Вона зачинила їхні вхідні двері й тихенько пробралася на сходи, що вели до леді нагору, лягла на спину, поклала на очі схрещені руки, бо що ж їй тепер робити, що ж їй тепер робити?

Раптом Матильда почула сильний запах чиїхось ніг. На сходах біля свого обличчя вона побачила пару дуже зношених вишитих капців, поскріплюваних мотузками.

Бетт, сусідка згори, похмуро дивилася на Матильду.

— Пішли, — промовила вона зі своїм манірним британським акцентом.

Заціпенівши, Матильда пішла сходами за старою жінкою. Кицька накинулася на неї, як маленький клоун. Матильда з подивом побачила ретельно прибрану квартиру, обставлену за модою середини сторіччя.

Сліпучо-білі стіни. На столі — букет із листя магнолій блискучого темно-зеленого, а знизу — соковито-коричневого кольору.

На камінній дошці випалені три бургундські хризантеми. Нічого подібного Матильда не очікувала побачити.

— Сідай, — сказала Бетт. Матильда сіла. Бетт кудись почовгала.

Незабаром стара жінка повернулася з чашкою ромашкового чаю і шоколадкою LU Petit Écolier. Матильда трохи відпила і наче повернулась у шкільний двір: сонячне світло на пилюці — крізь листя, клацання нового стержня в ручці.

— Я не можу тебе звинувачувати. Я також ніколи не хотіла мати дітей, — сказала стара жінка, дивлячись на Матильду вздовж свого довгого носа. До її губ прилипли крихти.

Матильда моргнула.

— У мій час ми не знали нічого. Ми жили тоді, коли не було ніякого вибору. Уявляєш, я приймала душ із лізолом. Таке невігластво. Коли прийшов мій час, то вгорі над магазином із канцтоварами знайшлася жінка, в якої був ніж із тонким лезом. Жахливо. Я хотіла померти. І запросто могла б. Натомість отримала дар безпліддя.

— Господи, — сказала Матильда. — Я що, розмовляла вголос сама з собою?

— Ні, — сказала Бетт.

— А звідки ж ви знаєте? — здивувалася Матильда. — Я сама ось щойно дізналася.

— Це в мене така надвластивість, — пояснила Бетт. — Я це бачу по тому, як жінка поводиться. Дуже часто потрапляла у прикрі ситуації, вказуючи на це, коли воно було неприємним сюрпризом. Про тебе мені відомо вже два тижні.

Вони просиділи так увесь довгий вечір. Матильда все дивилася на хризантеми і згадала про свій чай, коли він був уже ледь теплий.

— Вибач мені, — сказала Бетт. — Але я мушу сказати, що, принаймні на мій погляд, дитина — це було б не найгірше. У тебе є чоловік, який тебе обожнює, робота, є де жити. На вигляд тобі вже тридцять, досить солідний вік. Дитина в цьому домі — це було б не найгірше. Я могла б наглядати за нею час від часу, навчати її дитячих пісеньок своєї бабусі із Шотландії. Eenity feenity, fickety feg. Або ні: As eh gaed up a field o neeps, га? Загодовувала б її печивом. Коли вона вже могла б їсти печиво, звісно. Це було б не найгірше.

— Це було б найгірше, — сказала Матильда. — Це було б несправедливо до світу. Або до дитини. До того ж мені лише двадцять шість.

 — Двадцять шість! — сказала Бетт. — Твоя матка — це вже практично антикваріат. Твої яйцеклітини стають хирлявими. І кого, думаєш, ти народиш, монстра? Гітлера? Та ради Бога. Подивися на себе. Ти виграла генетичну лотерею.

— Ви смієтеся, — сказала Матильда. — Але мої діти могли б народитися з іклами й кігтями.

Бетт подивилася на неї.

— Свої я добре заховала, — запевнила Матильда.

— Не мені судити, — сказала Бетт.

— Не вам, — сказала Матильда.

— Я допоможу, — пообіцяла Бетт. — Не гарячкуй. Я допоможу тобі. Ти одна із цим не залишишся.

— Чорт, не минуло й мільярда років, — бурчав Лотто, коли вона повернулася з піцою. Він був такий голодний, що не дивився на неї, поки не з’їв чотири шматки. А до того часу вона вже заспокоїлась.

Уночі їй снилися істоти, які живуть у темряві. Сліпі хробаки, що звивалися з перламутровим блиском, якась маса із синіми прожилками. Слизька й липка.

Їй ніколи не подобалися вагітні жінки. Оце вже точно: троянські коні.

Страшно навіть подумати про те, що всередині людини може знаходитись інша людина. Окремий мозок думає свої окремі думки. Колись, уже потім, у гастрономі Матильда бачила жінку — таку розпухлу, що здавалося, вона ось-ось лусне, — яка тяглася по фруктове морозиво на верхній полиці. І Матильда спробувала уявити, як це, коли в тобі перебуває людина, яку ти повністю не поглинув. Хтось, кого не було в планах із самого початку. Жінка роздратовано дивилася на Матильду — здоровенну, достатньо високу, щоб дотягтися до тієї полиці. А далі вираз її обличчя знову змінився на той, який Матильда найбільше не виносила у вагітних жінок: вираз рефлекторної святості.

— Я можу вам чимось допомогти? — спитала жінка, вся перетворившись на патоку. Матильда різко відвернулась.

А зараз Матильда вилізла з ліжка, де солодко спав Лотто, взяла пляшку рому, йдучи до квартири Бетт. Вона стояла перед дверима, не стукаючи, але Бетт відчинила, стоячи у старій нічній сорочці з волоссям, як сірий вихор.

— Заходь, — сказала вона. Вклала Матильду на диван, вкрила її вовняною ковдрою, вмостила кицьку їй на коліна. Біля правої руки Матильди — гарячий шоколад із ромом. По телевізору — Мерилін Монро в чорно-білому фільмі. Сама Бетт уклалася на тахту й захропіла. Матильда навшпиньках повернулася додому, перш ніж прокинувся Лотто, одяглася, ніби йдучи на роботу, а потім зателефонувала туди і сказала, що захворіла. Бетт, задерши обличчя над кермом і сидячи на подушках зі свого дивана, відвезла її до клініки.

[Молитва Матильди: Дозвольте мені бути хвилею. А якщо я не можу бути хвилею, то нехай я буду розломом на дні. Тим першим жахливим рифтом у темряві.]

Довго після цього вона відчувала щось липке всередині. На поверхні збирався якийсь сіруватий клей. Не те, щоб вона шкодувала за скоєним. Просто вона виявилася припертою до стіни. Лотто був десь далеко від неї, на вершині якогось пагорба, куди їй несила було видертися. Вона рухалася крізь своє життя, віддавшись на волю днів, які тягли її за собою.

Та були й маленькі чудеса, які підтримували її. Мигдалеве печиво на трояндовій воді у вощеному паперовому конверті, знайдене в латунній поштовій скриньці. Одна синя, мов капустина, гортензія біля дверей. Доторк прохолодних зморшкуватих долонь до її щік при зустрічі на сходах. Маленькі подарунки Бетт. Яскраве світло в темряві.

— Це важко, — сказала Бетт у передпокої. — Але правильно. Те, що ти зараз відчуваєш, поступово ослабне й мине.

Так і вийшло.

Коли Матильді було двадцять вісім, її чоловік на тиждень поїхав у Лос-Анджелес — там йому трапилася невелика роль в озвучці поліцейської драми, і вона запланувала на цей час стерилізацію.

— Ви впевнені? — запитав лікар. — Ви ще досить молода людина й можете передумати. Хтозна, коли почне цокати ваш годинник.

— Мій годинник зламався, — відповіла вона. Він зміряв її поглядом: високі чоботи, біляве волосся, макіяж «котячі очі». Йому здалося, що він уже бачив її, і він розумів, що переконувати її — марна справа. Він кивнув і різко відвернувся. Він вставив їй у труби крихітні спіралі. Вона їла желе «Джелло» й дивилася мультики, поки медсестри міняли їй катетер. Зрештою, день видався досить приємним.

Якщо доведеться, вона зробить це знову. Щоб врятуватися від жаху. Щоб врятувати себе. Якщо доведеться, вона зробить це знову, і знову, і знову, і знову, і знову, і знову, і знову.

17

Матильда не бачила свого приватного детектива на сходах Музею мистецтва Метрополітен. Вона виглядала ту дівчину з кав’ярні в Брукліні, з якою зустрічалася два тижні тому, і була готова до будь-якого образу: кучерява з дельфіном або ж елегантна й різка. Тут було сімейство дебелих туристів, молодик із шовковистою шкірою, якого Матильда роздивилася особливо уважно, і похмура білява школярка в картатій спідниці в складку із напханим рюкзаком на спині. Матильда вирішила присісти біля школярки, і дівчина повернулася до неї й підморгнула.

— Матір Божа, — вигукнула вражена Матильда. — Жестикуляція, міміка й усе таке. Довгі ноги, незграбність. Мені здалося, що я зустріла свого двійника тридцятирічної давнини.