— Мені дуже шкода, — мовила Мойра.

— Нічого не вдієш, — відказав Тінь.

— Коли прийдемо додому, — сказала вона, — я зроблю всім по віскі-маку. Це коктейль з віскі, імбирного вина й окропу. А ще прийму гарячу ванну, а то не зчуюсь, як схоплю смертельну застуду.

Тінь уявив, як простягає руку й хапає, мов бейсбольний м’ячик, смертельну застуду, і здригнувся.

Дощ посилився, і раптовий спалах блискавки повернув навколишньому світові життя: кожен сірий камінь у стінах з сухої кладки, кожну травинку, кожну калюжу і кожне дерево яскраво освітило, але згодом вони поринули в ще дужчу пітьму, від чого у засліплених від темряви очах Тіні з’явились залишкові образи.

— Ви це бачили? — запитав Олівер. — Оце так чортівня.

Загоготів, а тоді вдарив грім, і Тінь дочекався поки він стихне, перш ніж говорити.

— Я нічого не бачив, — мовив він.

Спалахнула ще одна, менш яскрава блискавка, й Тіні здалося, ніби він помітив, як щось попереду майнуло у далеке поле.

— Ти про оте? — спитав Тінь.

— Це віслюк, — сказала Мойра. — Просто віслюк.

Олівер спинився і сказав:

— Дарма ми пішли додому пішки. Треба було викликати таксі. Ми припустилися помилки.

— Оллі, — звернулася до нього Мойра. — Тут вже недалеко. Та й це всього лиш дощ. Ти ж у нас не цукровий, любий.

Знов спалахнула блискавка — цього разу яскрава, мало не сліпуча. У полі нічого не було. Сама лише суцільна темрява. Тінь обернувся до Олівера, але низенький чоловік, який стояв позаду нього, кудись пропав, а його ліхтарик впав на землю. Тінь закліпав очима, сподіваючись, що так краще бачитиме у пітьмі. Олівер упав додолу і, скорчившись, лежав у мокрій траві на узбіччі.

— Оллі? — Мойра присіла біля нього, тримаючи в одній руці парасолю. Вона посвітила ліхтариком йому в обличчя, а тоді поглянула на Тінь.

— Не можна, щоб він просто тут лежав, — мовила вона збентежено й водночас спантеличено.

— Дощ ллє як з відра.

Тінь засунув у кишеню Оліверів ліхтарик, передав свою парасолю Мойрі і взяв Олівера на руки. Він виявився досить легким, та й Тінь був дужим чоловіком.

— Далеко йти?

— Ні, — відповіла вона. — Не дуже. Ми майже вдома.

Вони мовчки пройшли через церковне подвір’я край пасовиська і подалися до села. Тінь вже бачив світлячки вікон у будинках з сірого каменю, що обрамляли одну-єдину вулицю. Мойра звернула до будинку, який стояв оддалік од дороги, і Тінь пішов слідом за нею. Вона притримала йому двері.

Кухня була велика й тепла, а під стіною стояв диван, наполовину завалений журналами. Стеля в кухні була низька, тому Тіні доводилось нахиляти голову. Тінь зняв з Олівера плащ і кинув його додолу. На дерев’яній долівці почала збиратись калюжа. Він поклав чоловіка на диван.

Мойра набрала в чайник води.

— Будемо викликати швидку?

Вона заперечливо похитала головою.

— Це з ним не вперше? Він просто падає і втрачає свідомість?

Мойра заходилась знімати кружки з полички.

— Таке траплялось раніше. Але не часто. У нього нарколепсія, тому якщо щось його лякає, він може просто так упасти. Скоро він отямиться. І захоче чаю. Сьогодні обійдемось без віскі-маків — зараз йому цього не можна. Часом він буває трохи не в собі і не розуміє, де перебуває, а часом чудово орієнтується в тому, що відбувалось, поки він був непритомний. А ще він ненавидить, коли з цього здіймають бучу. Покладіть свій рюкзак біля печі.

Закипів чайник. Мойра налила окріп у заварник.

— Йому я зроблю чорний міцний чай. А сама, напевно, вип’ю ромашки, бо інакше не засну. Треба заспокоїти нерви. А ви що будете?

— Я теж буду чай, чого там — сказав Тінь.

Вчора він пройшов більше двадцяти миль, тож заснути буде неважко. Його дивувала Мойра. Вона виглядала зовсім спокійною, незважаючи на те, що сталося з її партнером, втім, можливо, Мойра просто намагалась приховати свою слабкість від незнайомця. Це викликало повагу, хоч і видавалося чудним. Англійці — дивні люди. Проте він розумів, як це, коли з чогось «здіймають бучу». Цілком розумів.

Олівер поворухнувся на дивані. Мойра, яка сиділа поруч із чашкою чаю, допомогла йому сісти. Він відсьорбнув чай з дещо здивованим виглядом.

— Він йшов слідом за мною додому, — сказав він, наче нічого й не сталося.

— Хто йшов за тобою, любий? — спитала вона твердо, однак в її голосі відчувалося занепокоєння.

— Пес, — відповів чоловік на дивані, і зробив ще один ковток чаю. — Чорний пес.

III

Порізи

Ось що тієї ночі дізнався Тінь, сидячи за кухонним столом із Мойрою і Олівером.

Тінь довідався, що Олівера не радувала і не задовольняла робота рекламного агента у Лондоні, тому він переїхав у село і дуже рано вийшов на пенсію за станом здоров’я. Спочатку заради розваги, а згодом все більше задля грошей він почав ремонтувати і перебудовувати стіни сухою кладкою. Як він пояснив, кладка стін — особливий вид мистецтва й майстерності, а ще вона допомагає залишатися в формі і, при правильному підході, є чудовим способом медитації.

— Раніше тут сотні людей займалися сухою кладкою стін. А зараз знайдеться від сили з десяток тих, хто знає, що робить. Все частіше для ремонту стін застосовують бетон чи шлакобетонні блоки. Суха кладка — це вмираюче мистецтво. Я б з радістю показав вам, що до чого. Це корисна навичка. Інколи, піднімаючи камінь, треба, щоб він сам вказав тобі, куди його покласти. Тоді його не зрушиш. Хоч танком бий, а не знесеш. Дивовижно.

Він дізнався, що кілька років тому, незадовго після того, як вони зійшлися з Мойрою, Олівер перебував у важкій депресії, проте останні кілька років він почувався дуже добре. Або, як він додав, досить добре.

Він дізнався, що Мойра була фінансово незалежною, що завдяки сімейному довірчому фонду їй та її сестрам не доводилось працювати, і що, незважаючи на це, вона вивчилась на вчителя, коли їй було майже тридцять. Вона більше не викладала, проте брала активну участь у справах села і провела успішну кампанію за те, щоб тут продовжували ходити автобуси.

Спостерігаючи за Олівером, Тінь зробив висновок, що той був чимось наляканий — дуже наляканий. Він запитав, що його так злякало і що Олівер мав на увазі, коли сказав, що за ним додому ішов чорний пес, але у відповідь той лише затинався і говорив щось недоладне. Певна річ, далі ставити питання Оліверу не було сенсу.

Ось що Олівер і Мойра дізналися про Тінь, поки сиділи за кухонним столом.

Практично нічого.

Вони подобалися Тіні. Він був недурним чоловіком; у минулому він довіряв людям, які його згодом зраджували, але йому подобалась ця пара і подобався запах їхнього дому — запах хлібної випічки, джему і каштанового поліролю, — тож він пішов спати в свою маленьку спальню, хвилюючись за низенького чоловіка з бакенбардами. А що як тією істотою, яку Тінь на мить помітив у полі, був не віслюк? Що як це все-таки був величезний пес? Що тоді?

Коли Тінь прокинувся, дощ вже ущух. Він пішов у порожню кухню і зробив собі тост. З саду зайшла Мойра, впустивши через кухонні двері порив холодного вітру.

— Гарно спалось? — запитала вона.

— Так. Навіть дуже.

Тіні наснилося, що він був у зоопарку. Його оточували якісь тварини, що сопіли і фиркали в своїх загонах. Він був дитиною і гуляв з мамою — його любили і оберігали. Він зупинився перед кліткою з левом, всередині якої сидів і помахував хвостом сфінкс — напівлев, напівжінка. Сфінкс усміхнувся до нього усмішкою матері. Тінь почув голос сфінкса — чіткий, теплий і котячий. Він мовив: «Знай себе».

«Я знаю себе», — відповів Тінь уві сні, тримаючись за ґрати клітки. За ними виднілася пустеля. Він бачив піраміди. Бачив тіні, що простяглися на піску.

«Тоді хто ти такий, Тіне? Від чого ти втікаєш? І куди біжиш? Хто ти такий?»

Після цього Тінь прокинувся, гадаючи, звідки виникло це питання і звідки виник сум за матір’ю, яка померла двадцять років тому, коли він був ще підлітком. Він досі відчував дивне заспокоєння, пригадуючи, як тримав мамину руку.