— І хай вона сяде з розгону на розпечені вила. Порадує свою стару задрипану дупу, — щиро побажала їй Матильда.

— Ага, — відзначив він. — «Твій дотеп гірко-солодкий, це надто гострий соус».[37]

— Спробуй заснути, — порадила Матильда. Вона поцілувала його. — Візьми й напиши іншу п’єсу. Напиши кращу. Твій успіх діє на неї, як гіркий полин, — жене жовч.

— Вона єдина людина у світі, — сказав він сумно, — яка мене ненавидить.

Що за манія всесвітнього обожнювання? Матильда знала, що не гідна любові жодної душі, а він прагне любові кожного. Вона ледь помітно зітхнула.

— Напиши іншу п’єсу, щоб усі ахнули, — сказала вона, як завжди.

І він написав іншу п’єсу, як завжди.

19

Матильда тепер довше бігала серед пагорбів. Дві години, три години. Іноді, коли Лотто був живий і працював у своєму кабінеті на горищі, і їй було чути навіть у саду, як він там марудиться, шліфуючи образи своїх героїв, промовляючи вголос текст кожного персонажа, вона мусила взувати свої кросівки для бігу й вирушати на пробіжку, щоб не піддатися спокусі піднятися сходами й погрітись у променях його щастя. Їй доводилося бігти й бігти все далі, чіпляючись думкою хоча б за те, що її сильне і здорове тіло вже було перевагою. Та коли Лотто не стало, горе почало проникати в її тіло, і на якійсь із пробіжок, коли Матильда була вдовою вже кілька місяців, їй довелося зупинитися за десяток миль від дому й довго відсапуватися, бо виявилося, що тіло перестало функціонувати належним чином. Вона могла тільки потихеньку йти, як стара жінка. Почався дощ, її одяг промок, волосся прилипло до чола й вух, і вона пошкандибала додому.

Але вдома в Матильдиній кухні вже сиділа детектив, над раковиною горіло світло. Тьмяний коричневий жовтневий присмерк опускався надворі.

— Я наважилась увійти, — сказала детектив. — Десь із хвилину тому.

На ній була чорна облягаюча сукня, макіяж. У такому образі вона була схожа на німкеню, елегантну, проте некрасиву. У кожному вусі було по вісімці, і при кожному порусі її голови безкінечності починали розхитуватися.

— Хм, — сказала Матильда. Вона зняла кросівки, шкарпетки, мокру сорочку, витерла волосся рушником собаки Бог.

— Я не знала, що вам відомо, де я живу, — промовила Матильда.

Детектив, ніби й не чула її слів, вела далі:

— Я непогано попрацювала. Сподіваюся, ви не проти, що я налила собі склянку вина. Вам також захочеться випити, коли побачите, що я накопала на вашого старого друга Чоллі Ватсона, — вона засміялася, задоволена собою.

Матильда взяла конверт із обгорткового паперу, і вони пішли на кам’яну веранду, де водянисте сонце вже вмощувалося серед холодних синіх пагорбів. Вони стояли, мовчки милуючись краєвидом, поки Матильда не почала тремтіти.

— Я вас засмутила, — помітила детектив.

Матильда сказала, дуже м’яко:

— Це мій простір. Я нікого сюди не впускаю. Ви з’явилися тут, і я почуваюся так, наче на мене напали.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знаю, що на мене найшло. Мені здалося, що між нами є якась хімія. Я іноді перебираю міру, лізу напролом.

— Ви? Справді? — спитала Матильда, заспокоївшись і відсьорбуючи вино.

Детектив посміхнулася, сяйнувши зубами.

— За кілька хвилин ви вже будете менше на мене сердитися. Я знайшла дещо цікаве. Скажемо так, у вашого приятеля багато друзів. Усіх одразу, — вона вказала на конверт, який перед тим вручила Матильді, й відвернулася.

Матильда витягла фотографії з конверта. Як дивно бачити тих, кого ти знаєш так давно, у такому світлі. Роздивившись перші чотири фото, вона затремтіла, але тепер уже не від холоду. Вона рішуче переглянула їх усі.

— Чудова робота, — сказала вона, — це гидота.

— До того ж дорога, — додала детектив. — Ловлю вас на слові, коли ви казали, що гроші не мають значення.

— Так і є, — сказала Матильда.

Детектив підійшла ближче, торкаючись Матильди.

— Ви знаєте, ваш будинок здивував мене. Він неперевершений. Кожна деталь. Але дуже маленький для того, в кого стільки всього є. Суцільне світло, простір, білі стіни. Наче тут шейкери[38] живуть.

— Я живу аскетично, — пояснила Матильда, вкладаючи проте в ці слова свій зміст. У неї були схрещені руки, вино в одній руці, фотографії в другій. Та детектива це не зупинило. Вона перехилилася через бильце крісла й поцілувала Матильду. Її рот був м’який, вимогливий, та коли Матильда посміхнулась, але не відповіла на поцілунок, жінка повернулася на своє місце і сказала:

— Ну, добре. Вибачте. Тепер хоч застрелься.

— Не треба вибачатися, — сказала Матильда, стискаючи передпліччя жінки. — Просто не будьте запопадливою.

Можна нанизати на нитку, як намисто, всі вечірки, на яких були Лотто й Матильда, і мати їхнє подружнє життя в мініатюрі. Вона усміхалася Лотто, який був унизу на пляжі, де чоловіки ганяли моделі іграшкових машин. Він був червоним деревом серед сосен, у поріділому волоссі сяяло світло, його сміх ширяв над хвилями. Зі стелі затіненої веранди якимось чарівним чином линула музика, серед жінок пурхали легкі розмови, приправлені смакуванням мохіто і спостереженням за чоловіками. Була зима, морозило; кожен хизувався якоюсь вовняною одежиною. Усі старанно підтримували атмосферу невимушеності й безтурботності.

Ця вечірка була майже останньою намистиною, хоча ні Матильда, ні Лотто про це не здогадувалися.

Просто обід, щоб відсвяткувати вступ Чоллі й Даніки до вищого товариства в Хемптонс. Дев’ятсот тридцять квадратних метрів, економка, кухар, садівник. Яка дурниця, думала Матильда, їхні друзі — ідіоти. Тепер, коли Антуанетта померла, вони сто разів могли купити цю місцину. Пізніше, в машині, вони з Лотто сміялися зі своїх друзів за так по-ідіотському викинуті гроші. У такому ж марнославстві ріс і сам Лотто, поки не помер його батько. Вони обоє чудово знали, що все це — просто порожня пиха. Матильда й досі сама прибирала заміський будинок і міську квартиру, виносила сміття, шкребла вбиральню, мила вікна, сплачувала рахунки. Вона сама варила їсти, мила посуд, те, що залишалося, доїдала наступного дня на обід.

Якщо людину відлучити від скромних вимог тіла, вона перетвориться на примару.

Ці жінки навколо неї були фантомами людей. Шкіра, натягнута на обличчя. Відкусивши три шматочки вишуканого делікатесу, вони закочують очі та бідкаються, що переїли. Бряжчать платиною й діамантами. Люди-гнійники.

Та була серед них одна жінка, якої Матильда не знала, і ця жінка справляла враження благословенно нормальної.

Вона була чорнява й у ластовинні, але без косметики. На ній була мила сукня, без натяку на розкіш. Вираз її обличчя був досить кислий. Матильда нахилилася до неї і сказала впівголоса:

— Іще хоч слово про пілатес, і мене розірве.

Жінка тихенько засміялася й докинула:

— Ми всі робимо планки, качаємо прес, а великий американський корабель іде на дно.

Вони поговорили про книжки, про посібник із садо-мазо, замаскований під роман для тінейджерів, роман, що був просто збіркою фотографій із вуличного графіті. Жінка погодилася, що новий модний вегетаріанський ресторан у мікрорайоні Трайбека викликав цікавість, але зауважила, що всі страви крутилися навколо топінамбура й були одноманітні, яку не візьми.

— Вони могли б додати в меню ще щось, наприклад артишоки, — сказала Матильда.

— Гадаю, із «артом» вони й так переборщили, — відзначила жінка.

Розмовляючи, вони потроху відступали від інших, аж поки не залишилися на самоті.

— Вибачте, — сказала Матильда, — я не впевнена, що знаю ваше ім’я.

У жінки перехопило віддих. Вона зітхнула. Потисла Матильді руку.

— Фібі Дельмар, — сказала вона.

— Фібі Дельмар, — повторила Матильда. — Оце тобі. Критик.

— Точно, — підтвердила вона.

— А я — Матильда Саттервайт. Мій чоловік — Ланселот Саттервайт. Драматург. Он він. Отой здоровило, що так голосно сміється, п’єси якого ви розмазуєте по стінці протягом останніх п’ятнадцяти років.