До цієї кімнати Ізольда Сократівна заходила лише пізнього вечора, скінчивши всі свої буденні клопоти: розпродаж яєчок дачникам, догляд за квітами, дружні балачки з сусідками про погоду й міжнародне становище. Але перед тим, як зайти, вона старанно готувалася.

Скромне сатинове плаття й плюшевий чорний жакет летіли в темний куток першої кімнати, щоразу лякаючи Креню. Замість цього ганчір'я вона вдягала розкішний атласний халат з малюнками, що пасували кольорами до килимів. Замість босоніжок на гумовій підошві, за чотири карбованці тридцять сім копійок, Ізольда Сократівна взувала вишиті золотою ниткою капці, облямовані хутром нерпи, ціну яких навряд чи зміг би точно визначити навіть найкращий прийомщик комісійного магазину. А на старанно вимиті й змащені дорогим французьким кремом руки настромляла коштовні персні з діамантами.

Наприкінці вона робила зачіску. Ізольда збирала волосся, ще густе й чорне, мов пір'я у Крениному хвості, в тугий жмут на потилиці, заколювала його черепаховим гребінцем і лише тоді повагом прочиняла заповітні дверцята.

Зручно вмостившися в одному з крісел, Ізольда відкривала приховані за килимом від стороннього ока дверцята стінної шафи.

На перший погляд можна було здивуватися: серед такої розкоші — і звичайнісінька тобі стінна шафа-комірчина з нефарбованими сосновими полицями, ущерть завантаженими півлітровими банками з варенням.

Але це — тільки на перший погляд.

Ізольда розсувала у першому ряді банки з варенням — і за ними відкривалися теж банки, закатані металевими кришками. Та в цих банках зберігалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали… гроші!

Як і кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папірець і на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Ізольда Сократівна закручувала в півлітрові банки купюри у десять, двадцять п'ять, п'ятдесят і сто карбованців, робила на банках наклейки з медичного пластиру і теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення — де ви бачили варення з грошей! — а якісь загадкові цифри, скажімо, такі:

Цей напис сторонній людині нічого б не сказав, але не Ізольді. Для неї він означав дуже й дуже багато. Ось як він розшифровувався:

Грошові купюри по 25 карбованців.

Всього в банці — 1500 карбованців.

Гроші зібрано в серпні.

Гроші в банки Ізольда закручувала з багатьох міркувань.

По-перше, в банках, на відміну від грунту, печер чи інших традиційних схованок для скарбів, вони не псувалися.

По-друге, так, під виглядом варення, банки не привертали зайвої уваги — в разі чого…

По-третє, якщо треба буде кудись переїхати — банки легко можна завантажити в ящики, котрими Ізольду Сократівну запросто забезпечив би синочок Бобчик — адже для приймальника склопосуду це дрібниця!

І — по-четверте, і це головне! — слова «банка» та «банк» здавалися Ізольді близько спорідненими.

Як їй це не було прикро, але в нашій країні приватних банків нема, та й не може бути. Якщо у вас є зайві трудові гроші, ви можете тримати їх у будь-якій із численних ощадкас. Ізольда ж ощадкаси обминала десятою дорогою, бо гроші, які вона мала, були далеко не трудові. От вона й надумала влаштувати собі свій власний потаємний «банковий банк», як Ізольда його називала.

Банк Ізольди Сократівни налічував уже стільки банок, що потребував переобліку та інвентаризації: жіночка давно збилася з рахунку! От вона й збиралася взимку, коли роботи поменшав, зайнятися цією справою, а поки що не дуже сушила собі голову. Та й приємно було мати стільки грошей, що й полічити не просто!

Ще сподівалася вона придбати для підрахунку грошей мінікомп'ютер, та зіткнулася з непередбаченими труднощами: комп'ютери, як виявилося, продавали тільки державним установам та організаціям.

Такий хід справ трохи образив Ізольду: ач які! Звичайні школярі, яким іще треба таблицю множення вчити, — і ті можуть собі спокійно й безкоштовно обраховувати свої задачки на комп'ютерах, а вона, можна сказати, — мільйонерша, мусить користуватися допотопною рахівницею!

Та Ізольда поки що не дуже й побивалася. Вона сподівалася рано чи пізно роздобути омріяний мінікомп'ютер, а тим часом вирішила досконально оволодіти прийомами роботи на ньому. І це, до речі, була чи не найповажніша причина, чому вона запросила Олегових та Лізчиних батьків на дачу. Адже діти Валяйків — школярі і мають доступ до обчислювальної техніки. Та й мама їхня — старший бухгалтер-економіст, тож Ізольда спершу підучиться в них, а там, гляди, — і комп'ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку він обіймав, нічого неможливого нема! Навіть і тепер, коли люди здають переважно посуд від соків та мінеральних вод, все одно біля пунктів прийому склотари завжди стоять черги. А Ізольда й Бобчик чітко усвідомили: там, де є черга, — завжди можна погріти руки.

Вас, мабуть, уже цікавить, звідки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жінка мав таку силу-силенну грошей? Тоді поцікавтесь на базарі, особливо — перед святами, скільки коштують квіти, або навідайтесь у Круглик і спитайте ціну пари яєчок…

А тепер час розповісти й про Креню.

Колись Креня не мав ніякого імені, а був звичайним воронятком, веселим і галасливим, і мешкав у рідній воронячій колонії.

З давніх-давен колонія оселилася в самому центрі Круглика — чи не з часів його заснування, — і ніхто з мешканців не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв'яків, личинок, усяких вреднючих жуків, поїдали різні покидьки, котрі лишалися після недільних наїздів міських туристів.

Та відколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонії, які здавалися кругликівцям чимсь природним і невід'ємним від самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалітися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонія заважає їм жити.

І от до Круглика навідався чоловік у міліцейській формі, походив, побалакав про щось із дачниками та й поїхав собі. А згодом з'явився знову, тільки вже не один, а в супроводі двох дядьків з мисливськими рушницями.

Дядьки почали бабахкати у небо — знявся страшенний лемент, бідолашних ворон пройняв невимовний жах, і пташина колонія подалася хтозна-куди, щоб уже більше ніколи не повернутися до рідних домівок.

Креня ж при перших пострілах від переляку підскочив угору — і випав із гнізда, бо ще не навчився як слід літати.

«Мисливці», розігнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немічного, підібрала Ізольда. Так він і оселився в неї. Зрозуміло, його дитяча пам'ять міцно утримувала образ людей з рушницями, які ледь не до смерті нажахали його родичів, тож Ізольда відтоді й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйці, вона грозилася здати його в міліцію або ж покликати мисливців.

І хоча в Круглику мисливців не було, а дільничним інспектором працював веселий рум'янощокий хлопець із дивним, як на нього, прізвищем Крутивус — його дитинне обличчя досі не відало, що таке бритва! — та згадка про давнього кривдника у міліцейській формі лишилася в Крені назавжди…

Кренею Ізольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж і навчила Креню розмовляти, а слухати й запам'ятовувати почуте він умів чи не від народження: адже й у ворон, як і в людей, теж бувають свої вундеркінди.

Ворона була потрібна Ізольді для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха літати по Круглику, підслуховувати плітки й чутки та переповідати їй.

Знаючи майже всі таємниці як мешканців Круглика, так і дачників, Ізольда, лише натякнувши на свою обізнаність, легко «вибивала» для себе будь-які блага: то мінеральні добрива для квітів, то нові дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика «за сумлінну роботу у сфері обслуговування».

Ще Креня мусив узнавати, де намічаються весілля чи похорони. От де Ізольда й Бобчик гріли руки!