— Ми з татом посперечалися, що ти не зможеш підтримувати порядок під час нашої відсутності, — сказала мама. — Він сподівався застати…

— Повний безлад, — закінчив замість неї батько. — І бачу, що продув. Може, на кухні ще не все втрачено? — він з лукавою посмішкою глянув на Макса, але, здавалося, виглядав задоволеним.

— А на що сперечалися?

— На батончик «Пікнік».

— Всього-навсього! — посміхнувся Макс. Його настрій уже помітно поліпшився. І продовжував поліпшуватися.

Він допоміг батькові перенести сумки з коридора до кімнати, щоб розпакувати. Мати тим часом куховарила на кухні. І Макс мимоволі прислухався до цих знайомих домашніх звуків, які, як виявилося, означали для нього значно більше, ніж він міг раніше припустити. Це були звуки спокійного, розміреного життєвого устрою, в якому не існує примар і Блідих незнайомців.

— Ми привезли тобі подарунок, — сказав батько, коли вони розпакували одну з трьох сумок і взялися за наступну. — Але не пам’ятаю, в якій саме.

— Давайте повечеряємо, я голодна як вовк, — заглянула до них Інна Ковальська. Максу раптом здалося, що вона зараз клацне справжньою вовчою пащею з хижими іклами. Однак ні шерсті, ні довгих зубів не побачив.

— Справді, — погодився батько, — давайте поїмо. Подарунок нікуди не дінеться, зате в тебе буде можливість помучитися, гадаючи, що це. Ти з нами?

Макс недавно їв, але все ж вирішив скласти батькам компанію.

— Тат, ми можемо поговорити? — раптом само собою вирвалося в Макса.

Батько завмер на порозі кімнати.

— Щось трапилося за час нашої відсутності? — іноді його проникливість навіть лякала Макса.

— Не те, щоб… Не те, що ти думаєш. Я просто хочу тобі дещо розповісти.

— І, якщо я тебе правильно розумію, мамі не бажано про це знати?

— Думаю, так буде краще, — кивнув Макс.

— Ти щось накоїв?

— Здається… Але це стосується тільки мене, — з батькового обличчя він одразу здогадався, що той подумав про наркотики. Саме про них. Макс точно не знав, чи та погань, яку підсунув йому лисий, має якесь відношення до цих речовин, але, можливо, батько, певною мірою, виявився близьким до істини.

Макс устиг пошкодувати, що все так вийшло, й почувався вкрай ніяково. Ця розмова почалася в невідповідний момент, надто раптово для нього самого, слова ніби висмикнуло за ниточки. Втім, він стільки пережив за останні дев’ять годин…

— Це може почекати, доки ми повечеряємо?

— Так, — Макс із полегшенням зрозумів, що отримав відстрочку й може хоча би трохи розібратися зі своїми думками. Він збирався розповісти батькові дуже дивну історію, у яку, можливо, ніколи не повірив би сам.

Коли родина возз’єдналася за столом, Інна Ковальська поцілувала сина в чоло й легенько вщипнула за носа.

— Згоряю від нетерплячки дізнатися, як ти жив без нас. Я думала про це щодня. Знаю, знаю… — вона підняла вгору обидві руки. — Дехто в такому віці створює сім’ю, а деякі дівчатка вже мають дітей. Але ми зараз говоримо не про когось, а про тебе.

— Краще розкажіть, як ви відпочили, — запропонував Макс.

— Нічого, — набурмосився батько, — але могло бути й краще. Перша відпустка за три роки — і ту не дали провести спокійно.

— Мені теж сподобалося, — сказала Інна Ковальська, накладаючи на тарілки приготовану нашвидкуруч вечерю: варені макарони з рибними консервами й порізаними шматочками салямі. — Кіпр — гарне місце для відпочинку. Наступного літа хотілося б поїхати туди всім разом. Правда? — вона глянула на чоловіка.

— Чому б і ні, — ствердно кивнув той, зачепив виделкою макаронину й відправив до рота. — Якщо тільки Максим не обзаведеться до того часу сім’єю і виводком дітей.

— Виводком? Ну, для цього йому треба буде як мінімум цілий гарем, — засміялася Ковальська. — До речі, що у вас із Леною?

Макс знизав плечима:

— Нормально.

— У тебе, що не запитай, завжди одна відповідь, — зітхнула вона й одразу додала: — Як і в твого батька.

— Я би попросив… — з повним ротом відгукнувся Ковальський-старший, піднімаючи виделку. Одна макаронина ляпнулася назад у тарілку й перетворилася на дощового хробака. Ніби з добірної купи гною.

Макс зачаровано спостерігав, як той, звиваючись усім тілом, знову наштрикується на виделку і зникає в батьковому роті. Щоб за секунду вилізти з його лівої ніздрі.

— Річ у жінках. Моя мама вважала так само, — прожувавши, сказав Ковальський. Тепер хробак теліпався в нього на верхній губі.

— На що ти так дивишся? — запитав він Макса, помітивши його погляд.

— Так, нічого. — Макс подумки вилаявся, — треба ж було цьому знову початися саме під час обіду, — і опустив очі в свою тарілку. Принаймні тут усе було гаразд.

До кінця трапези він намагався більше нікуди не дивитися, обмірковуючи майбутню розмову з батьком, але боковим зором усе одно вловлював якусь метушню то в батьковій, то в маминій тарілці, ніби вони були учасниками конкурсу з «Останнього героя» на поїдання всіляких створінь, що бігають і плазують.

Слава Богу, вечеря закінчилася. Інна Ковальська сказала, що втомилася з дороги, миття посуду цілком може почекати до завтра, й пішла відпочивати в батьківську спальню. А Макс із батьком перейшли в його кімнату.

— Я тебе уважно слухаю, — мовив Ковальський. За вечерею він нічим не виказав свого занепокоєння, але зараз воно стало помітним.

— Тат, ти можеш мені не повірити… — почав Макс, але його перервала мати, яка для чогось покликала батька в спальню. Макс з жалю закотив очі.

— Зараз, — сказав батько й вийшов з кімнати.

Головне — одразу ж спрямувати свою історію в правильне русло й максимально застосувати логіку — той її мізер, що в усьому цьому лайні був присутній, — щоб усе звучало якомога переконливіше і щоб батько не запідозрив, ніби Макс намагається йому запудрити мізки. А це важко, коли на твоєму боці тільки слова й немає жодних речових доказів.

Незабаром батько повернувся.

— Слухай, — він просунув голову в двері. — Тут така справа. У нас зараз «медовий місяць»… Коротше, — Ковальський підморгнув йому зі змовницькою посмішкою, — ми з мамою швиденько трахнемося, і я повернуся, щоб закінчити розмову.

Макс тупо витріщався на двері ще хвилину після того, як за ними зникла батькова голова.

— До дідька… — вирік він нарешті й ледь не заплакав.

Потім попрямував до батьківської спальні, абсолютно переконанний, що нікого там не знайде. Лише останньої миті, відчиняючи двері, він злякався: а раптом зараз побачить їх під час любощів — хай навіть це будуть не вони, — все одно було якось дуже ніяково.

Але батьківська спальня була порожньою. Світло вимкнуте. Постіль акуратно заслана.

Збентежений Макс зачинив двері й повільно повернувся у вітальню. Загалом, у всьому цьому могла бути певна логіка. Кілька разів йому вдавалося змусити зникнути деякі фантоми, спроектовані його свідомістю. У такому разі, чому він не міг таким способом викликати й появу батьків? Не дивно, якщо десь у глибині майнула думка про них тоді, коли Блідий Незнайомець ладен був ось-ось ухопити його, а страх чи щось інакше якось посилило цю думку й зробило їхню появу можливою.

Але найцікавіше полягало в тому, що цей уявний приїзд батька з матір’ю прогнав Блідого Незнайомця.

У вітальні Макс про всяк випадок роззирнувся. Одним боязким поглядом він удостоїв килим. Гидкого типа (щось підказувало, що він не просто гидкий, а й дуже небезпечний) з очима-дірами й білястими пальцями без нігтів не було, але він обіцяв повернутися. Макс не помітив нічого підозрілого на килимі, хоча це зовсім не означало, що Блідий не може з’явитися наступного разу іншим шляхом.

Батьки зникли, але їхні напіврозпаковані сумки стояли на місці. Макс майже не здивувався цьому маленькому парадоксу й згадав, як батько говорив про якийсь подарунок для нього. З цікавості він перебрав вміст другої сумки, нічого подібного на обіцяний презент не знайшов і взявся до третьої.

Це виявилося саме в ній, майже на самому дні. Маленька коробочка, обтягнута перламутровою подарунковою стрічкою з красивим бантом у вигляді квітки. Макс розпакував коробку й витягнув з неї якусь безбожно зім’яту штучку яскраво-червоного кольору, що нагадувала чи то ковпак блазня, чи то ще чортзна-що. Поперек неї великими чорними літерами було написано ШУМЕН.