— Чим? — перепитав я. — Червнем?

— Червецем. Комашина така. Нею барвили нитки, якими вишивали ружі на полотні.

Таке шитво не вицвітає. Буває, поблякне з роками розшитий рукав, вивітряться барви, а червецевий узор горить собі, як цей мак… Збирали червачків червецю лише в червні, тоді їх соки дозрівали до фарбування. От тобі й червень! Може, від того й місяць так нарекли. А може, від черешень, що паляться об цій порі. І гусінь тепер жваво плодиться по садах. І бджолині матки сіють черву… Тут гадок много. Легше з липнем чи серпнем.

— Червець, — пробував і я слово на смак. — Може, від нього і червлені стяги?

— Еге, і шовкові багряниці, в які вбиралося панство. Навіть сакос, царські шати. Дякуючи барвнику з черваків. Найбільшого ходу здобувся сей промисел за нашими горами, в галицькій землі. Через те купці, що з цілого світу приїздили сюди за крамом, називали її Червоною Руссю. От тобі й червачок! Малий золотник, та цінний.

Червоним колесом спиналося по горі і сонце, гнало нас під рідкі шатра підлісків. Обіч тріщала вузька річечка, вже інша тут — рухлива, гостра, гірська. Кидала через зубате каміння перлову піну. Старий часто зупинявся, підбирав невидимого в папороті гриба і кидав у рюкзак. Схилявся він, ніби ненароком, і над деякими травами, зривав їх. Виходило це в нього легко, прихапцем, добре набитим способом. Його очі справді бачили «щось», миттю вихапували з простору потрібне, а руки зграбно діставали це. Чимось то нагадувало птицю, що спритно добуває личинок із кори. Малорухливий у садибі на Поповій горі, тут він був у своєму питомому середовищі, на приволлі.

— Вечеря вже в тайстрі, — підбадьорливо кинув мені. Бо я ще не розумів, куди ми йдемо, з чим і за чим.

Далі сонце впливло в чисту просинь і побіліло. І забілило полуденний обшир. Навіть грунт під ногами.

— Ти коли-небудь ходив білими дорогами? — несподівано запитав мене старий.

Я заперечливо хитнув головою. Бо направду такими дорогами ще не ходив. І взагалі, що я знав тоді про дороги?! А тим більше про Путь.

— Супісь, — докинув мій попутник, як щось само собою зрозуміле.

Ми йшли все вгору та вгору, спираючись на відполіровані дощами жердини огорож. Інколи зі стовпця поглядав на нас гострооким і незалежним поглядом півень, і я боязко обминав той кілок. Дерев'яні хатки підгірського села стояли так близько одна до одної, що сусіди могли б цокатися з вікон келихами. Як у напівсні, дзвеніли десь коси невидимих косарів. А над церквою, що залишалася позаду, завис білий дим голубів.

Село обривалося ожинником. Біля крайньої хати ми сіли на скрипучу лавицю. Я дістав солдатську флягу, але вона була вже порожня. Очевидно, з вікна за нами зорили жваві оченята, бо тої ж миті, як я в задумі скапував рештки води в шкаралупу яйця при дорозі, на вулицю вистрибнуло хлоп'я з глеком, ледве не більшим за нього. Щербата глина креші пахла малиною. А вода… буває так, що вода, подібно до рідкісних пахощів, несподівано відтворює в пам'яті давно забуту картину.

Поки я пив, заплющивши очі, згадалося, як ми в інтернаті годували ведмедицю Машу. Її подарували школі ще ведмежатком лісники, і вона дорослішала разом із нами, обганяючи хлоп'ят і дівчаток зростом. Найбільше, пам'ятається, нас розважало те, як Маша розгортала цукерки — в хід ішли і кігті, і зуби, і чорна пігулка носа. Але цукерки ми любили теж, а їх було немилосердно мало. Тому до клітки частіше летіли підробки — обгорнуті камінці. Маша довго сопіла над кожним «гостинцем» і коли нарешті виявляла обман, починала сумно чухати себе за вухом. А ми дружно сміялися…

— Такою водою досить губи змочити — і можна йти далі, знаючи, що вже не помреш, — сказав старий, пригортаючи до грудей жбан, як мати дитину.

— Та що там? — по-дорослому озвався хлопчик. — У нас її повний колодязь. Нікому й пити. Федьо в армії, мама у своєму клубі до вечора, а няньо десь у Казахстані ізслизся. Найшов собі якусь там.

Хлоп'ячу сорочку відтягувала донизу строката шеренга значків — напевно, туристи нагороджували його за смачнющу воду. Я не мав чим поповнити його колекцію. Дістав із кишені баночку згущеного молока, що завалялася в моїх пожитках, і простягнув хлопчикові.

— Не треба, — махнув той рукою, оглядаючи свої босі ноженята. — У нас корова.

— Це до чаю, — сказав я.

— Ми чай не п'ємо, — ляснув ґедзя на коліні.

— Тоді з водою.

— Таке скажете — з водою, — розгублено глянув спочатку на мене, потім на діда.

З ворини огорожі запіяв, аж затрубів, перістий когут. Малий погрозив йому кулаком:

— Ану заціпни — дітвака розбудиш!

Та півень непокірно потряс клаптями бороди і роззявився для нового кличу. Тої миті старий моторно підбіг до нього з піднятою пучкою. Когут завмер, як зачарований. Пальці наблизилися до дзьоба і стисли його. Друга рука вхопила крило і перевернула птицю навзнак у траву. Якусь хвильку дід подержав біля її очей два пальці, доки півнячі повіки в'яло не замкнулися. Тоді спокійно одійшов.

Хлопчина аж захлинався від подиву:

— Дідику, як ви то зробили? Навчіть і мене. Може, й малого так можна зацитькати, коли не перестає ревати?

— Ні, хлопче, людську душу не гідно зацитькувати. Най плаче, коли їй кортить…

І ми далі пішли білою дорогою, повз покинутий тартак. За хвилину я оглянувся. Хлопця вже не було. Бляшанки з молоком, яку я поклав на лавицю, теж.

Мені ще ніколи не доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скам'янілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.

— Се гріх — топтати таке диво боканчами, — мовив старий і направду сів розшнуровувати взуття. — Такі дороги, видати, і в рай ведуть…

Ми перекинули зв'язані черевики через плече і пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їх густими, майже фізично відчуваними тінями приходили такі ж густі, якісь первісні спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.

Невдовзі трапилися нам два блюдцята калабаньок із дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, в якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.

Старий укляк на коліна і з усмішкою примовив:

— Небо, подай дощу сим бідолашним жаб'ячим дітям!

Дістав гострого плитяка і обіруч прорубав у задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, він загородив його глиною впереміш із глицею, наче маленькою греблею. І витер руки об папороть, не зриваючи її.

А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної каплиці. Заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.

— Гарно тут, — видихнув я в напливі розчулення.

— Тут кінчається суєта і дихає грунт і доля. Богоприсутній світ.

Біля струмка я зірвав жмутик квітів. Вони майоріли здаля — ці живі іскринки в зеленому мареві розімлілого лугу. Ясно-фіолетові квіти росли то тут, то там у гордій царській самотності.

— Центорії! — прошепотів дід, наче голос міг сполохати їх. — Тепер се рідкісні квіти. За мого дітвацтва їх було рясно, і ми оберемками носили центорії до жидівської корчми. Там за них нам насипали в жменьки цукру. І ми злизували жовті крупинки довго-довго, і на ніч не мили рук, аби й завтра долоньки здавалися ще солодкими. Мені й дотепер ся диво-квітка пахне мелясовим цукром.

— Цікаво, чому її так назвали — центорія? — спитав я.

— Може, від слова «цент» — пелюстки якраз сантиметрові, — розмірковував він. — А може, тому, що вона горда і неприступна, як римський центуріон…

На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл. «Чебрецеві саркофаги», — відмітив я про себе. До мене знову поверталася потреба словоскладання.