— Тепер питайте, пане ідійоте, — мовив він до Клима.

— Чому я знову у вас ідійот, пане Тимо?

Відповідь Кошовий приблизно уявляв.

— Не пішли з цим до мене.

— Я не мусив.

— А пан Шацький прибіг, коли ви його відшили.

— Та отож, — бовкнув дантист, беручи канапку. — Ви вже подаруйте мені це, пане Кошовий. Але, бачте, моя ідея залучити пана Тиму вас урятувала.

— Погоджуюсь, — кивнув Клим, знову легенько торкнувшись липкої рани на потилиці.

Тима, ніби згадавши щось, рвучко підвівся, перетнув залу і зайшов у кімнату за шинквасом. Поки ходив, Шацький, винувато глянувши на Кошового, швидко заговорив:

— Не гнівайтеся, але я не мав права відпустити вас отак. Не думав, що йдете в пастку. Хотів простежити за вами. Як кажуть, підстрахувати на випадок чого. Тому відшукав пана Тиму, я ж знаю, де його шукати. Нагадав про те, скільки ви зробили для пана Густава...

— Могли б цього не робити, — вставив Клим.

— Та міг би. Але зробив, — розвів руками Йозеф. — Щойно пан Тима дізнався, куди вас чорти донесли, негайно дав якісь розпорядження тут панові Цезарю. Потому каже: не баріться, бо передчуття погані в мене. Тобто в нього...

У цей час Тима повернувся разом із Цезарем. Пузань ніс миску з теплою водою й чисту білу шмату. Поставивши все це на край столу, він відступив, киваючи Шацькому. Той, миттю все зрозумівши, заявив:

— Та я ж лікар! Хай дантист, та яка різниця! Скидайте пальто, пане Кошовий!

Аж тепер Клим зрозумів: сидить за столом у пальті й капелюсі, тоді як Тима з Шацьким скинули убори й верхній одяг. Роздягнувшись за їхнім прикладом, покірно повернувся спиною до Йозефа, дозволивши тому нарешті промити рану, змивши з неї кров. Тепла вода, а головне — випита горілка подіяли: біль уже відчувався не так гостро.

— Що там? — поцікавився.

— Ґуля, — доповів Шацький. — Не так страшно, як могло б бути.

Тепер рану оглянув Тима, тоном знавця пояснивши:

— Хто б він не був, знає, як бити й куди. Справді Міг вгилити сильніше. Лупив не рукою, напевне Мав міцного бікора[34]. Мали б, пане Кошовий, останній люфт[35] у своєму житті. Дарма, що ми пхалися за вами й полювали[36]. Міг би закатрупити вас і на наших очах. Бачте, не хотів. Мав непевне задум, аби вас там же, біля трупа, злапала хатранка[37].

— Та я розумію вже, скривився Кошовий. — Мені цікаво, на що нападник узагалі розраховував. Невже Думав, що мене, адвоката, який ось тільки витягнув Лукана з-за ґрат, можна звинуватити у його вбивстві?

— Думайте собі, як хочете, а я скажу так, — Тима повернувся на своє місце, знову налив Климові, трошки додай собі, а Шацький завбачливо прикрив свою чарку долонею. — Так ось, — повторився, — що напевне є. Той фацет, котрий викликав вас на зустріч, напевне знав — ви без вагань приїдете.

— Сам, — додав Йозеф:

— Отож, — погодився злодій. — Ми з паном Шацьким лишили нашого візника за мостом, далі йшли пішки. Досталися потрібного місця, коли там ще стояв той, хто вас привіз, й чогось чекав.

— На мене, — мовив Кошовий.

— Нехай. Ми зупинилися, принишкли, я вже хотів йти до візника й питати. Коли раптом з двору виходить хтось, кого ми не розгледіли. Темна постать, більше нічого не скажу. Каже щось вашому візникові, сідає собі та їде звідти геть.

— Але то були не ви! — встряв Шацький.

— Так, бо інакше ми б заспокоїлися. Тим більше, як сказав пан Шацький, з хати мусило вийти двоє. Довелося бігти. Передчуття не зрадили.

Знову не чекаючи припрошення, Кошовий перехилив чарку. Тепер алкоголь почав діяти, зігріваючи зсередини та розслабляючи. Біль у потилиці майже зовсім ущух. Видихнувши, ігноруючи їжу, він глянув по черзі на Тиму й Шацького, заговорив:

— Убивця заманив мене туди. Коли я приїхав, Лука був із ним усередині. І — живий. Йому перерізали горло, щойно я переступив поріг. Потім у темряві нападник пропустив мене вперед, сам підкрався ззаду, вдарив. Далі — вийшов, напевне, доплатив візникові й поїхав з ним. Хоча тому самому кортіло швидше забратися геть. Я ж справді мусив лежати так до появи поліції. Не ясно поки одне.

Кошовий замовк, переводячи подих. Скориставшись паузою, Тима підлив йому ще, і після третьої Клим нарешті заговорив жвавіше.

— Убивця поїхав звідти майже відразу перед вами. На ваших очах. Так? — співрозмовники дружно кивнули. — Поки ви привели мене до тями, поки ми всі вийшли, збігло так само небагато часу. Даю цьому максимум хвилин двадцять. Як йому вдалося за такий короткий час не лише повідомити поліцію про скоєний злочин, а й сама поліція встигла туди дістатися? Місцевість глуха. Навіть якщо зважити на залізничний поліційний відділок... Хоча — карета, ще й на конях...

Язик почав підступно заплітатися. Думки — так само.

— До чого ви ведете, пане Кошовий? — підштовхнув Шацький.

— Він готувався старанно. Розрахував час так, аби поліція отримала те повідомлення ще тоді, коли Лукан був живий. Поки поліціянти зберуться, він устигне дочекатися мене, перерізати горлянку хлопцеві, напасти на мене й втекти непоміченим.

— Тут треба мати розум, — визнав Тима.

— При тому, що цей чоловік — хворий. Божевільний.

— Чому? — поцікавився Шацький.

— Ми з вами чули схожий регіт у клініці на Кульпаркові. Такий сміх ні з чим більше не сплутаєш.

— Та згоден, досі мурашки бігають, — кивнув дантист. — А ви не припускаєте, пане Кошовий, що той убивця лише наслідує регіт божевільного?

— Ні. А для чого?

— Та хоч би збити вас із пантелику!

— Не думав, — чесно зізнався Клим. — Можливо, ви маєте рацію.

Тепер він уже не зважав на товариство. Налив собі сам, випив, заливаючи ганьбу від поразки. Стало ще легше, хоч Кошовий чудово розумів: це ілюзія як полегшення, так і впевненості в собі. Заразом — не шлях вирішити проблему, а спосіб створити додаткову. Та зупинити його ніхто вже не міг. Він би й не послухав нікого.

— Про інше скажу, панове. Це мені виклик.

— Прошу? — не зрозумів Тима, котрий відсунув свою чарку до центру столу.

— Я довів невинуватість Луки Різника, — зараз Клим товкмачив із п’яною впертістю. — Але чітко дав зрозуміти комісарові Віхурі — справжній Різник гуляє. Тобто той, кого прозвали Різником у газетах, на волі, — гикнувши, він дурнувато посміхнувся й прикрив рота долонею. — Ось. Гуляє на волі. Полювати за ним — справа поліції.

— Та ви все мудро сказали, пане Кошовий, — піддакнув Шацький.

— Мудро, — легко погодився Клим. — І чесно. Мені далі до цього Різника нема жодного інтересу. Бачте, Різник має інтерес до мене. Моєї, — він знову гикнув, цього разу не прикрившись, — персони. Бо зробив так, аби вбити Лукана практично в мене на очах. Різник, чи як його там, викликав на двобій мене.

Кошовий стукнув себе кулаком у груди, потягнувся до пляшки. Йому не заважали, та коли знову наповнив чарку, Єжи Тима забрав її, майже порожню, зі столу та переніс на стійку шинквасу. Провівши злодія каламутним поглядом, Клим дурнувато посміхнувся, випив і вперся руками об краї столу. Покрутив головою, оглядаючи приміщення, котре стало раптом незнайомим, та кожного з компанії — по черзі.

— Хтось із панства має до мене ще справу?

— Так, — Тима підвівся, навис над Кошовим. — Є остання справа. Доставити вас додому, пане Кошовий. І прохання. Якщо хочете — не від мене, особисто від пана Сілезького. Дурниць не наробіть. Готуйтесь до весілля, ви ж одружитися збираєтесь, чули-чули. Зустрічайте Різдво з молодою пані. Помандруйте Європою. Звозіть її хоча б до Парижа.

— Чому — до Парижа?

— Бо всі жінки хочуть до Парижа. Дякуючи панові Шацькому, сьогодні я опинився поруч. Наступного разу може не скластися. Програйте зараз, пане Кошовий. Справді, лишіть це поліцаям.

— Послухайте його, пане Кошовий, — вставив Шацький. — Нам із Естер не пережити, як із вами щось станеться.