І в рисунках також. Ось на тьмавому тлі старого ватману хтось схилився навколішки. Навіть не видно, чи то жінка, чи чоловік.

— Як вона називається? — запитав гість.

— «Любов», — відповів художник. — Але чому ви звернули увагу саме на цю роботу?

— Не знаю.

— Якось тут побував власник музею живопису з Нью-Йорка. Він теж хотів купити цю роботу. Сказав, що вона заговорила до його серця. Але я деякі роботи не продаю. В тому числі й оцю…

На картині був намальований усміхнений старий з великими очима-виноградинами. Виноградні лози переплели його, вросли в тіло, а на голові вінок з виноградного листя. І вже не розбереш, де прожилки рослини, а де людські вени і зморшки.

— Це мій батько. Він художник винограду. Він деміург вина. Ще й зараз доглядає виноградник. Щоправда, чужий.

Споглядаючи скупе, але виразне, експресивне письмо, гість зауважив:

— Ваша палітра не надто мажорна.

— Коли художникам не вдається рисунок, його рятують фарбами. Видиме зобразити легко, але мені кортить вловити невидиме — настрій, почуття. Навіщо змагатися з природою, яка подарувала нам розкішні краєвиди? Найбільший художник — Бог, от і милуйся Його творіннями. А чого піддаватися спокусі копіювати їх, продукувати штучні кольорові картинки? Мене цікавить пляма, лінія, світло, тінь — те, з чого зіткана людина і простір, у якому вона живе. Рисунок — вино живопису. І, звичайно, улюблений мій жанр — портрет.

— Кого ви малюєте?

— Мені цікаві люди на межі, які щось пережили, втратили або здобули. Люди з характерами, з печаттю таємниці на обличчі. Можна сказати, ізгої. Так, мої портрети не тішать снобістських смаків, але це відбиток нашого життя. І нашої людської природи. До речі, у вас теж цікаве обличчя, обличчя характерника.

— А це як називається? — запитав гість, щоб сплигнути з теми.

— «Упокорений». Можна сказати, що це я. Все життя був непокірним, якого важко було приборкати. Намучився зі мною няньо. А з часом я таки збагнув, що вище благо — душевна упокореність. Хтось сповідує одержимість, а я — протилежне. До цього йду і дякую Тому, хто веде мене.

Він уважно розглядав картини, що недбало висіли на стінах, були розкидані на широкому столі, громадилися купами в кутках. І не було звичного відчуття замилування, вони чіпляли твою увагу, дряпали взір, протвережували, як крижане повітря.

— Ви жорсткий реаліст, — задумливо мовив.

— Так, я сповідую магію, таємницю реалізму, — сказав художник. — Захоплююсь тим, як пульсує, тремтить і міняється людське обличчя. І відштовхуюсь у роботі від природних форм. Шкода, але останнім часом спостерігається втрата інтересу до особистості. Молоді митці не хочуть занурюватись у людську сутність, натомість експериментують із формальними композиціями. Це дорога в нікуди. Це химери. А вони гадають, що таким чином виражають себе. На комп'ютері можна продукувати мільйони більш цікавих комбінацій, ніж здатні це зробити людський мозок і рука. А творчість цінна саме своїм рукодільництвом. Живе повинно відображати живе.

Він нахилився до малюнка, розглядаючи його зблизька, і був уражений, не побачивши на ньому рисок, штрихів.

— Чим же ви малюєте?!

Попеляста щетина на обличчі господаря взялася брижами посмішки.

— Динаміку роботі надають не барви, а вимуштрувані рука і око. Вони вгадують тон, політ лінії, загадковість плями. І, щоб це передати, годиться все — цурпалок олівця, вуглина чи просто палець, умочений у сажу. Іноді в мене таке відчуття, що я лише стираю порох з поверхні, щоб там проявився дух. Олівець сам веде мене в містичні глибини матеріалу… Ви пробували аналізувати миттєвості свого життя? Хіба не складаються вони в струнку гармонійну картину? Наче хтось малює для нас ескізи життя, а ми лише прикрашаємо їх візерунками…

— І встигаєте давати ще й цьому раду? — розвів руками гість.

— Я домашній художник. Майстрування і робота в саду — найкращий для мене відпочинок і відновлення сил. Коли не йде рисунок, беруся за помідори й виноград. Або за оце, — показав на довгу дошку, на якій вишикувалися маленькі брички, карети, диліжанси, фаетони, тачанки й колісниці. Філігранна робота, тонкий розпис кожної детальки. — Мій брат Петро з Кленового має золоті руки. І підбиває мене разом виготовляти такі речі, от я й зробив для початку муляжі. Але хто таку роботу сьогодні оплатить?! Хоча Мукачеву вони більше пасували б, ніж уазики й пазики.

— І не тільки Мукачеву, — згодився подивований гість. — До речі, я теж збираюся в Кленове.

— Неодмінно загляньте на Гойдів виноградник. Там сторожує мій батько Мішо Звонар. Він пригостить вас таким вином, яке ви ніде більше не скуштуєте. Не вино, а молитва. Я передав би для нього ліки, якщо вас це не обтяжить.

— Із великим задоволенням, — сказав чоловік, тамуючи в голосі бентегу.

І це була правда.

Спочатку йому зустрілася криниця. Він зупинився, не наважуючись іти далі, бо грубий білий пес вовкувато поглядав у його бік. З хижки, складеної з просмолених шпал, вийшов дід у засмальцьованому картузі з цебром. Він його впізнав на відстані. Приязно заглядаючи йому в очі, дід відповів на привітання і поклав відро на цямрину.

— Добра вода? — запитав незнайомець.

— Голодна. За нею будете їсти, як крадений кінь. А добре в мене вино. З няньового корча. Коли з Аргентини вертався, привіз пару копачиків. Не вино, а молитва. Перший погар наливаю задурно.

— Тут син ліки вам передав.

— Хе, що ліки? Мені здоровля без них стачить до смерти, — старий легенько штовхнув його на стежку поперед себе. — А Павлик сердиться, що я не лікуюся. До себе мене жити кличе. І Маруся кличе. Я їм обіцяю, що на зиму спущуся в Мукачево. Але то лише казки. Мені вода з труб смертю пахне. Їда городська — як мило. Та й сидіти коло телевізора, як гній невивезений, я не годен.

Підійшли до сторожки. Сіли під навісом, укритим толем. З дощатого стола дід змахнув на землю крихти й лушпайки. Бозна-звідки в його руці з'явився щербатий запітнілий графин. Зацямкотіла золотава «леанка». Лоскітно-кислуватий аромат діткнувся ніздрів.

Гість невпевнено став відмовлятися.

— Чоловіче добрий, послухай вісімдесятирічного бетяра: ніколи не шкодуй від себе погар вина.

Випили. Вино було легким, пахучим, з солом'яною гірчинкою. Над виноградником зависла тиша. Лише вітерець порушував безгоміння і стара ворона інколи огризалася з корчавої вільхи.

— Мала ворона, а великий писок має, — кивнув, лукаво посміхаючись, старий. — Я й сам живу, як потя. Там ягоду вщипну, там яблучко, горішок. Розлінився ниньки народ, урожай на деревах лишають. А так — капуста, крумплі і пасуля — руська годуля. Козу тут тримаю. Трафляється, Дуці зайця притягне чи фазана.

Пес Дуці піднімає розумні очі, прислухається, що про нього кажуть.

— А вліті тут благодать, — утішно воркоче дід. — Начальник мені дозволив насадити вздовж огорожі свої корчики. От і бабраюся з ними. Вони тракторами свою ізабелу мотлошать, а я свій шорик руками обробляю. Зате з моїх грона, як коти, звисають. І окові любо, і в погар не ганьба налити.

У верховітті яблунь тануло відлуння дзвону з сільської церкви.

— А в село часто спускаєтесь?

— А раз-двічі на тиждень. Якісь харчі невістка приладить. І на службу Божу хожу. Колись сам дзвонив у церкві, а після операції на коліні не лізу на турню. Церквиця в мене тут і своя є. Он там під старим горіхом печера з камінним хрестом. Прийду, постою, попрошу собі: Господи, пужай мене, кілько хочеш, лише не карай… Бог, коли хоче покарати чоловіка, то відбирає ум. Пригадую, легінчуком був. Розуму — як у блохи цицька. Коли в село руські заходили, розумні людкове попряталися. А я навісив срібну няньову годинку, взяв образ і пішов з бабами насперед них. Годинку вхопив перший солдат: «Давай сюда, мать тваю». Інші, котрі молодші, за жінок узялися. Дітваків у добровольці лудили. Свальба сорочку найде. І до мене прийшов офіцер: «Солдатом бить хочеш, парнішка?» — «Ай». — «Тогда показивай, у кого лошаді». Коней і вози позабирали, стріляли в бочки з вином і губами ссали з дірок. Нам, дітвакам, дали форму і погнали перед собою. Добровольці! Через три тижні запхали мені в руки дві гранати і показали на бетонний бункер над дорогою: «Унічтожіть!» Підповз я, жбурив гранати і сам упав. До тями прийшов серед мадярів. Добре, що з Мукачева там служив чоловік, мій дідо в нього винницю пораяв. Слово за мене сказав, не вбили, нагодували. А через місяць я втік, блудив хащами, доки не вийшов на своїх. Втішився, а вони не дуже. Довго радилися — плінний я чи дизертир. Так і не досудили, відправили з іншими неборачиськами в Сибір. Та під Алтаєм наш поїзд розсипався, і склепали ми собі з тих трісок лагерьок. Оно так: ліпше псові муха, як п'ясть поза вуха…