Сказавши се, старець зник.

На другий ранок цар Асархадон приказав увільнити Лаіля і всіх забраних в неволю, та заперестав карати смертю.

На третій день він прикликав до себе свойого сина Ашурбаніпала і передав йому царство, а сам пішов зразу в пустиню, роздумуючи над тим, про що довідав ся від таємничого старця. А потім почав він ходити у виді мандрівника по містах і селах, проповідуючи людям, що житє одно і що люди роблять зло лиш собі, коли хотять чинити зло иншим сотворіням.

З російського переклав А. Веретельник

Олекса Стороженко

Чортова корчма

(Антону Андрієвичу Глушановському)

Раз походом із курської ґубернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на днівку в село Сведовок. Село розкинулось у долині а кругом оточували його високі гори, вкриті відвічним лісом. Мені сказали, що в лісі богацько валюшнів, і я, на другий день, пішов полювати. Щоб не заблудити ся в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двайцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі валюшнів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стріляти; от ми, пообідавши у лісничого, вибрались із нетрів ік Дніпру, щоб пополювати ще на качок та куликів.

Вже над вечір, як став стухати жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи зо три верстви до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сиділо і огненним промінням освічувало темні мури, а за ними наоколо чорнів ліс.

— Що се за руїна? — спитав я парубка.

— Се «Чортова корчма», — відказав парубок.

— Як чортова?

— У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, тай досі що року перед різдвом бенкетують тутечки з відьмами.

— Хто ж бачив як вони бенкетують?

— Були такі, що бачили, тай розказували тим, що не бачили.

Я зійшов на гору, щоб огледіти руїну. Корчма була стародавної будівлі: широкі стіни й покої під зводами. В першому покою, на камяному помості, було розкидане скло від битих фляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.

— Так, так, — сказав я, — бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?

— Кому ж більш і товктись тутечки, — відказав парубок, — як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!

— Розкажи ж мені, хто довідав ся, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?

— От, як про се розказують старі люди, — почав парубок. — Ще за часів Січи, недалечко від сієї корчми доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, на одній, у світличці, сам жив, а на другій жила бабуся, що його доглядала і годувала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й Татари (бо п по татарськи знав) і Жиди; та він і чортів не цуравсь: — інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавить ся з ними.

— Раз, перед різдвом, тільки що вернув ся він із всеночної, чує — щось шкряба біля дверий. Запорожець думав, що кітка, тільки відчинив, а в хату шасть чорт: хука в лапки і гуля халяндри, бачите — дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.

«Тай змерз же! — каже чорт, — такий мороз, що аж очи зліпають ся! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріти ся».

«Грій ся, вражий сину», — каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.

«Спасибі вам, добродію, — каже чорт, — за вашу ласку». Тай сів біля грубки.

«Відкіля се, — спитав запорожець, — нечиста мати тебе принесла?»

«3далека, — каже чорт, — аж із того краю світа!»

«Щож ти там робив?» — спитав старий.

«Звісно що, — каже чорт, — іскушав людий. Щож нам чортам більше й робити!..»

«І не обридне вам, — каже запорожець, — чорт-батька-зна-чого блукати по світу! Пора б уже вам і вгамувати ся...»

«Е, добродію, — каже чорт збіднівшись, — не наша сила, не наша й воля: — і в нас є старшина, сиріч начальство... треба бачите, слухати ся; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс оттак і по світу товк ся! Подивіть ся лишень на мене: гасаючи, всі кіхтики на лапах попротирав, і шерсть по боках повилазила!... Та ще колиб ви знали, що вони вагадують тамечки в пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, тропаки, гопаки!..»

«Невелика ще біда, — каже запорожець, — із тих шинків, корчем і ігрищів: прийде чоловік у шинок, випє собі на здоровля чарку горілки, з’їсть оселедець-другий; зберуть ся на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спарують ся й одружать ся...»

«Колиб так, — каже чорт, — то нічого було б й казати; а то хоч би і в сій корчмі, що біля вас... чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?...»

«Казали — якийсь Жид!» — каже запорожець.

«Який вам Жид! — відказав чорт, зареготавшись, — наш таки чорт, та ще й з Київа відьми налітають».

«Глянь! — каже запорожець, — не знав я сього, а то б пішов подивити ся!.. А ти ж, чорте, — пита, — що там робиш?»

«Що я роблю?.. Танцюю» — каже чорт, — сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша пекельна буде, а вже які відьми із Київа назлітатають ся, на віки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите як я буду танцювати гопака і гоцака!»

«Пішов би, — відказує запорожець, так нікому ж мене провести, старий вже з біса став...»

«Я ж вас проведу, — каже чорт, — разом і підемо».

«Добре! — каже запорожець, — побачимо, як там у вас, у чортів, люди бенкетують».

— Виголивсь запорожець, одяг червоний жупан із вельотами, що пообшивані брузументами, обувсь у чоботи сапянці, підперезав ся шалевим поясом, причепив шаблюку, і вусів не забув навапсити, та взявши чорта за хвіст, і пішов у корчму. Як зблизились ік корчмі, приглянув ся запорожець — аж перед ним не чорт уже, а парубок у чорному кобеняку, підперезаний червоним поясом, у смушевій шапці; і вже тримав його не за хвіст, а за кобеняк.

Увійшов запорожець у корчму, дивить ся — народу повнісінько як у церкві; по всіх ліхтарях позасвічувані свічки: дарма, що шабашкові, а палають неначе воскові в ставниках. Тільки вгледів орендар запорожця, зараз і підскочив до його з фляшкою.

«Мозе пан добродзій, — каже, — позволі килішек ґданської вудки?»

«Всип, — каже запорожець, — побачимо, що там за ґданська!»

— Випив запорожець — аж зацмокав: така кріпка та смачна.

«Мозе сце, — каже орендар, — пан добродзій позволі килішек?»

— Випив запорожець і другу, якось йому повеселійшало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! — тай гарно ж грали, матери їх лихо: скрипка так і виспівує, бубони і гудуть гуркотять, цимбали мов дзвоники дзвонять. Як почув старий так аж жижки в його затрусились, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювати. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспидів син! Не вдержавсь і старий, ну, й собі по запорожськи і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови піддирає. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивують ся, на чорта вже не дивлять ся. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар із фляшкою і знов до його.