Я б не звався учнем Гречина, якби нарікнув бодай одним кривим словом на сутужність свого побиту чи на якогось лиходія, що зламав мені дорогу, сокрушив судьбу. Усе чинне навчало мене чомусь, усі перепутні, чи приязні, чи лукаві – були вчителями. Та й Жигова наука хіба далася мені пусто, аби забувати, що біле не є білим, чорне не є чорним. Не вір баченому, вір серцю. Та й серцю не вір беззастережно, вір часові. Час перелицьовує барви й обертає монету життя то на один, то на другий бік.

Одного дня я зрозумів, що старий Галас не камінець, що дратівливо цоркає в корчажці; він – горн, котрий не гасне, котрий гучить рівним палом і держить, гріє цілий Галасівський берег. І земля, яку інші топчуть, переходить через цю піч і спікається в хліб щоденного пожитку, аби лягти в людські руки тарелем, пугаром, виваркою, свічником, веретеном чи кумедною бавкою. Чи це не чудно: робити з нічого щось! Приденно служити собі й людям! Я з іншою мірою тепер підступив до газди. Не як раб, не як затурканий служник, а як допомагач. По-іншому ставав до роботи, не з принуки, а з охоти. І робити стало легше, навіть веселіше. Бо втомлює нас більше не фізична важкість, а тягар несвободи, безпросвітності й марнота заробку.

«Яка праца – така плаца! – вергав нам у очі Галас, виказуючи мізерію нашої користі. – Ровта лінюхів! Як відчиню двері й віконниці, то всіх вас протягом винесе. Сплять у теплі, їдять гарячі крупи… А я, коли на діда робив, то спав у глиняній ямі й гриз сиру ріпу. Увиділи б ви тоді Христочка живого…»

Якщо не платять грішми, думав я, треба взяти чим іншим. Життя не влегшилось, зате набуло смислу. Вода, яку ми тягали в дерев’яних відрах з-під хащі, забирала немало часу й сили. Мені прийшла гадка привести воду сюди без наших рук. Колоду в два ступні я товсто обмастив черленою залізною глиною й розрізав застиглу кірку повздовж. Вийшли два жолобки, дав їм висохнути. А тоді попросив горничара притулити їх у піч. Той згодився, але дав знати ґазді. Увечері Галас цюкав по гарячому жолобу прутиком і діймав мене: «Чому марнуєш ділову глину, дар Божий, на пустоту?»

«Бо це для діла, пане ґаздо. Наліпимо цівок, переполовинимо, покладемо жолоб у жолоб, і цим ярочком прийде з берега вода. І для нас, і для худоби».

«А ти що будеш тим часом робити?»

«Викопаю ставище для вашої птиці. Вода і його наповнить. А можна й рибу запустити».

Коли вода кринична задзумкотіла глиняними лотоками, збіглися на дивницю всі бережани й низяни. Майстер ходив когутом, поважно відмовчувався. По глоті підступив до мене: «А ти, байстрюче, не з болота ліплений». Узгірок цвів шапками й хустками, гудів голосами. Лишень Данило, старший брат Галасів, переломлений, як ключка, відрізано сидів на ковбиці. Його смішкуваті очі притягнули мене наче мотузком. Гадав я, що почую похвалу від дідка, а той розтулив маленький, як у ягняти, ротик і прошамкав: «Не велика хитрість – збити воду з путі. А от знайти її в суходолі, учути під землею й видурити д’горі – для цього треба мати лій у голові». Ті кволі слова впали тоді в свіжий струмець і стекли в ярок. Якось не при часі було їх обмірковувати. Та слова – не вода, вони часто вертаються до нас своїми потаємними руслами.

Першого празникового дня покликали мене до хазяйського столу з печеною качкою й підбитими стручками квасолі. Розм’яклий від штемпелика слив’янки Галас жваво просторікував: «Де мудре око й совість руки – там і майстер. Він видить одне, а робить інше, своє. Так, як не робить ніхто. Бо однакового й листа не є на цілім дереві. Треба так уважати, аби робота лишалася жити по тобі. За совість робити. Аби зроблене веселило око й гріло чужу руку. Тоді ти – майстер!»

Я мовчав, зломлений його простою правдою.

Бувало, старий Галас скидав вовняний сіряк, розправляв вутлі плечі й сідав сам коло круга, найтугішого, грабового. Починав із денця, скручував тонкий калачик і витягував стінки. Робилося це так споро, що видавалося – глек вислизнув з його рукава. Ниткою підрізав його й тягнув уже другий калачик. Пальцями защипував шийку, нігтем виводив хвильки, креслив смерічки, видзьобував дірочки. Усе лягало мудро, у лад, гейби там уродилося. Часом посягав за гострим пісочком і підсипав у глиняний м’якуш, додавав попелу чи сажі. Горничарство його рук було вигадливішим, тоншим і дзвінко співало після печі. Не треба було й тавро своє класти – хрест у колі, аби здогадатися, що то його робота.

За круг сідав він рідко, виссані глиною груди хрипіли, як старий ковальський міх. Геть ізсохся на тілі, зате горшки його мали плечі високі й тучні, на що інші горничарі не важилися, боялися, що сирець упаде. Одного торку пальця йому було доста, аби поправити чужу роботу, порятувати її, а якщо ні, то безжально розквасити на м’якину, рознести на череп’я. Бувало, що й цілу полицю. Грозився на цілий берег: «Я на своє йм’я не дам накласти нікому! Або ліпите, як Бог наказав, або ніяк!»

Сини його притишено розповідали, як батько ліпив колись кахлі для Відня. Розписував на них усе, що хотів: бричку з кіньми, гудака з гуслями, цигана з псом, дівку з коромислом, діда з піпою, дерев’яну церквицю… Знатних панів у палацах гріють коминки з нашими, русинськими, образками. Робив Галас тиглі й ллячки для золотарів з Лемберга, важки для аптекарошів Прешова, грузила на рибний Дунай, шпульки для сербських ткаль і навіть глазуроване монисто в краї волоські. То були речі високої виправи, однаково добротні й файні на взір. Та моє замилування чомусь викликала інша ліпнина майстра – візочки, коліщата, звірята і звіздаті квітки. Зримо ввижалося, що робилися вони з доброю дякою й легким серцем. І за ними я бачив того чоловіка іншим, гострий і буркотливий стариган відходив у тінь.

З якоїсь потреби, пам’ятається, зайшов я до його спочивальні й був спантеличений: голі білі стіни, груба долівка й тверда лежанка. І на дошці-поличці єдина прикраса – сіра щербата подоба жінки. То не могло бути його виліпкою, робота аж надто простенька. Але ж чому для нього прикметна? Я довго чекав нагоди, аби запитати про це. Галас, що відсікав усяке пустослів’я, оживився очима. Виніс фігурку надвір і поклав на сходину. Скупий призахідний промінь спочило ліг на бокату глину.

«Цю паніку знайшов мій братко Данило, коли копав шанець під церковний мур у Станові, – почав він стиха бесіду. – Напав давнє городище – кістки, іржею з’їдене залізо, черепки… і цей глиняний бовван. Хотіли відпровадити його до високої школи в Пешті, та я відкупив, не поскупився. А чи знаєш чому? Бо я вгадав замір далекого в часі майстра, що дорожчий мені за брата. Може, того чоловіка й чоловіком важко назвати, може, він ще не мав того розуму, що маємо ми, але мав дар видіння. А це більше, ніж розум. Він скутуляв із глини одним подихом жіночу натуру. Без рук, без ніг, без волосся, а все – як є направду і навіть більше правди, ніж у живому тілі. Я це і очима, і чоловічим нутром чую. Цей крутий вигин стегон, це тверде й щедре черево, ганьбливий пуп, яблучка груденят, розрізи очей, у яких заховані радість і смуток цілого світу…»

«А чому в неї аж чотири груди?» – несміливо зазвідав я.

«Не знаю, леґіню. Може, з повноти серця той майстер хотів зобразити її ще ліпшою, бо любив її. А може, хотів, аби з усіх боків виділи, що то сласна жона, невичерпна на ласки для мужа й на годулю для дитини… Ми нині лише гадати годні, та не це головне. Головне, що той давній глиняр відкрив мені спосіб, яким я добув собі ймення в горничарному цеху. Дякуючи його дарунку, я збагнув, що посудина має нагадувати жіночий стан. Має будити, навертати людський взір. Ось чому мої корчаги, скляниці й винні жбани так любило панство. Це і є мій потаємний хист, яким я досі ні з ким не ділився, аби не насмішити людей. Та й нащо, цього не навчиш, як не навчиш любити жону… Жони вчувають чоловічу особливість здалека, як кобила вівсяне поле», – у спопелілих очах старого сіклися збитошні чортенята.

З того дня я й на мачину не шкодував, що служу цьому чоловіку. Копав глинище з потроєною силою. Не так побивався за матеріал, як грів надію, що й сам віднайду якусь дивницю. Висліпував очі, та земля ніяких дарів не показувала, лише покривлене коріння й камінці, що розсипалися на вогнисту охру, якою жони мастили пристінки до празників. Земля не виявляла мені своїх таємниць, бо я ще не мав ключів до неї.