В. Домонтович

Дівчина з ведмедиком [Роман] Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Мовні ігри В. Домонтовича [Передмова]

Інтелектуальну й мистецьку біографію Віктора ПетроваДомонтовича можна вважати унікальною. Адже покоління двадцятих років проголосило свою відданість ідеям модернізації української культури, оновлення художніх, стильових засад і принципів. Від письменника вже не вимагалося служіння якимсь утилітарним політичним, ідеологічним завданням, справі визволення рідного народу тощо. Мистецтво мало взоруватися лише на засади краси й естетичної досконалості. Проте невдовзі тоталітарний режим поставив діячів культури перед жорстким вибором між роллю прислужника цього режиму – чи його жертви. Зрештою, перші здебільшого так само не змогли уникнути трагічної загибелі, як і другі, а слухняне продукування гімнів у будьякому разі означало знищення коли не особи, то творчої індивідуальності.

Віктор Домонтович, чи не найпослідовніший український модерніст, не став ані колаборантом, ані жертвою, і його творчість двадцятихсорокових років не має нічого спільного з соціалістичним реалізмом. Одним з улюблених його жанрів була романізована біографія, і саме життя цього письменника могло б стати блискучим сюжетом біографічного роману. Причому в особистій долі відбилися чи не всі основні колізії, які акцентуються в його прозі. Людина на рубежі епох, на середохресті різних культурних орієнтацій, людина кризової доби, котрій, як зізнається одна з героїнь Домонтовича, навіть подобається ходити по канату. Парадоксальність стає майже що життєвим і творчим принципом. Талановитий і різнобічний учений, незрівнянний ерудит, один з найяскравіших українських інтелектуалів XX сторіччя, Домонтович, однак, у своїх романах демонструє обмеженість і несамодостатність інтелектуального пошуку й раціонального знання, розкриває ірраціональність історії й людської поведінки. Розвідник, таємний аґент, він змушений жити на вістрі повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у грі є саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменниківеміґрантів. Радянський аґент, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, – і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність радянської системи «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору».

Філософська проза Віктора Домонтовича здебільшого інтертекстуальна, він більше любить не аналізувати життєві ситуації, а реінтерпретувати вже так чи інакше апробований мистецтвом або історіографією матеріал. Його тексти часто пишуться, так би мовити, на марґінесах інших текстів. Можна, очевидно, стверджувати, що, розгортаючи історії життя видатних митців, політиків, учених, Віктор Домонтович здебільшого виповідав усе ж власні проблеми й сумніви. Його персонажі – це здебільшого люди, яким випало жити в період історичного перелому, роздвоєні, трагічно розколені особистості, що марно шукають синтезу. Біографія Віктора Петрова досі постає таємницею, що її нелегко розкрити, зашифрованим текстом, до якого важко підібрати відповідний ключ. Так само шифрованими, неоднозначними, іномовними бачаться і його художні тексти.

Цей філософ осмислює XX століття як кінець великого історичного періоду, Нового часу. У «Франсуа Війоні» простежено зародження цієї епохи, перехід від Середньовіччя до Ренесансу. Ван Ґоґ («Самотній мандрівник простує по самотній дорозі»), митець так само трагічний, м'ятежний і роздвоєний, репрезентує кінець цього п'ятсотлітнього циклу. Промацуючи кризові больові точки історії, Домонтович звертається до подій Великої Французької революції («Напередодні», «Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці»), трагічнобезнадійних спроб Пилипа Орлика втрутитися у велику європейську політику під час війни за польську спадщину в тридцятих роках вісімнадцятого віку («Приборканий гайдамака»), до початків українського національнокультурного відродження середини наступного століття («Романи Куліша», «Аліна й Костомаров»). Врешті, усі ці історичні дзеркала потрібні перш за все для стереоефекту, для всебічнішого осмислення власної епохи, Нашого часу як переломного, перехідного моменту до нової культурноісторичної ситуації.

Сам автор назвав своїм прозовим дебютом «Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці», написані 1925 р. й опубліковані 1946. Дебютантові за тридцять, він уже утвердився як талановитий і серйозний учений. Про нього як белетриста читачі довідалися аж 1928, коли київське видавництво «Сяйво» опублікувало роман «Дівчина з ведмедиком». Це час появи кількох помітних книжок, що ознаменували зрілість українського модернізму. Згадаємо хоча б «Санаторійну зону» Хвильового, «Майстра корабля» Яновського, «Місто» Підмогильного… Але той самий двадцять восьмий рік був і датою ґвалтовного припинення літературної дискусії, початком активного утвердження пролеткультівськосоцреалістичних тенденцій. Принаймні цензурні утиски відтепер цілком унеможливили обговорення шляхів модернізації української культури. На одноманітно сірих шпальтах харківської й київської періодики тридцятих років проза Домонтовича майже не з'являлася.

«Дівчину з ведмедиком» можна прочитати як захопливий і доволі екстраваґантний любовний роман. Але водночас це й роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій і про трагічну розколотість людини, якій випало жити у кризову добу. У «Дівчині з ведмедиком» проблема зміни культурноісторичних епох інтерпретується, зокрема, як проблема стилю. Стилю життя, побуту, людських взаємин, навіть і стилю кохання. Текст роману сприймається як простір гри, беручи до уваги і стосунки автора, оповідача та читача, і настанову самих персонажів на гру, театралізацію, на апологію несерйозного ставлення до дійсності, коли «людина повинна виховувати в собі пошану до непотрібних справ, химерних вчинків, нікчемних речей».

Настанова на гру заявлена уже в назві. Кошлатих іграшкових ведмедиків шістнадцятирічна Зина любить не так через сентиментальні спогади про дитинство, як через можливість змоделювати у взаєминах з цими безмовними істотами ситуацію владної зверхності, свавільної непокори, виходу за межі дозволеного. Ставлення до іграшкових звірят перенесено й на людей. Інженерхімік Іполіт Миколайович Варецький, один із численних у прозі Домонтовича вченихраціоналістів, потрапляє в благопристойну родину радянського урядовця Тихменєва у ролі репетитора. Але його стосунки з дівчатами складаються так, що швидше сам він стає покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює Зина. Причому єдиним правилом, яке визнавала дівчина, було, здається, саме порушення всіх існуючих правил.

Сюжет любовного роману є водночас сюжетом інтелектуальнофілософським. Бо кохання, шлюб, взаємини чоловіка й жінки трактуються як явище стилю і тому пов'язані зі стилем цілої епохи. Швидше чуття форми визначає ідеологічні настанови, ніж навпаки. Цей визивний формалізм, коли, врешті, зміст є лише засобом представлення форми, було акцентовано вже у «Розмовах Екегартових з Карлом Ґоцці». Безстилевому еклектизмові й сірості радянської епохи, яка зневажала красу задля пласкої доцільності й прагматичної користі, Домонтович протиставляє іншу ієрархію вартостей, коли якраз чуття форми, гармонія барв і рухів, прагнення театральної виразності жесту визначають поведінку людини й майже унеможливлюють саме розрізнення сценічної гри та «справжності», акторської майстерності й щирості. Артистизм та чуття мистецької форми змінюють тут навіть і побут.