Я здивувався, що він такий молодий. Мені кортіло розрадити його.

«Як я віддячуся, Миколо?»

«За що?»

«За те, що витяг мене із Заклі».

«Заціпи язик таке казати, – злобно сіканув очима. – Воля не має порахунку. Я добре знаю, що се таке – не одну тюремну лавицю обтер. А ось ти за файне письмо дарчика заслуговуєш. Проси собі щось, заки я добрий».

«Не треба нічого. Але скажіть, чи правда, що маєте заворожену рісочку, яка кулі відхиляє?» – спитав я.

«Маю, – відрізав незворушно. – Дев’ятисил або стрільчик називається. Три стебла із землі ростуть, схожі на траву-псяйку. На Іван-день їх треба знайти й заворожити. Мені відунка зі Зворця до плеча прив’язала. Та кулі – дурниця. Страх тебе з’їсть скоріше, як кулі. Я від сього маю надійний рятунок. Коли ляк бере верх і серце тріпоче, як заячий хвіст, я так чиню. – Посягнув рукою в пазуху під пахву й підніс пучку до носа. Запах його поту був гостріший за запах умиленого коня. – І нараз мозок урівноважиться, стаю супокійний, як камінний міст».

Було видно, що любить похвалитися, але за тою хвальбою крилося немало й насущної правди. Я поглядав на Шугая і думав: либонь, се і є оживлена душа мого народу, мого маленького гірського окрайця Європи – сплутана душа, що, як птиця-мрія, б’ється в сліпій своїй убогости, неуцтві та забобоні й вибухає помстою та жаданням справедливости.

Вернувся Юра, щось шепнув братові, і той спішно почав збиратися. Я теж підвівся.

«Дощова година найліпша, аби перейти Тису, – сказав Микола дорогою. – Румунські готарники сидять у будах. А як і втямлять, то в сльоті й темноті не поцілять. Зв’яжи собі сніп і прав на порослий берег. І затям: з честю підеш через світ, а без чести ані до сусід».

Тепер він ступав нашироко в тяжких солдатських боканчах. Ураз став, відгорнув папороть, нахилився: «От і ти маєш дев’ятисил, цімборику. Раз у році сироті празник. А нині ж Іванів день!»

Він простяг мені травину, буцнув кулаком у груди й коротко попрощався: «Будь здоровий і дужий. Нічого не бійся, нічим не журися, але всього сокотися».

Ми розійшлися, але я довго ще думав про Шугая. Про його дивну правду, гірку, смертельну правду.

Губи

З лісу, з його вільгого сподовиння, тягло тривожно-лоскітним духом. І я подався на той поклик. Так ліс відкрив мені царство грибів. А гриби відкрили, розпечатали для мене Хащу.

І з подивом, який не звітрився досі, я кажу: не є в природі більшого чуда, як гриб. У нас їх називали давнім словом губи. Старі люди казали, що сіє їх блискавка, і навіть – що гриби ростуть там, де вночі сикне відьма. Бо що то за порость, котра не цвіте й насіння не віє?! Ще й як віє, але воно таке дрібне, що оком нараз і не висліпаєш. Перебираючи грибниці, відкривав я сі дивні тіла рослинного царства, пізнавав загадку їхньої хосенности і смакоти.

Густе павутиння живлющих ниточок не просто вкорінене в землю, воно присмоктане до коріння дерев, кущів і трав, з них ссе найперші соки. От чому в гриба, який росте якісь сім днів, така тверда й поживна плоть, такий густий запах! Гриби стали моїм лісовим м’ясом, лісовим хлібом (бо все вони мають те, що має м’ясо і хліб, і навіть більше), ліками й матеріалом для вбрання. За роки я вивчив не лише місця, де які гриби ростуть, а й навчився чути, як вони ростуть, солодко порипуючи печеристими м’язами. Я обходився з ними без ножа, бо гриби не терплять заліза, гублять від нього смак. Лише бундаті трутовики мусив зрізати лезом.

Найцінніші гриби давав ялиновий ліс, лише за малим слабші росли під березами. Гриб понад грибами – жовта лисичка. Ніяке м’ясо не рівняється з нею, дає вона силу й здоров’я, чистить кров, замінює зеленину й садовину. Застиглі вогненні язички лісу! За ним уже йде білий гриб, яким смакують і ведмідь, і білка. Але не гірший і польський гриб, і моховик, і дріжджі, і рижок, і піддубник, і грузд. Вони давали мені на зиму міх сухих вітамінів. Не поступається білякові й сироїжка, яку в нас називають ще голубінкою, бо найсмачніші з її роду мають синю, буру й зеленувату шапочку.

Свіжі гриби на моєму столі були майже цілий рік. Починаючи з ранньовесняних сморжів і зморшків до пізніх бородатих глив і зимових опеньок, що в безморозний день вистрілювали з пнів оксамитовими пломінцями на мохнатих кривих ніжках. А осінні опеньки я збирав навіть поночі, бо вони світяться на пнях блідо-зеленим сяйвом. Виломиш грудку й ідеш лісом, як зі світильником. Свинюхи звично росли на горбах мурашників, здіймалися як вавилонські вежі. Мені видиться, що сіяли й підживляли їх самі муравлі, щоб потім засмакувати грибний цукор.

Гриб, як і чоловік, любить простір, тепло й воду. Але при сьому криється і від сонця, і від вітру, і від чужого ока. Я збирав їх так, щоб сонце було за спиною, і ходив колами. Що не виділо око – видів ціпок. За запахом трави я знав, які тут мають бути гриби. Одні під хвойними піддашками, другі – у росянистій папороті, треті – стороною від дерев, бо під ними земля найхолодніша. Або під горбками листя, як люблять ховатися волохаті грузді. Чи під колючою глицею блисне слизькувате гніздо маслюків. Зрідка поставала в усій красі королиця (мухомор кесаря) – найсмачніший гриб. Справдешній мухомор, лише з жовтою ніжкою.

Ніяким грибом я не гордував і вислідив, що майже всі вони, крім блідої поганки, добрі. Якщо не для їжі, то для ліку. Головне брати гриби молоді, сильні, пахучі. Дрібно насічеш, повариш недовго, промиєш студеною водою, а далі – смаж, запікай. Я готував по-своєму: кожен гриб посипав сіллю, тмином, полиновою трухою (замість перцю), обкладав скибочками луженої дичини, обгортав листям пахучих трав і загрібав у гарячий попіл. Гадаю, такої смакоти не знав і пан Драг. Той, що у Відні, студений мій отець.

Гриби до того ж стали моєю лічницею на довгі роки, на все життя. Від застуди мене боронили козляки і ялинові слизняки. Вони схожі на маслюки; слизьку шкірку треба зняти в окропі. Кашель минав після того, як уволю подихаєш тертою чагою. Вона й кров нараз спиняє. А нариви ліпше обкладати жовтим оживиком. Грузді добре чистять нирки. Молочник поможе ревматичним кісткам. Жовті опеньки розслаблюють кишки, коли шлунок тяжко робить. Гриб-веселка, що живе лише одну добу й гидко пахне, забирає кислі солі, коли мучить подагра. Печериці вгамовують кров’яний тиск, прояснюють мозок. Вони рясно плодилися на букові чи тополі аж до снігу – шапка на шапці. Солодкі й ніжні, як м’ясо курятка.

Декотрі лісові гриби такі сильні, що нищать мізерні грибки на тілі людському. Той же біляк чи волоконниця. Відварами з них можна звести екзему й навіть рак. А гіркий перцевий гриб помічний сухотникам.

Придивлявся я й до мухомора – красного короля лісових галяв. Не може такий сподобний гриб бути пустим. Сороки ним смакували, кози, олені та всяка лісова дрібнота. Чому ж його люди минають? Спершу я підвішував шапочки в хижці, аби мух відганяти, а далі навчився робити мазь, що знімала біль при ломоті, натруджених суглобах, вивихах. Набивав свіжими мухоморами (лише черленими, не білими!) горнець, замазував глиною і клав у теплий торф на кілька тижнів. Хай перепріють. Тою кашкою відтак змащував болючі місця, обв’язував онучкою. Дуже помагало. При солях у кістках теж дає раду. Порхавкою, що бубнявіє після дощу, я обкладав порізи й синці.

Осібно хочу сказати про трутовик (чагу). Росте він на березі й чорній вільсі, пожираючи деревні соки. Найтучніші нарости на деревах, уражених блискавкою чи морозом. Брати треба лише тверду, здорову чагу, рубати, сушити й сокотити, аби не відсиріла. Перетерта на порошок, вона мені замінювала чай і каву. Тіло відразу відчувало полегкість. Настої чаги помічні при застуді й хрипотах, а головне – при раку. (У сьому я не раз усвідчився згодом. А в тайзі будучи, чув від руських старовірів, що чагою вилікував рак губи і князь Володимир Мономах.)