Попереду вималювалася чорна паща. Мир називав їх залу капищем – погане слово… Два промені із «зірок» на касках супутників схрестились і, пірнувши в глибину разом із власниками касок, заскакали по сірій поверхні бетону – стіну розривали глибокі рвані рани тріщин.

– Ну треба ж! – Кока рвонув до стіни і почав гладити її пристрасними, недовірливими, закоханими рухами – як жінку. – Це ж бетон, точно, бетон був! Що ж він?..

Стіна солодко кришилася під його рукою, впускаючи його у свої борозни. Бетон повільно обсипався, немов зітлілий черепашник, варто було натиснути. І жіноча податливість неприступної стіни принесла йому раптом глибоке й гостре, еротичне щастя.

Смугастий насторожено провів по стіні непевною долонею – хоч як дивно, вона не була ні замогильно-холодною, ні сирою – гарячою, мов розпалена сільська піч.

– А ти не вірив! – очманіло бовкнув Олег. Хоча сказати це мав зовсім не він, а йому.

– Боже, яка ж ти жарка, чуєш! – Кока захоплено подув на подушечки пальців, що залізли занадто глибоко в зморшкуваті складки.

Його пальці почервоніли. Ні, забруднилися чимось червоним.

– Яке тобі «боже»? – їдко осмикнув його Олег. – Мир би тебе…

– Диявол, як гаряче!

Руки Коки закопалися в стіну по самі лікті. Він почав вигрібати сипке тло, раз у раз пританцьовуючи й голосно дмухаючи на долоні. Олег вторив йому, мимоволі скрикуючи від болю.

– Ну, ну ж, він там! – покрикував він, пришпорюючи Коку й себе.

І лише коли, майже через годину плаский живіт бетону провалився всередину глибокою нерівною ямою, до нього прийшло нервове протверезіння.

Тут і не пахло ніяким скарбом! Пахло інакше.

Кров’ю…

Він здивовано втупився в свої руки, вимазані червонувато-бурою крупою, невидючими, нерозуміючими очима, відчуваючи, як його розпирає нестримне злісне розчарування.

Копати цілу годину, як два землекопи! І що? Що за запах, ніби і справді…

«Зірка в лобі» Олега раптом хрипнула і згасла.

– Ти що? Думаєш, нічо? Та він там, там! – заскиглив Микола. – Стіна ж тріснула!

– Зараз як трісну! Ні, стій, посвіти мені тут, трохи правіше… – підстрибнув Олег. – Ось тут, тут світи…

«Беззоряний» хлопчик стрімко впав на коліна, щоб підняти із землі якусь дрібну річ.

– Що, що там? – збуджено застогнав Кока.

Ліхтар облетів навколо Олега і опинився праворуч.

Декілька секунд обоє схвильовано розглядали тьмяне кружальце металу, що мирно лежало в нього на долоні під косим променем ліхтаря – прадавню монету зі стертим малюнком.

Потім:

– Це і є скарб? – надломлено спитав Кока.

Олег різко стиснув кулак і понюхав свої пальці.

– Слухай, по-моєму, треба звідси линяти… – сказав він.

Дарина і Марійка безмовно втупилися у двічі воскреслу з мертвих, спустошені її убивчим резюме, в якому була дивна, безжальна і нелюдяна чесність: убивця заплатив життям за вбивство. Катя – за жадання безроздільної влади – втратою влади навіть над самою собою. Дарина – за навіженство, згубне для інших, – божевіллям інших, яке ледве не погубило її. Марійка – за вигадану любов – відповіддю, такою ж фальшивою, наскільки й фатальною…

– І той, кого ти полюбила вже непідробно, сповна заплатив за своє безумство. Ця церква проклята! Ось її прокляття! – Не-Катине підборіддя гойднулось, і Марійка знову вгляділася в плоскі чорні очі Мадонни-Демона.

Демона, якому молились, і просили заступництва, і ставили йому свічки в православній церкві…

– Але як ти могла? Сто років тому? – стражденно скривилася Марійка. Але вона вже знала відповідь. І та, яка вже не була Катею, знала, що вона її знає.

– Як і ти. Я прийшла до нього! І він вирішив, що то вона. І взяв від мене землю.

– Ти стала його Демоном! Ти, а не Києвицький! – відчайдушно заволала Ковальова.

– Але чи варто докоряти мені в цьому тією, хто стала Дияволом для мого Мира? – розпливлася в страшній доброзичливій посмішці не-Катя. – Чим ти відрізняєшся від мене?

І хіба обоє вони не заслужили? Вони відчинили йому двері! І заплатили за це…

– Чим? Чим? – злякалася за Михайла Марійка.

– Так Ян – нормальний? Він ні при чому? – почула лише одне Дарина. – Ян – не Диявол?!

– Диявола немає! Немає зла і добра! Є тільки земля і небо, які вічно боротимуться між собою!

Тільки зараз Марійка помітила, як спекотно в маленькій церкві. Так спекотно, що вона відчувала нервовою і невдоволеною шкірою пористе полотно татової смугастої сорочки.

Не-Катя-Килина раптом втратила веселий спокій і захрипіла фанатично, захлинаючись своїм величезним щастям:

– Скільки до мене намагалися розгадати цю загадку! І моя бабця, і прапрабабця, і прапрапра… «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити»! Сліпу і сліпця – легко. Але вбити Києвицю означало – себе. Хитро, чи не так? Як, якщо жодна з нас не в змозі навіть увійти до цієї церкви?! І який у тому сенс, якщо мертва ти не зможеш скористатися набутою владою? Але з’ясувалося, що нічого неможливого немає! І смерті – немає! – блиснула пристрасними очима вона. – Ось у чому відповідь. Уроборос! Мій кінець – це мій початок! Істинна гординя – в упокорюванні. Бо в природі ніщо не помирає – лише перетікає одне в інше… І сьогодні, в ніч на Івана Купала, Вогняний Змій повстане із землі знову. І це Місто знову належатиме йому, як тисячі років тому! Він поверне собі землю, яку відняв у нього мій триклятий прадід! Нею правитимемо ми: він і я, його наречена!

– Я не зрозуміла, хто повстане? – нервово скривилася Дарина у бік Марійчиного вуха.

– Ніхто! – невимовно зраділа та, виявивши явне логічне нестикування в патетичному не-Катиному монолозі. – Нічого не буде! – вигукнула вона з радістю. – Третьої жертви немає! Тут – немає! Ми воскресили її!

– Ах, які ми маленькі дітки, – зло засюсюкала та, що не була Катериною. – Ми все ще віримо в Санта-Клауса і Діда Мороза? Навіщо селяни приносили жертву водяникові? – повернула вона шию до Землепотрясної Дарини.

– Щоб він дав їм рибу, – автоматом видала Чуб купальську науку.

– І він давав їм, еге ж? – звузила очі жінка. – Тому що риба припливала їсти мертвечину! У природі немає чудес, і все – все чудо, і всі її чудеса безжальні й геніальні у своїй жорстокості! Кожне життя живиться попередньою смертю! Але річ не в смерті, справа в плоті й крові… Він іде на кров.

Просто втративши стільки крові, ніхто не залишиться живим. Навіть Києвиця. І воскресити її буде нікому, бо не можна воскресити себе саму.

– Можна, якщо Києвиць троє, – вперто заперечила Марійка.

– Це нічого не змінить! – несподівано розсердилася не-Катя-Килина, ніби в цьому безневинному числівнику таїлося страшне зло. – Нічого! Чуєте, він прокидається!!!

– Хто? – стрепенулася Дарина, і справді почувши раптом нез’ясовний вібруючий гул крові, – як в морській мушлі, що сприймається зазвичай за шум прибою. Тільки зараз цією притуленою до вуха мушлею стало темне нутро середньовічної церкви.

Церква двигтіла.

– Що це?

– Скоро ти дізнаєшся це сама! – засяяла не-Катя. – Чекати залишилося недовго. Він іде! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити мені!

– Хто йде? – Дарина з тривогою подивилася в півколо апсиди над іконостасом на іншу, безжально «обезголовлену» Богоматір із відсіченою кистю лівої руки. На «відрізані» ноги невідомого їй святого ліворуч…

І подумала з незатишною тугою, що наринула: це неправильно! Церква має бути церквою – цілою!

Не-церква здригнулась.

– А ось і зможе! – затремтівши від страху, Марійка з хрипким криком заперечення кинулася до мереживних металевих східців біля входу – туди, де лежав скинутий нею рятівний вантаж.

– Що відбувається?! – заволала Дарина.

Стіни церкви залихоманило.

Не-Катя застигла, поглядаючи на Марійку, не кліпаючи, немов розв’язуючи подумки якусь запаморочливу за складністю математичну задачу.

– Меч, хазяйко, в неї меч! – скиглячи, підхопилася чортова «лавка» і застрибала по церкві, наче її облили окропом.