— Та за оренду вам все одно доведеться заплатити, — продовжував Корчовський. — Вчора я відмовив потенційним клієнтам, оскільки укладено договір з вами. Так що, буде виставка чи ні, а гроші ви сплатити мусите.

Тереза обхопила руками голову. Навіть не знала, що сказати.

— Хіба що шукайте партнера і робіть спільну виставку ще з кимось із митців, — запропонував Корчовський. — Так, гадаю, буде найкраще.

— Я подумаю, що можна зробити.

Тереза попрощалася і поклала слухавку.

А що можна зробити? Гроші, в принципі, вона знайти може — батько дасть. Але це гроші на вітер, бо виставки не буде. Не доросла вона ще до авторського показу.

Домовитися з кимось із художників. Три тижні — це не так уже й мало, щоб підготувати роботи. Але діяти треба негайно.

Тереза нервувала.

Не подобалася їй така ідея, вона хотіла ВЛАСНУ виставку, а не спільну! Вона прагнула слави і визнання, утвердження.

Кілька місяців тому вона почула уривок розмови, йшлося про те, що вона, Тереза Януш, не така вже й талановита. Просто гроші. Батько при грошах, коханий теж. Вони люди солідні, пробивні, не те що вона. Сама Тереза ні до чого не придатна.

Пам'ятає, саме тоді вона вирішила, що доб'ється визнання, власної виставки. Тоді здавалося, що достатньо лише творити. Що більше картин, то краще. Люди глянуть на полотна і вирішать, що вона — геній. Тепер усвідомлювала, що все набагато складніше. Навіть почала розуміти, чому стільки людей мистецтва займається суспільною діяльністю. Що більшої сфери ти торкаєшся, то більше тебе знають і то більше з тобою рахуються.

Ні. Треба-таки пошукати людину для спільної виставки. Когось з подібним стилем. Валентин знає…

Стоп.

А сама?

Валентин, звичайно, може когось підшукати, знає організаторів, митців… а вона не може? Хіба мало знайомих, хіба мало вешталася по виставках?

Соромно, але Тереза не могла пригадати бодай когось, хто б використовував елементи містики.

Чи зробити навпаки — контраст. Якийсь модерн, авангард. Сашко Мілик якраз працює в такому стилі і до того ж він дуже хороший знайомий Валентина, майже друг.

Знову Валентин.

Схоже, що сама по собі вона справді ні до чого не придатна. Терезі стало незатишно від такого висновку. В неї немає хороших друзів, знайомих, зв'язків.

Навіть вперше в житті стало страшно втратити Валентина. Що тоді? Що вона без нього робитиме? А раніше так гордувала, було байдуже — знайде він собі іншу чи ні…

Цікаво, він її справді кохає чи, може, йому потрібні зв'язки її батька? І вдала партія, от і все.

У крайньому разі, гроші на оренду вона може взяти в батька. А тоді що? Звідки вона бере гроші на прожиття? У нього ж.

Ні. Треба щось робити. Працювати. Але щоб знайти хорошу роботу, знову ж таки, треба звертатися або до батька, або до Валентина.

Сама по собі вона ніщо.

Тільки тепер Тереза відчула власну мізерність. Невже ота підслухана розмова — правда?

Треба щось робити. Чогось добиватися.

Для початку організувати виставку, хай і спільну, головне, щоб у партнера були хороші роботи. Це вже крок.

Спробувати організувати, може, й з допомогою Валентина, потім матиме практику, заведе знайомства. Просто досі вона не намагалася нічого зробити сама.

Справді якась нереальна.

Підібгавши під себе ноги, Тереза сиділа у власній вітальні на величезному м'якому дивані персикового кольору і намагалася розібратися з проблемами. Одне-єдине вона усвідомлювала чітко — їй необхідний Валентин.

І для цього сьогодні треба бути дуже гарною і привабливою.

Довелося обійтися без перукарні. Поніжилася в наповненій гарячою водою ванні, виклала феном волосся, яке розкидалося по оголеній спині, що її відкрив великий виріз вечірньої сукні чорного кольору. Кілька солідних прикрас і туфлі на високій шпильці завершували композицію. Інколи вона сама собі подобалась.

Не повертаючи голови, глянула на годинник. Ось-ось має прийти Валентин. Завжди такий пунктуальний і серйозний. Хоч би один раз у житті прийшов без попередження, сказав: «Я так за тобою скучив». Хоча б один-єдиний раз приліз п'яний і сказав, що любить.

Ні. Все сухо. І тільки: «Ти мені подобаєшся». І за неписаним законом вони почали зустрічатися. Всі звикли, що Валентин і Тереза разом. Навіть Тереза звикла. Може, це і є життя?

Все ідеально лежало — сукня, волосся, але Тереза нервувалася, поправляла бретельки, обсмикувала довгу сукню, ще раз перевірила замочки на сережках. Мабуть, так мало продовжуватися до безкінечності, але пролунав дзвінок і дівчина кинулася до дверей.

— Bay! — єдине, на що спромігся Валентин.

Спершись плечем на одвірок, оцінив свою красуню, оглянувши її від п'ят до голови, усміхнувся кутиками уст і лише опісля підійшов і поцілував в губи. Сухий безпристрасний поцілунок.

— Гарненька, гарненька, — мовив, ніби роблячи висновок. — Сходимо в наше гніздечко?

Тереза чудово розуміла, що він мав на увазі, — невеличкий ресторанчик, майже бар, на краю міста. Чомусь завжди називав його гніздечком. Коли б він тільки знав, як вона не терпить цього. Але Тереза мовчала.

Навіть змовчала, коли він не почекав її у квартирі, коли Тереза повернулася за сумочкою, а поквапився на сходову клітку, наче кудись запізнювався.

Інколи треба мовчати.

На іншому кінці міста в невеличкій однокімнатній квартирі з потемнілими від часу шпалерами у великому кріслі сиділа літня жінка років сімдесяти. Акуратно вдягнена господиня, прибрана кімната, у кожній дрібниці відчувався смак і тільки тремтливі руки видавали, що в житті цієї людини далеко не все було гладко.

Пальці старенької розтулилися, і вона простягнула своєму гостю невеличкий дерев'яний хрестик на шнурочку.

— Ось, вона попросила їй передати. Ви справді знайшли її?

Чоловік кивнув.

— Вона зараз у Львові. Ми півшляху їхали на відстані ста метрів. Вона попереду, я позаду. Аж в місті роз'їхалися.

— Це справді вона?

— Так. Але я даремно шукав її. Тереза нічим не може допомогти. — Борис згадав собі їх розмову біля Межі. — Вона ставить знак на кожній своїй картині, але, здається, не розуміє чому.

Ще кілька хвилин посиділи в цілковитому мовчанні, дослухаючись до цокання настінного годинника. Вони занурились у власні спогади, кожен у свої. Борис знайшов цю жінку лише місяць тому, випадково, коли дізнався, що тоді за Межею було шестеро людей, а не п'ятеро. Довелося шукати шостого, власне шосту, сліди якої зникали в лікарні для психічно хворих. Та жінка померла, а свідком була ця старенька, що працювала на той час медсестрою в лікарні.

— Я піду. — Борис підвівся з місця. — Коли що — телефонуйте, ви знаєте мій номер?

Він знав, що вона має його координати, ще місяць тому власноруч їй записав, просто інколи хочеться заспокоїти людину, а не знаєш як, тому й говориш дурниці.

— До побачення.

Старенька кивнула.

Вона завжди знала, що хрестик їй не належить. Інколи сумнівалася у власному глузді. її збентежила розповідь пацієнтки, а ще більше збентежила її смерть.

Мабуть, людське життя не завжди однолике.

Вона перебрала. Просто захотілося напитися, і вона зробила це. Красиве пухнасте волосся локонами розвіювалося в різні боки, а сукня підмітала брудний асфальт.

Валентин ніяк не міг збагнути, що з нею діється. Знає її стільки років — але ніколи не бачив у такому стані.

Не кваплячись, причинив дверцята «Мерседеса» і почав з цікавістю спостерігати за подругою.

Вона щось розповідала, перериваючи сміхом вислови, та було таке враження, що не йому: дивилася кудись у небо, закинувши голову, і щось говорила, говорила. Потім почала кружляти. Дивний вигляд — в одній руці сумочка, в іншій туфлі…

Врешті-решт наступила на власну сукню, заточилася і ледь не впала. Мабуть, так і було б, якби не Валентин.

Тереза з невимовною радістю обійняла його, вимазуючи новенький костюм туфлями, що все ще залишалися в руках. Спочатку поцілувала його, відтак загадково поморщила носик і прошепотіла: