Антон уже яскраво уявив собі, як місяців через півтора він вийде з цього особняка, буде оксамитовий сезон, вони з Вітою спустяться рано до моря, прибій лизне їхні босі підошви, свіжий бриз приголубить відпочилі за ніч тіла, вони увійдуть у ранкову морську цноту, неквапом, спочатку по кісточки, потім вода сягне колін, ось уже вона на рівні грудей, і нарешті вони попливуть наввипередки, він дозволить себе обігнати, потім кількома різкими сильними гребками зрівняється з нею, ось уже він далеко попереду, пірнає, набираючи в легені чимбільше повітря, рухається під водою їй назустріч, очі відкриті, і він бачить її стрункі смаглі ноги, виринає просто перед нею, як морське чудовисько, вона верещить, регоче, хлюпається водою...

— Аго-ов, ти де?

— Уже серед морського безмежжя, — повернення в реальність задушливої панельки трохи збентежило. — Думаю, нам підходить. Що там із ціною?

— Домовимося. Кримські ціни кусаються, але власники досить довго продають, їх там щось підтискає, так що домовимося... На нашу хатку вона ще покупця не знайшла. Не знаю, наскільки воно все затягнеться.

— Не зрозумів.

— Квартиру поки що не приватизовано. Нам що, цим іще займатися треба було? Тижнів за два все оформимо. Знаєш, як воно — по кабінетах ходити.

— А гроші показати?

— Можна, але думаєш, ми одні показуємо? За хабарами своя черга. І потім швидше все ’дно не буде. Власники особняка у принципі згодні, документи на руках, тільки доця у них за якимось бугром, буде в середині місяця. А ще ймовірніше — наприкінці. Без неї вони не хочуть нічого починати. Морока з ними всіма.

— Гаразд, коли реально все зв’яжеться?

— Маклер каже — орієнтуйтеся на кінець серпня. Реально. Вона, ти ж знаєш, у комісійних зацікавлена, тому підганятиме клієнтів. Це ж покупка солідна, не кожен день таке у них... Так що доведеться попотіти тут ще з місяць.

Антон приречено зітхнув.

— А що робити? Тільки для чого — тут? Може, гайнемо кудись, розвіємося?

— На море?

— На кий тобі море, воно скоро кожен день перед очима буде! Краще в гори. У Карпати, га? Там повітря цілюще, і продукти, кажуть, екологічно чисті. Візьмемо палатку, шмотки, консерви — романтика! Я заросту бородою і буду, як турист у кедах, знаєш, малювали таких колись у дитячих книжках?

— Щось тебе на романтику потягнуло... — Віта ніжно пригорнулася до чоловіка. — Гарна ідея. Підемо в гори.

— Перейдемо гори.

— Звернемо гори... Чекай, тут незручно...

Київ — Нью-Йорк — Лос-Анджелес. Серпень.

— Ти знаєш, що тут ніч зараз? Що люди сплять іще?

Малахов пробурчав так, для порядку. Дзвонили з Нью-Йорка, чути чітко, від сусідів так гарно не почуєш, і голос він упізнав, хоча очі ще не до кінця продер, мозок увімкнувся миттєво. Там знають, яка зараз година в столиці України. І якщо не дочекалися, не витерпіли різницю в часі — значить, справа серйозна.

Правда, кілька разів братва просто випендрювалася. Якось сиділи у «Чорній масці», відзначали малаховський сороковник, так Льодик із кабака на Брайтон-біч обдзвонив усі точки, поки Малахова не вирахував, хлоп’ята звідти привітали іменинника по черзі, а той мобільник свій до мікрофона підніс, а потім іще пісню замовляли — «На Колыме, где тундра и тайга кругом», ці репертуарчик знали. Але зараз на тому кінці дроту, через океан, — мужчина серйозний, не якийсь там Льодик...

— Старієш, Круглий. У тебе дівка молода під боком, а ти хропеш. А були часи — міг кілька діб працювати. Зліз із дівки - на діло, зробив справу — на дівку, розслаблятися. Розслабився, гранчака хилонув — і знову до діла...

Співбесідник хоча й базікав жартома, готував Малахова до серйозної інформації. Біля нього справді вовтузилася, невдоволено мружачись від світильника-бра, фарбована білявка. Скільки їй років, як звати — Малахов не питав і не пам’ятав. Він виграв її напередодні в «сєку» у Стрільця. Краля, до речі, нічого проти не мала, Круглий у принципі крутіший за Стрільця, вона вже встигла порівняти, зачепитися б за нього, тільки ж прожене через тиждень, у нього таких мочалок навалом, а їй куди? До Стрільця знову? Ні, треба, щоб Круглий до неї звик, звикають же люди до речей, предметів... Треба якось непомітно, вона зуміє. Головне — не називати його Круглим, тепер він — солідний авторитет.

— Усі ми старіємо, Хазаре, усі старіємо й помираємо, така воля Божа, — Малахов уже зовсім прокинувся і зручніше примостився на ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти мене чого підняв оце — про вік нагадати хотів?

— Я й сам, якщо чесно, не розтумкаю ні греця, — тон Хазарів був миролюбний, але Малахов навіть через слухавку відчував добре приховану стурбованість. — Може, туфта все. Може, даремно шубуршимося, ти ж знаєш, у яку копієчку такі розмови нам тут обходяться. Тільки диму без вогню... Ну, ти зрозумів. Може, пуста базгранина, сенсації вишукує чувак...

— Нічого поки не второпав, — пустопорожня розмова починала дратувати Малахова.

— Я про грека. Люди, котрих ти найняв, надійні?

— Начебто ділові. Я бабу не бачив, а мужик, схоже, справу свою знає. Вони ж усе зробили... А що там за біда?

— Сумніви декого беруть. Настрої різні... Коротше, телефоном довго. Факс у тебе працює?

— Як звір. Чогось я не врубався, Хазаре...

— Я тобі хвилин за десять факсом усе вишлю. Почитай, поміркуй. Не дуже мені все це подобається. О’кей?

— О’кей, — автоматично відповів Малахов у трубку мобільника, яка вже гула.

Що могло статися? Незрозумілі якісь натяки... Грек...

— Кому це не спиться, котику?

— Заткни пельку, — беззлобно кинув через плече Малахов, підвівся, і, як був, голий, поплентався до сусідньої кімнати, котру називав кабінетом і де в кутку масивного антикварного — начебто кінець минулого століття, якщо жидяра не обдурив, але ж дорогий, зар-раза! — письмового столу притулився факс. Білявка подумала було піти за ним, та дивна поведінка Круглого її насторожила, і вона вирішила краще лежати й не рипатися, щоб не злити його.

Дзвінок. Малахов зняв трубку, почув писк у динаміку, натиснув зелену кнопку. Апарат загув, і з щілини поповз, скручуючись у рурку, аркуш паперу із чітко відбитим текстом. Дві сторінки. Газетна стаття.

Хоча за вікном стояла серпнева задуха, Малахов раптом відчув себе незатишно, стовбичачи голяка із рулончиком факсового паперу в руці. Він повернувся до ліжка, влаштувався зручніше, прикрившися простирадлом.

— Що там таке? — білявка присунулася до нього й відсахнулася від лютого вигуку.

— Пішла геть!

Вона відсунулася у куток і принишкла. Їй дуже хотілося, аби вигук цей так і залишився проявом емоцій, вона більше не буде заважати, вона буде вести себе тихо й скромно, вона, між іншим, готувати вміє, в інституті харчової промисловості колись училася, а хто із отих хвойд «київські» котлети вміє приготувати? Ага, слабо? Не чіпати Круглого — оце вона збагнула...

Малахов кілька разів прочитав текст, але це не роз’яснило прочитаного. Хазар переслав через океан статтю із газети «Вечірній Нью-Йорк», російськомовна американська преса, емігранти видають. Судячи з дати, номер учорашній. Заголовок набраний крупно, аби в очі кидалося: «Вбивство мільйонера Олександра Селіді?» Знак питання, гм. Автор — такий собі Аркадій Полянський, ім’я Малахову нічого не говорило, Хазарові, мабуть, теж. Це взагалі міг бути псевдонім. Якщо відкинути патякання автора про те, ким був Селіді у Союзі, чого досяг у Америці і хто міг йому тут погрожувати, то залишається дещо цікаве... Це може бути бурхливою фантазією автора, котрий бажає придумати сенсацію. Або... Або...

Олександра Селіді поквапилися записати до списку небіжчиків, пише Аркадій Полянський. Для такого висновку потрібен як мінімум труп. Одначе трупа Селіді немає. Припустімо, він справді згорів дотла у власному «кадилаку» разом із машиною. І пишний похорон (фотографія прикладена до тексту статті: вдова, вся в чорному, несе урну із прахом, попіл, звичайно, підгребли з місця злочину, треба ж щось ховати) носили досить демонстративний характер і, погодьтеся, шановні читачі, дещо умовний. Адже труп у нас таки умовний, давайте дивитися правді в очі. І немає ніяких слідів, котрі підтвердили б наявність у салоні «кадилака» людини. Не обов’язково Селіді, абстрагуємося на хвилину. Машина вибухнула й згоріла, в ній знаходилася людина. Жменька попелу від неї залишається лише після нормальної процедури кремації, а тут — потужний вибух. Спеціалісти, знайомі авторові особисто, стверджують: від людського тіла в таких випадках щось та залишається, прошу пробачення за деякий натуралізм, панове. Очевидці теж не можуть із точністю підтвердити, що в салоні автомобіля в момент вибуху хтось знаходився. Щоправда, протилежного вони теж не твердять, і всі сходяться на тому, що бачили «кадилак» лише протягом кількох хвилин, поки не пролунав вибух. Отже, факт, що Селіді перебував у машині під час вибуху, при бажанні можна поставити під сумнів. Тоді, запитує Аркадій Полянський, чому в це усі повірили?