Вiкторiя Гранецька

Тiло™

Театр тiней

Спочатку тобі цікаво. Потім раптом стає млосно, але ти рухаєшся далі, бо було ж цікаво!.. Згодом стає бридко, моторошно, відразливо, та відірватися вже несила.

Такі американські гірки не всім до снаги. Коли за мотивами цього роману зроблять комп’ютерну гру, на ній, скоріше за все, стоятиме вікове обмеження 12+. Цей трилер із елементами горору та відтінком романтики а-ля «Cімейка Адамсів» майже не має шансів залишитися тільки книжкою… Та навіть у паперовому варіанті вигадана Вікторією Гранецькою історія подарує довгоочікувані відчуття твоїм нервам, якщо вони скучили за лоскотами.

Інтелект авторки за активної допомоги невичерпної фантазії «сконструював» такий димний коктейль, споживання якого загрожує ступором або «зависанням» на кілька діб. Ти ризикуєш згадати все, навіть те, чого не знав: Платона і Вольтера, Бальзака, Діккенса і Кінга… Та не так усе фатально, бо Гранецька — це таки Гранецька, тож добра тобі порада: умикай уяву від самого початку і тримай її онлайн аж до фіналу.

Та найбільший сюрприз чекає на душу. Навряд чи неосяжна безцінна людська душа колись кимось була настільки чітко і вичерпно окреслена й оцінена, зважена і зневажена, як у цьому романі Вікторією Гранецькою. І душа читача хоч-не-хоч, а увійде в резонанс із заданою темою, далі буде… Що буде далі, передбачити так само непросто, як і відгадати, що зрештою стало з головним героєм, — годі й намагатися.

«Хіба може бути добро без зла? Вони завше крокують разом, тримаючись за руки, і часом одне стискає занадто сильно руку іншому», — промовляючи це, героїня (alter ego автора) не лише заспокоює свого візаві — вона дає відповідь на споконвічне питання. Можливо, ще ніколи прозора мудрість не обставлялася такими барвистими декораціями, як смарагдова «тойота» й жовта «ламборджіні», білий рояль і білі халати… Та панує в романі чорне, втім, як і в житті, — до часу…

Навколо роману зламають чимало списів. Його лаятимуть більше за будь-яку книжку, дотепер випущену видавництвом «Клуб сімейного дозвілля». Знаючи це, приємно усвідомлювати, що ти в усіх тих дискусіях матимеш власну думку, а отже, піднімешся на голову вище.

Та хай би скільки голів не було нижче чи вище, головне — зберегти свою. І не тільки голову, а й душу. Вікторія Гранецька робить нам усім небезпечне щеплення. Спочатку це цікаво, потім млосно, згодом моторошно. А як інакше в цьому чорно-білому театрі тіней, що зветься життям?

Ольга Хвостова

Тiло™

Пролог

Осінь, 2033 рік Україна, Карпати, Католицький притулок для дітей-сиріт

Небо знову заволокло брудним сірим ганчір’ям вологого хмаровиння — і чоловік, що сидів за кермом старого білого фургона з румунськими номерами, нетерпляче вилаявся ламаною англійською — здається, все в цій клятій гірській місцині було проти нього. Розмитий шлях вислизав з-під коліс і крученою зміюкою вився догори. А десь там, серед скелястих урвищ та поріділих лісів, мав зачаїтися кам’яний, дивом уцілілий притулок-сиротинець, що до нього слід було конче дістатися, перш ніж Карпати сповине темрява й закрутить драглиста снігова дощовиця.

Чоловік був тут не вперше і мав би добре пам’ятати дорогу, та щоразу, як він наближався до цієї зачаєної гірської криївки, завше збивався на манівці, наче невидимий мольфар напускав туману в очі. Але він знав, що раніш чи пізніш чари спадуть, і кожному подорожньому покажеться його шлях. Та й за всю мандрівку довелося застрелити лише трійко повстанців, що поодинці заступали йому дорогу, сподіваючись відібрати старий фургон. Він був обізнаний: тутешні розбишаки ніколи не тримаються купи, живуть і помирають відлюдьками, нерідко чубляться між собою, інакше давно б вибороли те, за що вже добрий десяток років змагалися…

Проте в думках щиро дав собі обіцянку: як вибереться звідси живим-здоровим, то більш ніколи не повернеться до цієї країни.

Стара настоятелька знервовано міряла кроками простору келію, що слугувала їй робочим кабінетом-приймальнею, і час від часу позирала то на годинник, то в очі Божої Матері, які дивилися на неї з порепаної, зсивілої від часу ікони на стіні. Скільки себе пам’ятала, завше озиралася на ті очі, а вони щоразу були інакшими — ясними, засмученими, караючими.

Сьогодні очі дивилися з докором. Настоятелька важко опустилася на стілець. Не її провина, коли ж мусить мати справу з такими, як той, що блукає десь серед плаїв у пошуках дороги до сиротинцю. Може, якби зараз зірвалася хвища й заступила йому дорогу…

Постукавши, до кабінету влетіла молода черниця.

— Матінко Магдалино, він приїхав!..

А за вікном не впало жодної краплі дощу. Настоятелька із зусиллям підвелася з-за масивного письмового столу.

— Не тіштеся так, сестро Стефаніє. Збирайте дітей у великій залі.

За хвилину вона вийшла у двір, замітаючи полами довжелезного чорного вбрання вищерблену негодами кам’яну бруківку, з-поміж якої де-не-де прозирали жовтаві покручені гнізда висхлого до зими споришу. З фургона вибрався подорожній. Він виявився кремезним чолов’ягою під два метри на зріст, мав довге, зарано посивіле волосся, абияк зібране на потилиці в жмут. І був у чорній сутані священика. Проте його не слід було називати святим отцем.

Матінка Магдалина зупинилася навпроти чужинця.

— Ви все привезли?

Він розчахнув перед старою черницею задні двері забризканого багном фургона, аби вона на власні очі побачила дерев’яні забиті цвяхами ящики з нетутешнім маркуванням.

— Як домовлялися, — озвався доброю українською. — Будете рахувати?

— Ну що ви! — холодно різонула вона. — Маємо довіряти одне одному. Ходімо всередину. Не бажаєте чогось випити? Чи, може, лишитеся на вечерю?

Подорожнього мучила спрага, він давно марив гарячими стравами, та пам’ятав, що мусить відмовитися.

Нічого там не пий і не їж.

— Ні! Давайте вже дивитись дітей.

Настоятелька стримано кивнула. Повела його за собою в дім. Коли вони увійшли до великої прохолодної зали у східній частині притулку, вздовж стіни було вишикувано зо два десятки хлопчиків і дівчаток від восьми до шістнадцяти років. Старші й молодші подорожнього не цікавили, і матінка Магдалина про це знала.

Умиті та зачесані діти стояли на диво сумирно, жоден не зронив ані слова, не звів погляду, навіть не спробував засміятися. Мабуть, вони не дуже прагнули дорослішати, бо всім дорослим належало бути статечними та насупленими й чинно підмітати підлогу довгим убранням вицвілого чорного кольору — так, наче решта кольорів похворіла і вимерла. Як п’ятирічна Марійка минулого тижня. Або ж дворічний Василько декілька днів тому…

Подорожній неквапом рушив уздовж вервечки мовчазних насторожених дітей, приглядаючись до всіх і кожного.

— Як тебе звати?

— Ярина.

— Як тебе звати?

— Орест.

— Як тебе звати?

— Софія.

— Як тебе звати?

— Мирослав.

— Як тебе звати?

— Іванка.

Біля дев’ятирічної Іванки чомусь зупинився на довше, присів поруч, зазирнув у величезні волошкові очиська, торкнувся рукою неслухняних чорнявих кучерів. Він іще ніколи не бачив таких пронизливо-синіх очей, хоч згодом вони, либонь, переінакшаться — стануть оманливо-зеленкуватими чи сіро-крижаними з прикметним сталевим полиском…