«У тебе в душі повна плутанина, Піте, — сказала Керол в машині вчора ввечері. — Ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, коли весь час сидітимеш за тими картами».

Що ж, ось мій шанс утекти подалі від карт. Від думки, що Керол їде, було боляче, та я б збрехав, сказавши, що тоді мене турбувало тільки це. В той момент головним було втекти від вітальні на третьому поверсі. Втекти геть від «стерва».

«Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях», «Дзвони, пиши, не забувай», — як полюбляв казати Скіп Кірк.

Коли я замкнув валізу і озирнувся, Нейт усе ще стояв на порозі. Я підскочив і аж пискнув від несподіванки. Так, ніби мені явився бісів дух Банко.

— Гей, давай, шуруй звідси, — сказав я. — Час і припливи не чекають нікого. Навіть майбутніх стоматологів.

Нейт стояв і дивився на мене.

— Тебе відрахують, — промовив він.

Знову я подумав, що між Нейтом і Керол існує якась моторошна схожість, майже як два боки однієї медалі, чоловічий і жіночий. Я вичавив посмішку, але Нейт не посміхнувся у відповідь. Обличчя в нього було маленьке, бліде, змарніле. Ідеальне обличчя янкі. Побачите худорлявого парубка, який завжди обгоряє, а не засмагає, в чиї уявлення про елегантність входить краватка-шнурочок і щедра доза «Віталісу» на волоссі, хлопця, що виглядає так, ніби за три роки жодного разу нормально не посрав, то хлопець цей, найпевніше, народився і виріс на північ від Вайт-Рівер, штат Нью-Гемпшир. А на смертному одрі його останніми словами, можливо, будуть «журавлинна підлива».

— Нє-а, — відповів я. — Не парся, Нейті. Все класно.

— Тебе відрахують, — повторив він. Його щоки почали набирати тьмяного, цеглистого відтінку. — Ви зі Скіпом — найкращі хлопці, яких я знаю. У школі, принаймні в моїй, нікого схожого на вас не було, а вас виженуть. Це так по-дурному.

— Ніхто мене не вижене, — відповів я… однак з минулого вечора впіймав себе на тому, що починаю приймати такий варіант як можливий. Я не просто балансував на краю серйозних проблем, я вже в них загруз, хай йому чорт. — І Скіпа теж. Усе під контролем.

— Світ летить шкереберть, а вас двох виженуть через «чирву»! Через тупі карти, трясця його матері!

Перш ніж я встиг щось відповісти, він пішов. Вирушив на північ округу їсти індичку з матусиною начинкою. А може, навіть ручний делікатес крізь штани від Сінді. Власне, чому б і ні? Це ж День подяки.

26

Я не читаю свій гороскоп, рідко дивлюся «Секретні матеріали», жодного разу не дзвонив на «телефон довіри», однак я вірю, що всі ми час від часу заглядаємо в майбутнє. Загальмувавши того пообіддя перед Франклін-голлом у старенькому братовому «універсалі», я раптом відчув: вона вже поїхала.

Я ввійшов. Вестибюль, де на пластикових стільцях зазвичай очікували вісім-дев’ять джентльменів, виглядав дивно спорожнілим. Прибиральниця в синій уніформі пилотяжила цупкий штучний килим. Чергова дівчина читала «Макколлз» і слухала радіо. «Містеріанз»: «Виплач, виплач, виплач, дитинко, дев’яносто шість сліз» — не більше і не менше…

— Піт Райлі до Керол Джербер, — сказав я. — Можеш їй дзенькнути?

Вона підвела голову, відклала журнал і обдарувала мене ласкавим, співчутливим поглядом. Погляд лікаря, який повинен повідомити: «Е-е… мені прикро… пухлина неоперабельна. Не пощастило, друже. Краще вам подружитися з Ісусом».

— Керол сказала, що їй треба виїхати раніше. Вона поїхала до Деррі експресом «Блекбір». Але попередила мене, що ви прийдете, і попросила передати ось це.

Вона простягла мені конверта з моїм прізвищем на лицевому боці. Я подякував і вийшов з Франкліна, тримаючи його в руці. Пройшов по доріжці й кілька секунд постояв біля свого авто, дивлячись на Голіоук, легендарний Палац прерій і домівку збудженого чоловічка-сосиски. Під нею вітер гнав по перегону Беннета шарудливі кучугури листя. Яскраві кольори з них зникли, залишилася тільки листопадова бурість. Був переддень Дня подяки, на порозі — новоанглійська зима. Світ — суцільний вітер і холодне сонячне світло. Я знову заплакав. Зрозумів це по теплу на моїх щоках. «Дев’яносто шість сліз, дитинко. Плач, плач, плач».

Я заліз до машини, де напередодні ввечері втратив цноту, і розкрив конверта. Там лежав один-однісінький аркуш. «Стислість — душа дотепності», як казав Шекспір. Якщо це правда, то лист Керол був дотепний до чортиків.

Любий Піте!

Гадаю, ліпше, нехай вчорашній вечір стане нашим прощальним. Годі придумати щось краще. Може, я напишу тобі в коледж, а може, й ні. Зараз я така розгублена, що просто не знаю (гей, я ще можу навіть передумати і повернутися!). Але, будь ласка, дозволь мені написати першою, гаразд? Ти казав, що кохаєш мене. Якщо так, то дозволь мені написати першою. А я напишу, обіцяю.

Керол

P. S. Вчорашній вечір був найпрекраснішим, що трапилось в моєму житті. Якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити.

P. P. S. Зав’язуй з цими дурними картами.

Вона написала, що вчорашній вечір — найпрекрасніший у її житті, але не додала «кохаю» в кінці записки, тільки підписалася. І все ж таки… «якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити». Я розумів, що вона хотіла цим сказати. Перегнувшись, помацав сидіння там, де вона лежала. Де лежали ми обоє.

Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Я глянув на годинника. До гуртожитку під’їхав завчасно (можливо, спрацювало підсвідоме передчуття), тож була тільки третя. Я б легко встиг на автовокзал, перш ніж вона поїде до Коннектикуту. Але не збирався цього робити. Вона була права: ми дивовижно попрощалися в моєму старому «універсалі», і щось понад те стало б кроком униз. У кращому разі ми б просто пройшли те саме коло, в гіршому — втоптали б минулий вечір у бруд суперечкою.

Нам потрібна інформація.

Так. І ми її отримали. Бог свідок, ще й як отримали.

Я згорнув її листа, засунув до задньої кишені джинсів і поїхав додому в Ґейтс-Фоллз. Спочатку мені весь час каламутилося в очах, і я раз у раз їх витирав. Потім увімкнув радіо, і від музики стало трішки легше. Музика завжди допомагає. Тепер мені за п’ятдесят, а музика і далі допомагає. Казковий, безвідмовний засіб.

27

Я повернувся в Ґейтс близько п’ятої тридцять, пригальмував, коли проїжджав повз «Френка», але не зупинився. Тепер мені хотілося дістатися додому куди більше, ніж потягувати «Гайрез» і пліткувати з Френком Пармелью. На знак вітання з поверненням мама заявила, що я занадто схуд, що волосся задовге, а до бритви я й близько не підходив. Потім вона сіла в своє крісло-гойдалку і пустила сльозу на честь повернення блудного сина. Батько поцілував мене в щоку, обійняв однією рукою, а потім почовгав до холодильника налити склянку маминого червоного чаю. Його голова виглядала з високого коміра старого коричневого светра, немов голова цікавої черепахи.

Ми, тобто мама і я, думали, що він зберіг двадцять відсотків зору, може, трішки більше. Точно судити було важко, бо він дуже рідко щось говорив. Це з ним накоїв нещасний випадок у пакувальній, страшне падіння з висоти другого поверху. Голову і шию з лівого боку вкривали шрами; над скронею була вм’ятина, де так ніколи й не відросло волосся. Падіння не тільки добряче затемнило його зір, а й вплинуло на психіку. Втім «шифер з’їхав не повністю», як висловився в моїй присутності один гівняр у перукарні Ґендрона, та й німим він теж не був, хоч, здається, дехто так вважав. Дев’ятнадцять днів батько пролежав у комі. А коли прийшов до тями, то майже перестав говорити, що правда, то правда. І в його голові частенько все шалено плуталося, але часом він усе-таки бував при собі, цілком свідомий і адекватний. Коли я приїхав, він був при тямі на стільки, що поцілував мене і міцно обхопив однією рукою: його манера обійматися, відколи себе пам’ятаю. Я дуже любив свого старого… і, погравши семестр у карти з Ронні Мейленфантом, зрозумів, що вміння плескати язиком — талант дуже переоцінений.