— І що ж він мав зробити? — не зрозумів Васюха.

— Він казав, наче має деякі надприродні здібності, зокрема щодо передбачення погоди. Я, взагалі учений, метеоролог. Якраз цікавлюся такими питаннями, навіть наукову роботу пишу. Ось він і обіцяв зібрати мені деякі дані за десять років. Я думаю, може, що й залишилося?

Васюха недовірливо подивився на мене:

— Ти що, паря, брєдіш? Які дані? Та він алкаш був чорний! Яке передбачення? Та він, напевно, й двох слів на папері не напише…

— Ну, писати, припустімо, він умів, — заперечив я. — Це вже ти загнув. А про погоду — так я ще тоді переконався, були в нього такі здібності. І повинен був він писати для мене зошит.

Васюха покрутив пальцем біля скроні й сказав:

— Ну ти, паря, даєш… Не віриш мені — в кого хочеш запитай.

— А можна з тією Прохорівною перебалакати?

— Звичайно, — він указав на стежку. — Підеш нею. Он, бачиш, — видніється? Це в нас Гачилівський «мікрорайон». Там запитаєш.

— А сама-то Гачилівка далеко? — запитав я на прощання.

— Кілометрів з десять, — він махнув рукою, показуючи напрямок. — Тільки немає там уже ніякої Гачилівки. Тайга — і все.

— Як, тайга? Ну, позаростало кущами та бур’яном, припустимо, але ж відшукати можна? Будинки-то стоять!

— Які будинки? — Васюха похитав головою, дивуючись моїй необізнаності. — Порозвалювалося все та зогнило давно вже.

— Що, і хата Мішки-шамана?

— Кажу ж тобі — все! Кілька років тому мужики наші ходили на промисел, то один ногу поламав, якраз у тих місцях. То вони хотіли було в якійсь напіврозваленій хаті розпалити й перебути ніч та завірюху, а потім того саньми забрати. І що б ти думав — жодної хати не знайшли! Все повалилося. Роки, час… Тільки у колодязь один упав, то ще і його довелося витягати. Уяви собі — зруби порозвалювалися, а діри зяють, тільки травою позаростали. Не доведи Боже!

— Що ж, дякую за пояснення.

Я подав Васюхі руку на прощання і пішов стежкою у напрямку «мікрорайону», відчуваючи спиною хитрий та чомусь підозрілий погляд.

Прохорівна виявилася не настільки старою, як я собі уявляв. Літня жінка з повними руками, в хустці та фартусі. Характерне для тутешніх місць занадто просте обличчя, ніби Господь Бог пошкодував часу на тонкощі й конкретні риси, а виконав його загалом.

Привітавшись, я пояснив, чого прийшов, пославшись на Васюху, майже як на свого знайомого.

— Немає вже Мішки, — вона махнула рукою. — Скоро рік буде…

— Як рік, казали ж, що восени загинув, у жовтні?

— Може, й так. У мене вже пам’ять погана.

— Бабцю, а розкажіть мені про нього. Ми з ним свого часу добре зналися, — і я виклав їй ту саму легенду про нашу з ним домовленість щодо досліджень погоди.

Вона недовірливо дивилася на мене, поки я розповідав, а потім сказала;

— Взагалі-то він не був поганою людиною, так, просто «дурна голова». Хоча як була ще Гачилівка, то він і в колгоспі працював, столяром.

— А в Гачилівці він давно жив?

— О… він сам звідти! Від народження. І батьки його гачилівські. Мати, правда, рано померла, батько його виховував. Так і виховав непутящого.

Прохорівна й далі методично викладала мені біографічні дані Мішки-шамана, які, скоріш за все, не мали для мене значення. Проте я був задоволений, що хоч хтось тут розговорився, і не перебивав її.

— Бабцю, ну а як він там жив, ще у Гачилівці? Може, яке господарство тримав?

— О… Синочку, яке господарство? Пив він непробудно! Не було в нього господарства.

— Що, навіть пса не мав?

Вона здивовано подивилася на мене:

— Пса? Де б я таке пам’ятала? Може, й мав якого…

— Прохорівно, а тоді, як я був у Гачилівці, ще п’ятнадцять років тому, здається, був у нього чорний пес, великий…

Вона з сумнівом подивилася на мене і похитала головою:

— Це ще й я тоді там жила. Не було такого пса. Це він коли напивався, то любив придурюватися — казав, наче за ним чорний пес ходить. Оце і я чула. Але це він так… Чого не наплете мужик, коли п’яний? Він як не пив, то й по господарству, бувало, допоможе, дров мені наколе, двері полагодить. Тепер і дров нікому наколоти… Що буду казати — не маю чим йому дорікати. А коли п’яний, щоб коли буйствував, руку на мене або на когось іншого підіймав — то ніколи. Не любили його за дивацтва, які він сам собі понапридумував. Усілякі там закльони… Зайду, бувало, а він щось там шепоче, руками водить, наче чаклує… Так і прозвали люди — Мішка-шаман. Знаєте, вам я скажу, — Прохорівна раптово нахилилася до мене, змовницьки озирнулася. — Я бачу, що ви непогана людина. Вам я розповім. Тільки ви нікому не кажіть, що це від мене почули. Є тут такі, що його дуже не любили. Одного разу його отруїти хотіли. Так-так, отруїти! Івашка Губін та його брат. Це вони! Коли приходили рік тому і пили разом з ним, то, я гадаю, чогось йому домішали. Вночі йому так погано стало, думала — помре. Це тільки вони. А то чого ж, він скільки пив, нічого йому не робилося? І їм також нічого! А Мішку — так приходила «фершалка», кликала «швидку допомогу», забрали його до лікарні, аж до Уренгоя! Ледве врятували там. Весь порізаний був! Отаке сталося тоді. Сам Івашка після того відразу поїхав кудись, казали, що на Крайню Північ. Злякався, напевно. А брат його — Тимофій залишився і зараз у селі живе. То, може… — вона ще ближче схилилася до мене, — то, може, і корівник не сам загорівся? Я вже не раз думала! Тимофій якраз там і робив!

Прохорівна нарешті розігнулася і подивилася на мене, стурбована та перелякана, напевно, усвідомлюючи, що наговорила зайвого.

— Не турбуйтеся, Прохорівно, — сказав я, — я нікому не скажу. У мене тут зовсім інакші справи.

Голова моя від усього цього почала йти обертом. Я відчув, що поступово грузну в проблемах покійного Мішки-шамана, тоді як повністю зашився у своїх власних. Але я приїхав сюди для того, щоб визначити, чи не пов’язані якимось чином наші з ним проблеми. І негативний результат у даному разі, як то кажуть, також був би позитивним. Тому мені належало якнайприскіпливіше розібратися і в його проблемах.

— Давайте, Прохорівно, я вам дров наколю, — сказав я, знімаючи куртку.

За спокійною роботою я розраховував розворушити своє мислення, а симпатія, що виникла до цієї жінки, робила цей процес приємним. З вигляду, з яким вона сприйняла мою пропозицію, я зрозумів, що остаточно можу записати її до своїх союзників.

Погода була ясною та тихою. У весняному, ще прохолодному повітрі пахло підсохлою прілою травою, селом та лісом, який височів поруч. Лісом, що стояв наді мною суворо, тихо й нерухомо, ховаючи десь далеко, у своїх хащах, рештки Гачилівки і таємницю Мішки-шамана, яку я і розраховував витягти з-під тягаря часу.

Сухі дрова колоти було легко. Робота приємно розігрівала і навіть підіймала настрій. Прохорівна пішла до хати приготувати щось на вечерю, а це, враховуючи проведений на ногах день, також було не зайвим. Я намагався аналізувати почуту інформацію. Що вдалося з’ясувати? По-перше, одне, і зараз найголовніше: всі зібрані за останній час дані свідчили про те, що ніякого чорного пса, тобто справжнього, живого, в діда Мішки не було і коли він говорив, що за ним ходить чорний пес, то мав на увазі не матеріального пса. Це вже було щось! Я нарешті переконався, що мій випадок не єдиний. Таке вже з кимось було! Але що це — окремі схожі, можливо, ідентичні випадки? А може, це один випадок? Тобто, висловлюючись інакше, — це один і той самий пес? І як не запідозрити це, враховуючи, що він зник в одному місці і з’явився рівно за місяць в іншому? Як не думати про це, зважаючи на існування зв’язку в минулому між його «господарями»? Я відчував, що на правильному шляху. Але джерело інформації несподівано закінчилося. Прохорівна була людиною, яка найближче знала діда Мішку. Напевно, вона розповіла мені все. Ну, буде ще, звичайно, розмова за вечерею, і після того, хай би як я не тероризував її, навряд чи вдасться витягти з неї щось свіже, цінне для мене. А інше джерело, звідки міг би почерпнути ще якісь дані, не спадало мені на думку. Навряд чи хтось із селян зміг би розповісти про Мішку-шамана більше. Що ж далі? Як діяти? Напевно, доведеться з’їздити до Уренгоя і переговорити зі Світланою по телефону, порадитися. Думку ж, яка напрошувалася сама, весь час висіла наді мною і «наривалася» на реалізацію, я намагався відігнати. Але вона приходила знову, особливо тоді, коли мій погляд прикіпав до сірого у млі весняного лісу. Вона мені вкрай не подобалася. Ба навіть викликала жах. Я не хотів, дуже не хотів іти у Гачилівку.