Белла перекидала речі в шухлядах у пошуках вібратора. Ніколи не могла нічого знайти. Постійно хтось щось переставляв, прибирав. Якби ж вони не пхали свої довбані руки до речей, які їм не належали.

Вона скористалася пальцем, гладила себе спочатку повільно, а потім вже відчайдушно швидко. В мить, коли вона досягла піку збудження, почався головний біль.

— Блядство! — сказала вона. — Залиш мене в спокої. Я не закінчила. Я мушу…

— Дозволь тобі допомогти.

— Хто це, в біса? — спитала Белла та сіла на ліжку.

Я сказала їй, що то Джинкс.

— Слухай, а це ідея, — відповіла вона.

Я сказала їй, що не братиму в цьому участі. Якщо Белла хотіла побавитися з собою, то її справа, але я не схвалюю взаємних пестощів. Белла задумалася, що ще ніколи не була з жінкою, і ця ідея її зацікавила. Я сказала, що навіть не хочу про це чути.

— Але ти — ланка, що об’єднує, — сказала Белла. — Я знаюся з Джинкс тільки через тебе.

— Що ж, я просто не хочу мати до цього ніякого стосунку. Джинкс кайфує від садизму.

— Ну ти й собака на сіні. Все тому, що ти фригідна й не хочеш, щоб інші також розважалися.

— Я не фригідна. Я нормальна.

— Цнотливиця… і нормальна?

— Я просто не сприймаю секс до шлюбу.

— Чекаєш, доки приїде принц на білому коні та поцілує тебе в сраку?

— Облиш мене. Я не сприймаю оргій.

— Оргій? Яких оргій?

— Що ж, коли сексом займаються троє людей, як ти це назвеш?

— Ой, заради Бога. Це всього лише технічне питання.

— Забудь, — сказала я. — Це божевілля й я не хочу брати в цьому участь.

— Вона нам не потрібна, — промовила Джинкс, і я усвідомила, що це вона вже вдруге прямо зв’язалася з Беллою.

— Тепер, коли ми безпосередньо можемо впоратися з Саллі, — сказала Джинкс, — нам не потрібно більше звертатися до Деррі.

Беллу, здається, вразила ця ідея.

— Але Саллі не…

— Тут двоє проти однієї, — сказала Джинкс. — У нас не завжди буде така перевага. Чому ми постійно мусимо робити те, що вона хоче?

— Ти маєш рацію, — сказала Белла. — Я ще багато чого не спробувала, а тепер, здається, в мене вже не так багато на це часу.

— Ти не можеш, — сказала я. — Роджер сказав Саллі, що злиття ще дуже хистке. Такі експерименти можуть зламати її.

Від сміху Джинкс по моїй шкірі пробігли дрижаки.

— Ну й до біса її та те довбане злиття. Нам буде краще без цього. Все було набагато ліпше до того, як з’явився Роджер зі своїм лайном.

Тоді я й зрозуміла, чому вона насправді підбурює Беллу. Вона знала, що злиття хитке, й хотіла зірвати його.

— Як ми це зробимо? — спитала Белла.

— Дістань вібратор, — сказала Джинкс. — Саллі сховала його в нижній шухляді комоду, під електроковдрою.

Белла витягла та перевірила його.

— Працює нормально, — сказала вона. — Що далі?

— Тепер ми виведемо на світло Саллі.

— Можеш таке зробити?

— Вона ж привела вас всіх на чаювання. Чому б і ні? — Джинкс сіла перед трельяжем[92] на туалетному столику. У лівій частині дзеркала з’явилося оголене тіло Белли.

У правій частині дзеркала почало фокусуватися грубо обтесане обличчя Джинкс зі зморшками та міцно стиснутими губами. Її чорне волосся все ще нагадувало мені зміюк. Потім у центральному люстрі я побачила Саллі, здивовану та приголомшену, ніби її зненацька хтось розбудив із глибокого сну. Вона глянула спочатку в ліве дзеркало, потім у праве, вражена, що сидить зовсім гола, окрім пов’язок на зап’ястках.

— Що сталося? Що відбувається?

— Цього разу я влаштовую вечірку, — сказала Джинкс, — і запрошую тебе.

Саллі впізнала Беллу, але обличчя Джинкс та її голос були незнайомими.

— Чого тобі треба?

Відповіла Белла:

— Ми просто хочемо трішки побавитися.

— Тепер ти сильніша, — сказала Джинкс. — Можеш більше не боятися.

— Я хочу в ліжко, — сказала Саллі.

— Як і ми, — відповіла Белла. — Ми втрьох проведемо ніч. Влаштуємо стару добру піжамну вечірку.

— Слухайте, я не знаю, чого ви хочете, — сказала Саллі, — і мені на це наплювати. Тому просто повертайтеся туди, звідки б ви не прийшли, та залиште мене в спокої.

— Вона хоче, щоб ми залишили її в спокої, — сказала Джинкс.

— У цьому високому могутньому голосі більше Ноли, ніж…

— Я — Саллі, — відрізала вона, — і не хочу з вами мати жодної справи. Тому йдіть.

— Це нелегко, — сказала Джинкс.

— Саме так, — підхопила Белла. — Нелегко.

Джинкс підняла вібратор і натиснула на кнопку. Саллі почула м’яке гудіння та різко глянула на неї.

— Що це ти робиш?

— Ми належимо одна одній, — сказала Джинкс. — Ми — частини одна одної. Єдині, але також розділені. Нам не потрібен ніхто, щоб задовольнити наші потреби і бажання.

Вона погладила ногу Саллі та пробігла рукою їй між стегон.

— Не роби цього! — різко відказала Саллі.

Вона хотіла відбити цю долоню, але Белла тримала її ліву руку, й вона відчула, як пальці Джинкс погладжують її ніжними круговими рухами.

— Ні, — сказала Саллі. — Я не хочу, щоб ви це робили. Я не користуюся такими речами.

— А я користуюся, — сказала Белла, — настільки часто, наскільки можу. Але втрьох веселіше, ніж одній.

Белла гладила груди Саллі, ніжно терла соски змоченими слиною пальцями. Саллі ще трохи пручалася, але її дихання ставало все важчим і важчим. Повіки тріпотіли, а очі затуманилися. Я злякалася, намагалася пробитися назовні, але не могла. Вони були надто сильні.

Тоді Джинкс взяла вібратор та увігнала його всередину. Вібрації примусили тіло Саллі дрижати і звиватися. Від електричного шоку її тіло трепетало. Губи тремтіли, і Саллі все важче було казати «Ні». Белла витягла язик та облизала вуста. Джинкс прискорилась. Вона заганяла вібратор щоразу глибше й глибше, докладаючи все більше зусиль, шепочучи на вухо Саллі непристойності.

— Кінчай, ти, клята сучко. Ти цього так хотіла. Щоб тебе зґвалтували. Всі ці роки ти перекладала це на Беллу або змушувала мене відбиватися. Тепер можеш приєднатися до нашого чудового великого траху.

Саллі кінчила з такою пульсуючою жорсткою силою, що її спина вигнулася дугою, а потім вона знепритомніла. Джинкс розсміялася та зникла. Белла лежала, міркуючи про те, що мала б почуватися краще — вільною та розслабленою. Натомість її гризло почуття провини. Вони витягла пляшку «Джонні Вокера»[93] з шафи та почала заливатися алкоголем.

— Дідько, що б я не робила, все виходить не так.

«Тому, що це — не вихід».

«Хто це?»

«Ти почуваєшся погано, бо знаєш, що вчинила погано».

«То була не я. То була ідея Джинкс».

«Настав час припинити звинувачувати інших».

Беллу турбувало, що вона не могла розрізнити, чи чоловічий то голос був, чи жіночий. Вона бачила обличчя, але його риси були розмитими.

«Що ж, інші заслуговують звинувачень».

«Не варто так багато пити. Тобі потрібен чистий розум, щоб прийняти рішення».

«Хто ти?»

«Сама знаєш».

«Ти — те, що Деррі називає ВОсПом?»

«Так, я Внутрішній Особистий Помічник. І ти повинна дозволити докторові Ешу об’єднати себе з іншими, щоб те, що сталося сьогодні, більше не повторилося».

«Може, Саллі більше не хоче об’єднуватися. Можливо, це її зламало».

«Ні, з нею все буде гаразд. Я допоміг їй стерти це з розуму. Спогад заховано глибоко в її несвідомому».

Белла цілу ніч проговорила з Помічником й заснула, так і не вирішивши остаточно, що робити. У неділю вранці, з найгіршим похміллям у своєму житті, вона зрозуміла, що більше ніколи не захоче бачити світ цими налитими кров’ю очима. Більшу частину дня вона провела з пакетом льоду на голові, не переймаючись про те, чи житиме вона, чи помре.

— Добре, ВОсП, — промовила Белла вголос, хоча Помічника ніде й не було. — Я об’єднаюсь. Але якщо я збожеволію — то буде твоя провина.