– Я не знаю її, – сказав Батруель. – Я ніколи цього закляття не чув. Кожен, хто викликав мене раніше, турбувався лише про те, щоб зробити своє діло й підписати угоду, – він помовчав. – Справа значно спростилася б, якби ви.. Ні? О шановний, це дуже кепсько. Я справді не бачу іншого ви ходу...

За дверима почулися кроки, а потім два удари в двері ногою. Це Ділі давала знати, що в руках у неї таця. Стівен підійшов і прочинив двері

– У нас гість, – застеріг він.

Йому зовсім не хотілося, щоб Ділі від несподіванки впустила тацю на підлогу.

– Як це він... – почала вона, та коли Стівен відчинив двері ширше, замовкла, і таця мало не вислизнула в неї з рук.

Стівен підхопив тацю і обережно поставив на стіл. Ділі стала як укопана, приголомшено вдивляючись у незнайомця.

– Люба, це містер Батруель... Моя дружина, – сказав Стівен.

Батруель, який усе ще стояв, напружено виструнчившись, здавалося, зніяковів. Він повернув голову до Ділі й легенько кивнув.

– Я дуже радий, мем! – сказав він. – Прошу мене пробачити за незграбність, але мої рухи обмежені. Якщо ваш чоловік буде такий люб’язний і зруйнує п’ятикутник...

Ділі дивилась на Батруеля зачудованим поглядом, немов оцінюючи його вбрання.

– Боюсь, я не зовсім розумію... – пробелькотіла вона.

Стівен спробував розтлумачити їй, про що йдеться, і кінець кінцем сказав:

– Ну, нічого не вдієш... Нам слід подумати, що робити далі. Становище досить-таки складне. Він же не просто переміщена особа.

Ділі ще раз скинула на Батруеля замисленим поглядом і промовила:

– Стівене, якщо тобі вдалося переконати його, що ми нічого не підпишемо, то чом тобі не звільнити його з п’ятикутника? Йому ж там незручно.

– Дякую, мем. Мені тут справді незручно, – сказав Батруель.

Стівен, поміркувавши, погодився з нею, нахилився й розсунув обрізки стрічки.

– Ну, коли він уже тут, а ми твердо знаємо, чого хочемо, то, гадаю, небезпеки в цьому нема.

Батруель вийшов із зруйнованого п’ятикутника, зняв правою рукою капелюха, лівою поправив шарф і низько вклонився Ділі, притуливши капелюха до грудей і ніби поклавши ліву руку на ефес шпаги, якої в нього не було.

– До ваших послуг, мем.

Він повторив свою вправу, обернувшись до Стівена.

– Ваш слуга покірний, сер.

Стівен теж уклонився, хоча добре розумів, що його уклін зовсім не відповідає стилю Батруеля.

Запала мовчанка. Порушила її Ділі:

– Може, я принесу ще одну чашку?

Вона вийшла, швидко повернулась і зразу ж узяла ініціативу в свої руки.

– Ви... е-е-е... давно не відвідували Англію, містере Батруель? – спитала вона приязним світським тоном.

Батруель, трохи здивований, у свою чергу запитав:

– А ви чому так гадаєте, місіс Треймон?

– О, я просто подумала... – туманно відповіла Ділі.

– Моя дружина звернула увагу на ваше вбрання, – пояснив Стівен. – Ви мені, звісно, пробачте, але ви змішали стилі різних епох. Вашу манеру вклонятись і моду вашого вбрання розділяв вік майже двох поколінь.

Батруель здавався збитим з пантелику. Він огледів себе і розчаровано промовив:

– Коли я тут був останнього разу, то особливу увагу звернув на моди.

– Ет, не слухайте його, містере Батруель, – утрутилася Ділі. – Ваш костюм чудовий. А яка тканина!

– Чудовий, але не зовсім сучасний, – відрубав Стівен.

– Так, не зовсім, – погодилася Ділі. – Гадаю там, де ви... мешкаєте... важко бути в курсі...

– Та мабуть, – погодився Батруель. – Більшість угод у цих краях ми укладали в сімнадцятому й вісімнадцятому століттях. У дев’ятнадцятому справи погіршали. А нині їх зовсім мало, і нам випадають виклики в різні райони. Тому побувати тут у дев’ятнадцятому столітті мені поталанило лише один раз. Ви можете уявити собі, з якою радістю я прийняв виклик вашого чоловіка. Я з’явився з надією на взаємовигідну домовленість...

– Ну, ну! Про це – годі... – урвав його Стівен.

– О так, звичайно. Даруйте мені. Старий бойовий кінь знай нюшить, звідки пахне порохом.

Запала мовчанка. Ділі замислено дивилась на Батруеля. Для тих, хто знав її так добре, як чоловік, це свідчило, що в її душі точиться боротьба, а цікавість переходить усі межі. Нарешті вона сказала:

– Я сподіваюся, ваші англійські відрядження не завжди були такі невдалі, містере Батруель?

– О, аж ніяк, мем. У мене дуже приємні спогади про візити до вашої країни. Я пам’ятаю виклик до одного чоловіка, що жив поблизу Вінчестера, – це було десь у середині шістнадцятого століття. Він забажав маєтків, гарної дружини з вельможного роду. Нам пощастило знайти йому чудовий палац біля Рочестера. Мабуть, його нащадки живуть там і досі. Був ще один, зовсім молодий хлопець – той хотів мати тверді прибутки та дружину з придворних кіл. Ми його запити задовольнили, і нині його кров тече в жилах вельми високих осіб. Через кілька років інший молодик з дуже скромними здібностями захотів стати видатним драматургом і дотепником. Цей випадок був складніший, та нам пощастило й тут. Я не здивуюся, якщо його ім’я згадують і тепер. Це був...

– Усе це дуже приємно, – урвав його Стівен, – а надто для нащадків. Та що сталося з головними дійовими особами?

Батруель злегка знизав плечима:

– Бізнес є бізнес. Контракт людина підписує добровільно, – сказав він докірливим тоном і провадив: – Пізніше я тут не бував, проте знаю від своїх друзів, що потреби, хоч і змінилися в деталях, по суті своїй залишилися такими, як і колись. Титули досі в ціні, особливо в дружин наших клієнтів, так само як і доступ у вищі кола. Будинок у провінції ми тепер забезпечуємо з усіма вигодами. Замість добрих коней ми тепер пропонуємо «бент-ролслі»[1] або навіть приватний літак…

Стівен відчув, що час втрутитися.

– Так-так, «бент-ролслі», – глузливо повторив він. – Наступного разу уважніше читайте ваш довідник попиту. А тепер я буду вам вельми вдячний, якщо ви перестанете спокушати мою дружину. Однаково вона не зможе з вами розрахуватися.

– Не зможе, – погодився Батруель. – Це особливість жінки. Їй завжди треба за щось платити, та чим більше вона отримує, тим менше це їй коштує. Але зважте: ваша дружина матиме легке життя, слуг...

– Будь ласка, облиште! – сказав Стівен. – Хіба вам не очевидно, що ваші маневри застаріли? Ми давно розкусили ваші обіцянки, і вони втратили свою привабливість.

Батруель, здавалося, йому не повірив.

– Згідно з нашими бюлетенями, світ і нині не те місце, де процвітає праведне життя, – заперечив він.

– Запевняю, що на ваші старомодні умови не пристануть навіть найнеправедніші з тих, хто живе в сьогоденному світі. Кожен тепер прагне дістати якомога більше, причому за мізерну плату, а то й задарма.

– Не дуже етично, – пробурмотів Батруель. – Повинні ж існувати моральні засади...

– Можливо. Але так воно є. Крім того, тепер ми тут дуже тісно зв’язані між собою. Як я можу здобути титул, обминувши видавців «Дебретта»[2], одержати кругленьку суму без відома податкового інспектора або стати власником будинку без згоди архітектурного управління? Треба дивитися правді у вічі.

– О, я думаю, це легко можна влаштувати, – зауважив Батруель.

– Але так не буде. Сьогодні існує дише один спосіб законно й швидко забагатіти. Це, чорт забери...

Стівен раптом замовк і замислився.

Батруель звернувся до Ділі:

– Як шкода, що ваш чоловік не цінує себе. У нього чудові здібності. Це видно з першого погляду. Йому потрібен певний капітал – і перед ним відкриються широкі можливості. А світ і нині може чимало запропонувати багатієві і, звичайно, його дружині – повагу, владу, морську яхту... Я певен, вашого чоловіка завжди мучитиме відчуття, що він випустив з рук нагоду...

Ділі подивилась на замисленого Стівена.

– Ви теж такої думки про нього? Я не раз міркувала про те, що його ділові якості недооцінюють...