Тіло краще закопати. Марина пропонувала зімітувати самогубство, але ж снодійне при розтині все одно виявлять. Отож треба, щоб труп взагалі не знайшли. Гм, труп… Якось грубо це, Сахнові більше подобається вираз «мертве тіло». Найскладніше — справді вбити… Скальпелем по горлу? Людину, з якою прожив десять років… Невже іншого виходу нема? Ти вже не залишив його собі, Сахно, отож-бо будь мужчиною.

Плакати за нею ніхто не буде. Мати померла три роки тому, жила Адель замкнено, як усі люди з проблемами. Нічого. Скоро проблем у неї не буде.

Тепер уже досить скоро.

3

— Я не з тих, хто про такі особисті речі говорить відверто…

— Розумію, прекрасно розумію. Вам тяжко, та якщо ми будемо знати усе якнайдокладніше, то легше і швидше знайдемо вашу дружину. Адже лікарям розповідають про хворобу, щоб вилікувати її, чи не так?

— Вибачте, але до вашого відомства я не можу ставитися як до лікарської установи. Спілкуючись з вами, швидше захворієш.

— І все-таки ви прийшли в міліцію. Давайте по фактах. Аделаїда часто так невмотивовано зникала з дому?

— Траплялося, але спочатку їй досить було просто потинятися вулицями. Коли це сталося вперше, я злякався. Та вона повернулася. І надалі поверталася.

— Сусіди кажуть — ви часто сварилися з дружиною останнім часом?

— Сусідів це не стосується! Я розумію, до чого ви ведете: так, я, звичайно, мусив рахуватися з її психічними проблемами, і все таке інше. А хто буде рахуватися зі мною? Іноді підводить витримка, жива я людина, жива, ясно вам?

— Не треба нервувати, я розумію. Як по-вашому. Аделаїда не могла…

— Я знаю, куди ви хилите! Досить з мене цього! Навіть якби й могла: до коханців не тікають без речей і навіть без змінної білизни! Не буває такого!

Сахна тіпало, немов від сильного похмілля. Руки трусилися, і він уже думав, а чи не прийняти чарку для заспокоєння, але відкинув цю думку: сьогодні як ніколи слід триматися тверезо. Ставлячи чайник, він спересердя сильно грюкнув ним об плиту і брязнув, закриваючи, кришкою.

— Я ж просила — в мене розколюється голова!

Таке вже — третій день. Чи то тиск, чи у Аделі справді серйозно уражено психіку — кожен вечір ледь заповзає у квартиру й одразу ж падає крижма на ліжко, над силу роздягаючись і абияк кидаючи одяг. Вигляд у неї дійсно не найкращий, говорить півголосом і вимагає цілковитої тиші. Їй усе заважає: кахикання, кроки, різке світло, увімкнений телевізор. Сахно змушений стишувати звук до мінімуму. А ще — підбирати за нею одяг і чіпляти на вішак, розігрівати їжу, класти їй льоду на голову. Добре, що останнім часом йому зовсім не лізе нічого в горлянку, нерви, перебивається чаєм з бутербродами. Каву не п’є — без того заснути неможливо. Особливо сьогодні: адже цього досить теплого вечора на початку жовтня Адель повинна померти.

Марина позавчора трохи погралася з вогнем — запропонувала снодійне. Сахно зблід, він же не готовий ще, що з нею таке!

Та Адель кволо відмовилася, наступного вечора Марина притягла купу різних пігулок, Адель довго роздивлялася їх у напівтемряві спальні з напівзаплющеними очима — отак давить голова! — розібратися, що й до чого, важко. Прийняла якісь, на ранок стало наче краще, під вечір усе почалося знову.

— Ти можеш не грюкати там на кухні?

— Мені ще літати навчитися?

— Просять же тебе як людину! О-ох-х!

Несподівано Сахно заспокоївся. І навіть руки тремтіти перестали. Постогни, постогни, стерво, лишилося нам усім недовго. Де ж та Марина? Чому сьогодні, от саме сьогодні так повільно спливає час?

Дев’ята. Вона мусить бути за п’ять… чотири… три… дві хвилини… Ну, пора вже, пора, ну будь ти хоч раз у житті пунктуальною! Вже… Дзвінок у двері змусив його здригнутися, хоча він і чекав. Відчиняти кинувся мало не бігом. А, чор-рт!

— Дуже ізвіняюся, від вас подзвонить можна?

Сусідка з третього поверху. Заходить час від часу, доньці своїй дзвонить, по півгодини патякає після того, як їй, бідненькій, погано живеться з зятем. Другий чоловік у доні, між іншим — «ніяк чєловєк хароший не попадецця». Ну чому її саме сьогодні чорти принесли?

— Будь ласка, але якось тихіше, дружина хворіє.

— Ой, а шо такеє?

— Тиск, голова розвалюється.

Може, хоч сидіти не буде. Сахно вже хотів зачиняти двері, коли з ліфта вийшла Марина.

— Добрий вечір, — швидкий тривожний погляд на сусідку, що накручує диск на апараті, потім — на Сахна. — Як сьогодні справи?

— Знову прихопило.

— Погода наче не для тиску. Може, магнітні бурі?

— Не вірю я цим бурям. Проходьте, Марино.

Сусідка намагалася з'ясувати, коли донька завтра зможе піти з нею на базар. Сахнові здавалося, що скреготіння зубів чутно на всю квартиру. Марина не могла впоратися з гудзиком плаща. До всього ще й свиснув заклично чайник. Адель простогнала зі спальні, Сахно, аби хоч чимось себе зайняти, пішов вимикати газ.

Нарешті сусідка поклала трубку.

— Ой, спасіба вам. Отой же ж паразіт товару набрав, а торгувать не хоче. Не інтересно, бач, йому! А Наталка больненька, куди я її саму пущу?

Усе це вона говорила Марині, мов старій подрузі. Та повернулася спиною, чіпляючи плаща і виразно натякаючи, що чужі проблеми її геть не цікавлять.

— Добре, буду йти. Закривайтеся, бо всяка босота щас так і ходить, підписи якісь типи збирають. Ага, розказуйте! Оно Наталчиних сусідів так ограбили недавно. Магнітофона забрали.

Сахно мало не випхав сусідку за двері і з видимим полегшенням клацнув замком. Кивком голови показав на спальню і за звичкою пішов до кімнати, залишивши двері ледь прочиненими.

— Ви зовсім розклеїлися.

— Не бережуть нас чоловіки.

— Та і я про це. Піду руки помию.

Халат Марина принесла в перший же свій прихід і надівала його щоразу перед тим, як братися до роботи. Адель у неї не одна, кожен день з десяток клієнтів, хворіють люди. Тому краще, коли вона в халаті. Отака професійна звичка, хоч ріжте. До лікарні он теж без білого халата відвідувачів не пускають. Умовності, але…

Сьогодні в кишені халата була ампула із снодійним. Із цієї кишені витягти її можна спритно, швидко і непомітно, не в джинсах же порпатися.

— Ну ось і все. Ще кілька сеансів — і я з вами розпрощаюся. Будемо сподіватися, назавжди.

Що вона меле? Їй подобається гратися?

— Для чого так говорити? Може, будемо зустрічатися.

— Тоді, сподіваюся, не через ваші болячки. Ось, залишаю таблетки. Спробуйте випити ще, це нові ліки, кажуть, непогані.

— Кави?

— Не буду вас втомлювати. Щасливо.

Сахно вийшов. Марина в передпокої складала халат у пакет. Коли вдягалася, він перехопив її зосереджений погляд. Вона показала три пальці, потім два рази по п’ять. Три на десять. Тридцять хвилин.

— Дякую. Добраніч, Марино.

Зачинивши двері, обережно зазирнув до спальні. У напівтемряві, яку створював тьмяний нічник, Адель виглядала напівживою. Та ось вона ворухнулася, ледь застогнала.

— Принеси води, я зап’ю таблетку.

— Не захоплюйся цією хімією.

— А що робити, як голова болить? Відрізати?

Чи вони змовилися всі сьогодні?

— Об стінку стукнись!

— Чого від тебе ще чекати?

Адель випила ліки і відкинулася на подушці, блаженно примруживши очі.

— На сон потягло, слава Богу. Мабуть, завтра усе гаразд буде. А то ж спати неможливо. Я засну.

Сахно кивнув. Бути зараз поряд із дружиною він не міг, тому пішов до кімнати. Телевізор працював, та Сахно не сприймав зовсім ніякої інформації. Потяглися хвилини. Несподівано Сахнові закортіло все відмінити. Рвучко підвівшись, зайшов до спальні. Дружина мирно спала на своєму краю ліжка. Тоді він методично, але намагаючись таки не дуже шуміти, зібрав її одяг. Сьогодні вона виходила у синій спідниці і сірій кофті, яку виплела сама і якої Сахно терпіти не міг. Потім спакував у сумку туфлі, плащ, трохи подумавши — панчохи. Його рухи не заважали дружині спати, і він почувся впевненіше. Впоравшись з цим, знову повернувся на канапу в кімнату, сів на краєчок і сховав обличчя в долоні. У голові не було жодних думок.