— Зривай ті, з яких злетіла комаха, — радив старий. — Раз далися пчолі, значить готові і в наші руки.

Запахущі снопи ми ув'язали за плечима і вийшли на дике поле. І в порослих шанцях під жаб'яче голосіння копали просвирник. Ріс він ріденькими групками, височезний, з оксамитовою опушеністю і сором'язливими квітками, схожими на мальви. «Агов, красні жінчовки!» — голосно привітав їх мій супутник. Мені він надламав якусь рогачку, а сам підкопував уламком кістки. Коли я натякнув, що з лопаткою чи ножем робота пішла б скоріше, коротко пояснив: «Корінь не гідно ранити ножем».

В його оповіді алтей-просвирник проростав наче з казки. В давнину це була перша солдатська допомога. Рани й опіки заживляють маззю з кореня алтею, воску, качиного жиру і ромашки. Ним виганяють отрути, змазують місця укусів. При цьому треба пити молоко смирної корови. З гусячим жиром алтей заспокоює біль у суглобах, запалених нервах і розтягнених м'язах. Дуже помічні грудні чаї з нього при кашлі, бронхіті і пневмонії. Просвирник є головним складником знаменитого «ренського вина», яким чистять від слизу шлунок, печінку й селезінку. Втім, він пом'якшує, гасить запальні прояви в будь-яких органах. Де треба, сушить, чи навпаки, — обволочує гойною змазкою, зв'язує розриви. Відвар на молоці п'ють при сухотах, настоянками лікують виразку шлунка і хвороби шкіри.

— У свою хащову бутність, — зізнався старий, — я мачулив його цупкі стебла на волокна. Дуже добрі мотузки виходили. А ти ниньки спробуєш його корінь на зуб. Час про вечерю подумати. І про сухе стійло. Чуєш, як жаби навісніють? За годину урветься небо.

Зізнатися, я давно чекав цього. Від ранку ми нічого, крім суниць, не їли. А про вороття додому через три-чотири гори не могло бути й мови. Ми забралися в саму глушину Пузняківських лісів. Хтозна-скільки було звідси до села, про яке я чув колись приповідку: «Махнув рукою, як Бог на Пузняківці». Непокоїло інше: в наплічнику старого я не бачив ані крихти їстівного. Лише «луг». І я не стримався:

— Про яку вечерю ви кажете?

— Май терпіння. На кожну діру знайдеться свій гвізд.

І тоді вчувся тривожний гуркіт. Перевал нагло затягувало темною, свинцевою завісою. Розпарений обшар завихорився свіжими струменями вітру. Він і нас підхопив і поніс до принишклого, притемненого лісу. Я не встигав за старим. Його ціпок, як і ноги, ледве торкався землі. Його вицвіла фіолетова сорочка, як вітрило, злітала над папоротями й буреломами. Він петляв, прислухався, принюхувався до чогось. Зупинився й кинув мені через плече:

— Є місця, в яких можна ввійти в землю. Та се не та хаща. Тут треба спадати на инше… Гадаю, он та тополя…

І ми рушили до товстезного дерева, що здаля бовваніло в рідколіссі. За кілька кроків мій поводир на ходу скинув рюкзак. Ми обійшли стовбур, і я побачив при землі величезне дупло. Ціла ямища в корені дерева.

— От і маємо на ніч придомок, — втішно мовив дід. — Ачей вуйко Мішо не розсердиться.

Я не розумів, про що він говорить. Був спантеличений і несподіваною знахідкою, і білими блискавицями, що сіклися в кронах дерев. Тим часом старий притягнув кілька товстих жердин, упер їх кінцями в тополю, а прикоренки укріпив на землі камінням. І наказав мені:

— Ламай ялинові лапи і складай дашком на сі кроквиці. Буде захист для ватри. А я скочу на який розжиток, — і розчинився в зелені.

В череві дерева

Я вхопився за роботу. Добре, що гуртик кудлатих ялиць ріс зовсім поруч. І скоро над входом у дупло навис щільний дашок. Тоді я кинувся збирати хмиз. Коли цубрив п'яту в'язанку, у плечі вдарили перші краплі. Холодні й тверді, як градини. Тріщання дощу об листя заглушило гримоти. Наче справді урвалася хмара, ціле небо. До криївки добіг я весь мокрий. Зате моє сухе паліччя жадібно облизували язички вогню. В лице війнуло теплим димом обжиту. Коли він устиг повернутися, що я не почув, і запалити багаття? Ще й колода з'явилася для сидіння. Старий підпалив жмут папороті і обніс ним вийму. Смолоскип пострілював іскрами, гірчаво димів.

— Ведмежий дух вижене, — пояснив дід.

Лише тепер я помітив на підсвічених стінах дупла зваляну шерсть. Пломінець хапався її, і шерсть синювато спалахувала.

— Це ведмежий барліг? — зойкнув я.

— А чий же ще?!

— Як же ви вгадали, що він тут?

— Ну як… Ведмідь чує мене, я чую його. Себто покинуте його житловище. Нюхом почув, а очі потвердили. Ведмеді люблять опоряджати собі лігва під старими тополями. М'яко і тепло. Поскрипує стовбур, заколисує, солодить сон. Сеї ночі й ти скусиш, як то спати в череві дерева. Але перед тим належиться скусити щось зубами. Хаща нам пожертвувала мнясце, — кивнув на землю.

На папороті розпластано лежав заєць і дивився на мене здивованим мертвим оком. На хутрі не було ні краплини крові. Правда, тушку перехоплювало сильце з лика.

— Як ви добули його? — вирвалося в мене.

— Та просто. Якби ти був рибарем, то знав би, що перед дощем найлегше здурити рибу. Так само із звірами. Від грому декотрих ледве не параліч хапає. Тоді їх можна взяти майже голіруч… Я напав слід за свіжими бобальками. Дійшов до його нори і приладив на виході ловинку. А виманити зайчука — не штука, як знаєш чим… Сю вечерю ми з тобою заслужили.

Може й так, думав я, але що він буде робити з дичиною, коли навіть ножа не має. Та старий, схоже, нічим не журився. Підв'язав сіряка за дві ноги до жердини. Тоді видобув із капелюха товсту, як шевська дратва, голку. Дряпнув нею довкола лапок, потім уздовж до животика. Під його вправними пальцями оголилася ніжна рожева плоть. Далі продовжував без голки. Я незчувся, як шкура була здерта. Гостряком кістки надрізав шию і зламав карк, голову відкинув убік — «муравлям, щоб нас не їли». А шкуру на розсішці підвісив під дашком. Тоді зробив на тушці розрізи і наповнив їх травами, що пахли часником і кропом. З кишені дістав пригорщу сріблястого лишайника, потовк на колоді і став обмащувати ним тушку.

— Се моховиння, — пояснив, — тягне собі з каменя сіль. Посічене, пускає зелену ропу. Так м'ясо на смак не буде прісним.

Дичину він прохромив рожном, а кінці його запхав у вузлики ликових ужовок, які перекинув через жердини даху. Притлумив відкрите полум'я. Тоді тією ж кісткою обшкрябав кореневища просвирника і загріб їх у жар.

— А ось і днешній наш хліб.

Я захоплено стежив за його зграбними, вивіреними рухами, втрачаючи відчуття реальності. Ніби це відбувалося не зі мною. То була не стільки робота, як звичний ритуал, молитва рук. Я не міг відірвати очей. І не міг, щоб не запитати його:

— Хто вас цьому навчив, Кукумир?

— Ні, самотугом дійшов до всього, коли мусів звікувати свою молодість у хащах. Попервах гадав, що пропаду, сам, як перст. А потім обвикся і врозумів, що я не сам — із Лісом і його насельниками. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені…

Зокола періщив дощ. Тугі, як праники, цівки товкли гілляччя, лупили по віялах папороті, по торішньому листі. Дим із ватри неохоче витягувався з-під ялинової покрівлі на мокре. Жар від багаття прогрів наше дупло, підсушив одяг. Ми сиділи без сорочок, вбираючи шкірою благодатну, аж ворухку, теплінь. Старий мав жилаве і досить ще збите тіло. Зате немилосердно понівечене рубцями, шрамами від опіків, віспинами затягнутих колотих ран. Слідами злобного чи то тваринного, чи то людського світу. А може, й одного, й другого. Тіло мисливця, воїна, борця. Це ніяк не асоціювалося з його приязною, безмежно мирною натурою. І я, здивований і зворушений побаченим, несподівано запитав його:

— Хто ви?

Його не здивувало моє запитання. Він узагалі рідко дивувався. Замислившись на хвильку, відповів:

— Я зачарований бродник світу. Світован.

Десь я вже чув, що його так називали. Тому перепитав:

— А що означає Світован?

— Той, що перейшов світ. І далі йде.

— І куди веде ваша дорога?

— Я в дорозі до самого себе.

— А в чому ваша зачарованість?