Коли він вийшов, Матильда все ще не спала, дивлячись у книжку в руках. Вона відклала її, примостила окуляри поверх голови, дивилася на нього з-під лоба.

— Якщо це допоможе, то я краще завтра не виходитиму, — сказав він.

— Тоді ти зможеш провести весь день у ліжку зі мною, — запропонувала вона. — Отже, ти виграв. Не має значення що, але ти виграв. Зрештою, все виходить на користь тобі. Завжди. Хтось чи щось допомагає тобі. Це просто якесь божевілля.

— А ти сподівалася, що воно не спрацює для мене? Що мене зіб’є вантажівка? — спитав він, залазячи під простирадло й укладаючи голову їй на живіт. Там тихенько забурчало. Он куди ділися залишки торта з тарілки.

Вона зітхнула.

— Ні, ідіоте. Я просто хотіла полякати тебе кілька годин. Модератор залишився у своєму офісі на всю ніч, бо ми були впевнені, що хтось приведе тебе до нього. Що зробила б нормальна людина, Лотто. А не чухрала б пішки всю дорогу до Сан-Франциско, божевільний ти маніяк. Я щойно зателефонувала йому, повідомила, що ти з’явився. Він оце й досі там сидів. Уже почав був лізти на стіну. Він думав, що тебе викрала банда якихось божевільних феміністок, щоб зняти на відео, як із тебе робитимуть цапа-відбувайла. Уже прокручував у голові сценарії кастрації.

Ланселот уявив, як у нього перед носом розхитується мачете, здригнувся.

— Ех, — мовила вона. — Коли почався обід, то іскри вже летіли в усі боки. Аж тут де не взявся якийсь торішній Нобелівський лауреат, який, виявляється, списав у когось половину своєї промови. І в соціальних мережах було організоване величезне збіговисько, доступне для всіх. Я дивлюсь, а за столами повно народу, й усі повтуплювались у свої смартфони. Так що ти, коханий, виявився для них дрібною сошкою.

Він відчув себе обдуреним; треба було їм ще й не такого наговорити. [Йому ще й мало!]

Так він і побивався, поки не заснув. А вона ще деякий час дивилася на нього, щось собі тасуючи в голові, а потім заснула, навіть не вимкнувши світла.

8

ЛІД У КІСТКАХ, 2013

Кабінет старшого вихователя школи-інтернату для хлопчиків. На стіні висить плакат, на якому зображений водоспад на заході сонця. Внизу — назва «СТІЙКІСТЬ» шрифтом без засічок.

Старший вихователь: чоловік із бровами на півобличчя.

Оллі: худий хлопчик, у якого недавно помер батько; висланий з дому за вчинення підліткових правопорушень. Південний акцент, який він намагається приховати. Обличчя густо вкрите прищами. Утім бистроокий, спостережливий.

ІЗ АКТУ І

Вихователь: Мені повідомили, що ви, Олівере, ніяк не можете пристосуватися до тутешнього життя. У вас немає друзів. Ваше прізвисько [Заглядає в картку, моргає.]: Чортзна-звідки пиріжок?

Оллі: Мабуть, сер.

Вихователь: Олівере, ви стоїте на порозі кардинальних змін у своєму житті.

Оллі: Так, сер.

Вихователь: Ваші оцінки варті найвищих похвал, але поза уроками ви увесь час мовчите. Не називайте мене «сер». Наші хлопці інтелектуально допитливі, енергійні «громадяни світу». А ви — інтелектуально допитливий, енергійний «громадянин світу»?

Оллі: Ні.

Вихователь: Чому ж ні?

Оллі: Я нещасний.

Вихователь: Хто може бути тут нещасним? Це дурня.

Оллі: Мені холодно.

Вихователь: Фізично? Чи духовно?

Оллі: І те, й інше, сер.

Вихователь: Чому ви плачете?

Оллі [Бореться із собою. Мовчить.]

Вихователь [Висуває шухляду. Під купою паперів щось лежить, Оллі це бачить, витягає шию і сидить, наче його зненацька штрикнули. Вихователь засуває шухляду. У нього в руці гумове кільце. Він натягає його великим пальцем, цілиться в ніс Оллі й відпускає. Оллі моргає. Вихователь сідає в крісло.]: Непригнічена людина відхилилася б.

Оллі: Можливо.

Вихователь: Та ви, друже мій, скиглій.

Оллі: [ . . . ]

Вихователь: Ха! Ви схожі на оленя-мазунчика Рудольфа Червононосого.

Оллі: [ . . . ]

Вихователь: Ха-ха!

Оллі: Пане вихователю, чи можу я спитати? Навіщо ви тримаєте пістолет у шухляді?

Вихователь: Пістолет? Який ще пістолет? Що за дурня? Самі не знаєте, що говорите. [Сідає, закладає руки за голову.] Гаразд, послухай-но мене, Олівере. Я працюю тут уже мільярд років. Я теж колись хлопчиськом потрапив у цю школу. І навіть мене діставали, хоч вір, хоч ні. І я не розумію, як ти сюди вляпався. У тебе наче все є. Багатий, високий, був би красунчиком, якби кілька разів умився, Господи! Трохи мила від прищів — і все буде нормально. Ти наче непоганий. Розумний. Від тебе не тхне, як від отих затурканих дітей-невдах. Ти знаєш Джема Рулета? Безнадійно, там уже нічим не зарадиш.

Від нього тхне, він увесь час рюмсає. Гидко дивитися. Навіть його дружки, оті малята із «Підземель і Драконів», й ті ледве витримують Джема Рулета, щоб зіграти партію в бридж абощо. Ти? Ти міг би бути зіркою школи. Проте ти не зірка, бо, по-перше, ти новачок, що з часом минеться. Номер два: ти боїшся, а з цим треба кінчати. Негайно! Бо діти, які ходять до таких шкіл, як ця, це акули, друже. Це акуленята, і в роду кожного з них акули до сьомого коліна, в кожного з них. Акули відчувають запах крові у воді на відстані багатьох миль. А що є кров’ю для оцих наших акул? Страх. Вони відчувають цю кров у воді й починають полювання на жертву. Це не їхня провина. Це їхня природа!

А що таке акула, яка не атакує? Це дельфін. Кому потрібні дельфіни? Дельфіни дуже смачні. Із них роблять чудові делікатеси. А тепер слухай дуже уважно те, що я тобі зараз скажу. Ти мусиш навчитися бути акулою. Дай кому-небудь у п’ятак. Але не так, щоб зламати. Ти ж не хочеш, щоб тебе татусі цих діточок затягали по судах. Утни яку-небудь витівку. Затягни пісуар целофаном. Коли вони помочаться, все виллється їм на джинси. Ха! Якщо тобі в обличчя кинули варене яйце, кинь у відповідь шматок м’яса. Бо це, як у в’язниці. Виживають лише сильні. Ти мусиш заробити повагу. Ти повинен робити те, що ти повинен робити. Ти чуєш, що я кажу? Затямив?

Оллі: Затямив.

Вихователь: Добре, Олівере. А до речі, що це за ім’я таке — Олівер? Таке, наче ім’я якогось дельфіна, як на мене. Або ім’я котика. Ти що, котик?

Оллі: Ні, але я їх люблю.

Вихователь: Ха! Ти розумієш, так? А як тебе називають удома?

Оллі: Оллі.

Вихователь: Оллі. Так, ясно. Йдемо далі. Оллі — це ім’я акули. Король-акула. Наступного разу, коли хтось назве тебе Чортзна-звідки пиріжок, даєш у п’ятак, і так доти, доки не називатимуть тебе Оллі. Ти мене чуєш?

Оллі: Чітко чую кожне слово.

Вихователь: Ти відчуваєш, як твої зуби загострюються? Ти відчуваєш запах крові у воді? Ти відчуваєш себе акулою?

Оллі: Можливо. Або дельфіном із лезом бритви в плавнику.

Вихователь: І це тільки початок. Іди й убий їх, убивце.

Оллі: Уб’ю. Ось побачите.

Вихователь: Ну, не буквально, звісно. Бог із вами, як ви собі це уявляєте? Вихователь наказав мені повбивати їх усіх! Я мав на увазі в переносному значенні. Не вбивайте нікого. Ви такого від мене не чули.

Оллі: Звісно. До побачення, сер. [Виходить.]

Вихователь [Залишившись на самоті, негайно витягає пістолет із шухляди й ховає його під диван.]

ТЕЛЕГОНІЯ, 2013

— Маски. Магія. Цирцея, і Пенелопа, й Одісей, і батьковбивство, й інцест. Музика, і фільм, і танець. Та ти з глузду з’їхав, — заявила Матильда.

— Gesamtkunstwerk, — пояснив Лотто. — Сплав усіх мистецьких форм в одному театрі. Залишилося знайти такого придурка, який усе це поставить, — додав він.

 — Не турбуйся, — заспокоїла його Матильда. — Усі, кого ми знаємо, — придурки.

КОРАБЕЛЬ ДУРНІВ, 2014

АКТ І, СЦЕНА І

Пост’ядерна пустка, мертвий кит лежить голічерева в червоному припливі, дві жінки серед уламків.

Піт: Жилава, маленька, худа, патлата жінка-шимпанзе.

Міранда: Надзвичайно товста жінка, руде волосся у зачісці заввишки з метр, зверху — обпалене гніздо синьої пташки, а-ля мадам дю Баррі. Колихається в гамаці, натягнутому між двома почорнілими голими пальмами.