“Як він, гаспидів син, кумедно божиться”, – подумав дід.

– Не віриш? – пита козак.

– Не вірю, – одвітила дівчина.

– Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! – каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку...

Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, – якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! – і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.

І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!

– Ох, – застогнала дівчина, ухопившись за щоку, – як же ти мене опік! ..Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, – каже, – ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.

– Добре, – каже козак, – нумо женихатись у воді.

Дивиться дід – біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! – подумав дід. – Чи вони люди, чи, може, чортяки? ”

Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться – стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть – така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся – як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей – ще краща; тільки роздивився дід – аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, – хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака – аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. “Еге, так от воно що! ” Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: “Хай же вам біс! ” Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.

– Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? – пита чорт.

– Не скажу, – одказала відьма, – не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом – зробить...

– Чи довго будеш моєю, як обіцяю?

– Десять рік, – каже відьма.

– Добре, усе зроблю! – чорт протягнув руку. – От тобі рука і моє пекельне слово.

– Хто ж нас розіб’є? – спитала відьма, – треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.

– Є кому розбити, – каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, – там, – каже, – під кущами сховався запорожець.

– Хіба у запорожців чиста душа? – пита відьма. – Вони ж самі п’яниці та розбишаки...

– Еге, розказуй, – каже чорт, – нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по писанію: не возяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну... Ей, Кириле! – гукнув чорт, – ходи лишень сюди та розбий нас.

Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.

– Та ну ж бо, йди! – знов крикнув чорт. – Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався! ..

Досадно дідові – бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.

– Чого ж тут лякаться? – обізвався дід, а сам аж труситься.

– Так чому ж не йдеш?

– Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.

– Та не бреши, – люлька у кишені.

“Диявольський син! – подумав дід. – Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся”.

– Розбивай! – каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.

– Як же я вас розіб’ю? – каже дід. – От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.

– Хіба тобі повилазило? – каже чорт. – Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.

– Що за біс? ! Справді замерзло... Чого ж воно замерзло? – пита дід.

– Того, – каже чорт, – що вона – бодай її! – так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.

– А чого ж се, чорте, – пита дід, – біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?

– Еге! – каже чорт. – Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.

“От такого б кохання нашим дівчатам! ” – подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.

– Що воно таке? – спитав дід. – Жаба, чи що? ..

– Ні, – каже чорт, – довго за руки держались, так чортеня вродилось.

“Ну, не бісові ж тобі й чорти, – подумав дід, – які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели”.

– Ну, тепер кажи, – питає чорт відьму, – чого душа твоя бажає?

– Спасенія, – промовила відьма.

Як се почув чорт, то аж носом закрутив – наче чемериці понюхав.

– Не можна сього, – застогнав він, – і не проси! Так не можна!

– Чому? – спитав дід.

– Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.

– Брехня, – каже дід, – як покається, то і втретє прийме! ..

– Та ну вже, мовчи, – гримнув на його чорт, – коли не знаєш писанія.

– Ні, знаю, – каже дід, – я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.

Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже – знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.

– От, приміром, сказати, – каже, – я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?

– Так коли ж вона вже одхрестилась... – пробубонів чорт.

– Не велика вада, – перебив дід, – піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!

Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.

– Ти ж сам знаєш, – обізвалась до чорта відьма, – що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.

– Нащо слухала матір, ти мала свій розум і свою волю! ..

– І се брехня, – сміло перебив дід, – бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. Нуждою та страхом, – каже, – можна до усього приневолити чоловіка.

– Подумайте самі, чого просите, – заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний), – як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі? ..Та мене, – каже, – за сю пакість на шматки розірвуть! ..

– За що? – каже дід. – Невеликий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по голівці погладять.

– Еге! Хіба проти шерсті! – прогарчав чорт.

– А як би я тебе кохала! – обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і поколовсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.

Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.

– Що буде, то буде, – сказав, обернувшись до відьми, – нехай буде по-твоєму!

Вийшли із сажалки; відьма повеселішала, а чорт засмутивсь, аж хвіст повісив. Дід поміг відьмі одягтись, своїми руками обтер біле її тіло і примітив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неї сорочку, він шепнув їй на вухо, щоб вона його слухала. У діда чуле було серце: йому жаль стало відьми.

– Ну, чорте, – питає дід, – яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? – додав з писанія.

– От що, – одвітив чорт, скривившись, – недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу він має у господа – усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе. Так отже, як поживемо десять год із Одаркою, я й одведу її до того пустельника, то він і спасе грішну душу...

– Е, ні, чорте, – перебив дід, – за десять літ багато води утече; поки сонце зійде, роса очі виїсть. За десять літ або відьма дуба дасть, або пустельника господь до себе прийме. Ні, так не можна! Починаючи таке добре діло, треба зараз іти до пустельника за благословенієм.