Життя наслідує мистецтво, повторюючи кожен рух у свій незграбний спосіб, коли йому здається, що те не бачить.

Бувають історії, записувати які справжнє безумство, бо відчуваєш, що так вони почнуть впливати на реальний світ.

Мене попросили написати історію для збірки любовних листів. Я пригадав живу статую, яку побачив у Кракові — місті, під яким живе вогняний дракон.[13]

Коли я зустрів жінку, яка одного дня погодилася стати моєю дружиною, ми обмінялися історіями нашого життя. Вона розповіла, що якось теж була живою статуєю. Я надіслав їй це оповідання, однак воно її не налякало.

На мій день народження, незабаром після того, як ми познайомились, вона здивувала мене, з’явившись в образі живої статуї у парку. Працюючи живою статуєю, вона вбиралась у весільну сукню, яку купила за 20 доларів, і забиралась на коробку. Її називали Восьмифутовою нареченою. У день, коли ми одружилися, на ній була та сама весільна сукня, в якій вона зображала живу статую. Відтоді сукню більше ніхто не бачив.

Мене не лякають погані люди, злі лиходії, чудовиська або нічні створіння.

Мене лякають ті, хто щиро переконані у власній правоті. Ті, хто знають, як треба поводитись, і що мають робити їхні сусіди, щоб залишатися на боці добра.

Усі ми герої власних історій.

У цьому випадку мова йтиме про «Сплячу красуню». Яка також є героїнею наступної історії, хоч і у дещо іншому амплуа.

Я написав це оповідання для антології Мелісси Мар і Тіма Пратта під назвою «Лахміття та кістки» з підзаголовком «Старі історії на новий лад». Вони попросили кількох письменників написати оповідання на основі тих історій, які вплинули на їхню творчість. Я обрав дві казки.

Тому що я люблю казки. І досі пам’ятаю свою першу казку — «Білосніжку і семеро гномів» — із гарної ілюстрованої книжки, яку в два роки читала мені вголос мама. Я полюбив цю історію та ілюстрації до неї. Спочатку її читала мама, а згодом я вже і сам навчився читати. Я почав замислюватися над дивними фрагментами історії лише з віком, і тоді я написав оповідання «Сніг, скло, яблука» (видане у збірці «Дим і дзеркала»).

А ще я любив казку про Сплячу красуню — в усіх її обробках. Молодим журналістом я прочитав з дюжину товстих бестселерів і усвідомив, що можу переказати історію Сплячої красуні у форматі насиченого блокбастеру в стилі «секс і шопінг»,[14] у якому будуть задіяні транснаціональна корпорація зла, молодий благородний вчений і юна дівчина, яка впала в кому за таємничих обставин. Але я вирішив не писати цю історію: вона здавалася надто штучною і могла навіть зашкодити моїй омріяній кар’єрі письменника.

Коли Мелісса та Тім попросили мене написати оповідання, я почав роздумувати над тим, що вийде, якщо об’єднати дві мої улюблені казки і дати жінкам у центрі цих історій трохи більше контролю, перетворивши їх із пасивних на активних персонажів.

Мені здається, я люблю це оповідання значно більше, ніж потрібно. (Нині його можна придбати окремо у форматі ілюстрованої книжки з малюнками надзвичайного Кріса Ріддела.)

У дитинстві, коли я читав збірки віршів, мені було до болю цікаво знати, що за людина розповідає історію. Мені й досі цікаво, навіть якщо це мої власні вірші. У цьому вірші мова йде про відьму і спостерігача. Я також написав цей вірш як подарунок-вибачення для Джонатана Стрейхена, коли усвідомив, що «Океан наприкінці вулиці» почав переростати в роман.

Це правдива історія. Настільки, наскільки може бути правдивою історія про ірландського святого, який жив у шостому столітті. І кладовище досі там, на острові Йона. Ви навіть можете його відвідати.

Я не збирався писати цю історію у віршовій формі, але слова самі почали римуватися, і після цього я вже не міг нічого змінити.

Колись людей ховали заживо у стінах або фундаменті, щоб будівлі трималися купи. Навіть якщо ці люди були святими.

Ми вперше знайомимося з Бальдром Тінню Муном у романі «Американські боги», де він встряє у війну між богами Америки. В оповіданні «Монарх із Глену» зі збірки «Крихкі речі» Тінь постає перед нами в образі викидайла на вечірці у північній Шотландії.

Він повертається до Америки, але в цьому оповіданні він дістався лише до Пік-Дістрікт у графстві Дербішир. (З усіх оповідань у цій книжці це написане останнім, тож воно, як часто пишуть на суперобкладинках, з’являється у цій збірці вперше.)

Я хочу подякувати своїм друзям Коліну Грінленду та Сюзанні Кларк за те, що зводили мене до паба «Three Stags Heads»[15] у Вордлоу, який разом з котом, лерчерами[16] та всіма іншими надихнув мене на вступ до цього оповідання, та Коліну, який розказав мені, що Чорний Шак гуляв провулком Трот-Лейн, коли я запитав його про чорних собак.

Залишилася ще одна історія, в якій я розкажу, що сталося з Тінню, коли він дістався до Лондона. І якщо він переживе її, настане час відправити його назад до Америки. Врешті-решт, стільки всього змінилося відтоді, як він поїхав!

VI. Останнє попередження

На цих сторінках ви зустрінете чудовиськ, але, як зауважив Огден Неш у моїй першій збірці оповідань «Дим і дзеркала», де є чудовисько, там є і чудо.

Тут є довгі історії, а є й короткі. Є низка віршів, про які, мабуть, варто окремо попередити людей, яких лякає, турбує або глибоко бентежить поезія. (У моїй другій збірці оповідань під назвою «Крихкі речі» я намагався пояснити, що вірші додаються безкоштовно. Це бонуси для тих, кого не хвилює підступна та несподівана поезія, що причаїлася у збірках оповідань.)

Ну ось. Вважайте, що вас попередили. Навколо і так вистачає маленьких тригерів, які спрацьовують у пітьмі просто зараз, коли я пишу ці слова. Ця книжка належно позначена. Усе, що залишається тепер — це хвилюватися про інші книжки і, звичайно, про життя, велике і складне, яке не попереджає, перш ніж завдати болю.

Дякую, що зазирнули. Насолоджуйтеся тим, чого ніколи не було. Закріпіть свою маску після того, як прочитаєте ці історії, і не забудьте допомогти іншим.

НІЛ ҐЕЙМАН

Хатина у темному лісі, 2014 рік

Як я склав стілець

Сьогодні я вирішив — почну писати.

Історії причаїлися на відстані, як зливи,

гуркочуть і блискають на тлі небокраю,

а ще ж є листи і передмови

і книга — ціла клята книга! —

про країну, подорож і віру

чекає, поки я сяду писати.

Я зібрав стілець.

Відкрив картонну коробку ножем

(а перед цим склав ніж),

Вийняв деталі і обережно приніс сюди, на гору.

«Функціональний стілець для сучасного офіса»

Я вставив коліщата (їх тут п’ять) у хрестовину —

вони переконливо клацнули.

Посадив підлокітники на шурупи,

розгубившись, де ліво, де право

(шурупи були зовсім не схожі

на шурупи з інструкції). А тоді закріпив базу

під сидінням

шістьма 40-міліметровими шурупами (хтозна,

що в упаковці робили 45-міліметрові).

Підголівник прикрутив до спинки,

спинку — до сидіння, і тут почалися проблеми: