Дійшовши до зачинених дверей, він спинився. Під ними лежав клаптик паперу. Боббі нахилився і взяв його до рук. Світла було ще вдосталь, тож Боббі легко розібрав текст.

Любий Боббі!

Коли ти читатимеш ці рядки, мене вже не буде… та я заберу тебе з собою у своїх думках. Прошу тебе, люби маму і пам’ятай, що вона любить тебе. Сьогодні її скривдили, їй було страшно і соромно, а коли ми бачимо людей у такому стані, вони постають перед нами з найгіршого боку. Я залишив для тебе дещо у себе в кімнаті. І не забуду свою обіцянку.

З любов’ю

Тед

Листівки, ось що він обіцяв. Надсилати мені листівки.

Почуваючись краще, Боббі згорнув записку, яку Тед просунув у кімнату перед від’їздом, і відчинив двері.

Вітальня стояла порожня, та в ній зробили лад. Усе б виглядало цілком нормально, коли б не знання, що на стіні коло телевізора мав висіти годинник у вигляді сонячного диска з променями. Тепер на цьому місці стримів лише цвяшок, до якого нічого не кріпилося.

Боббі почув хропіння і здогадався, що це мама. Вона хропіла завжди, та цього разу хропіння було натужне — так у кіно хроплять старі чи п’яниці.

«Це через те, що її побили», — подумав Боббі й умить згадав

(як ся маєш бійцю як життя-буття)

містера Бідермена і двох інших телепнів, що підштовхували один одного ліктями і шкірилися на задньому сидінні.

«Бий свиню, горло ріж», — подумав Боббі. Не хотів, але подумав.

Безгучно, неначе Джек у замку людожера, він навшпиньки перетнув вітальню, відчинив двері і вийшов у під’їзд. Перший сходовий марш теж пройшов навшпиньки (тримаючись біля перил, бо вичитав у якомусь детективі з хлопцями Гарді, що східці так менше риплять). Другі східці пробіг щодуху.

Тедові двері стояли розчинені, кімната за ними була майже порожня. Тих декілька картин, що їх повісив Тед, — чоловік, що рибалить на заході сонця, Марія Магдалина миє Ісусові ноги, календар — зникли. Попільниця на столі була витрушена, та поряд з нею лежала одна з Тедових торбинок з ручками. У ній знайшлися чотири книжки в м’яких палітурках: «Колгосп тварин», «Ніч мисливця», «Острів скарбів» та «Про мишей і людей». Збоку на торбинці тремтячим, але цілком розбірливим почерком Теда виведено:

«Почни читати зі Стейнбека. «Такі, як ми», — каже Джордж Ленні, розповідаючи йому історію, яку той завжди готовий слухати. Хто вони, «такі, як ми»? Ким вони були для Стейнбека? Хто вони для тебе? Постав собі ці запитання».

Боббі взяв книжки, але торбинку залишив. Він боявся, що коли мама знайде Тедів мішечок з ручками, то знову вибіситься. Зазирнув у холодильник, та в ньому виявилася тільки пляшечка французької гірчиці й коробка бляшанок з газованкою. Боббі зачинив дверцята і роззирнувся навсібіч. Складалося враження, ніби тут узагалі ніхто ніколи не жив. Окрім хіба що…

Боббі підійшов до попільнички, підніс до носа і глибоко вдихнув. Запах «Честерфілд» був сильний, він знову повернув сюди Теда: Теда, що сидів отут за столом і говорив про «Володаря мух»; Теда, що стояв перед дзеркалом у ванній, голився своєю страшною бритвою і крізь прочинені двері слухав, як Боббі читає аналітичні статті, яких сам не розуміє; Теда, що залишив останнє запитання на паперовій торбинці: «Хто вони, «такі, як ми»?»

Боббі знову вдихнув, вбираючи в себе найдрібніші пушинки попелу і стримуючись, щоб не чхнути. Утримував запах у собі, заплющивши очі, намагався якнайчіткіше закарбувати його в пам’яті, а у вікно вривався невмовкний і невідворотний поклик Баузера, накликаючи ніч, неначе сон: гав-гав-гав, гав-гав-гав.

Боббі поклав попільничку на стіл. Потяг чхати минув.

«Я палитиму «Честерфілд», — вирішив Боббі, — Палитиму їх усе своє життя».

Тримаючи книжки перед собою, він зійшов донизу. З другого поверху на перший спускався попід стіною. Прослизнув у квартиру, навшпиньки прокрався до себе через вітальню. Мама й досі хропла, і навіть ще голосніше. Засунув книжки під ліжко якнайдалі. Якщо мама їх знайде, то скаже, що йому їх дав містер Бертон. Це брехня, та, якщо сказати правду, мама відбере книжки. Крім того, брехня тепер не здавалася йому чимось дуже поганим. Іноді це може стати необхідністю. А з часом, можливо, навіть давати задоволення.

І що далі? Бурчання в шлунку вирішило за нього: далі буде кілька бутербродів з арахісовою пастою та желе.

Боббі рушив на кухню, навшпиньки проминаючи напівпрочинені двері маминої спальні й навіть цього не зауважуючи, раптом спинився. Мама крутилася з боку на бік. Хропіння стало уривчастим, вона говорила уві сні. Точніше, стогнала, тихо і нерозбірливо, та це й не важило. Він усе одно її чув. А дещо й бачив. Думки? Сни? Хоч що б там було, воно було жахливе.

Боббі зумів ступити ще три кроки вбік кухні, коли перед очима зблиснуло дещо таке страшне, що аж віддих у горлі взявся морозом. «ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА? ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!»

— О ні, — прошепотів Боббі, — Мамо, ні.

Йому не хотілося заходити до неї, та ноги самі собою понесли його в той бік. Він ішов ними, немов заручник. Побачив, як підноситься рука, пальці розчепірюються і штовхають двері маминої спальні, відчиняючи їх навстіж.

Ліжко було застелене. Вона лежала в сукні на покривалі, зігнувши одну ногу так, що коліно торкалося ледь не до грудей. Боббі помітив гумку панчохи з підв’язкою і йому пригадалася жінка з картинки на календарі в «Кутовій лузі», та, що вилазить з машини, високо підібравши спідницю… от тільки в леді з «Пакарда» над панчохою не було потворних синців.

На обличчі Ліз у тих місцях, де не було синців, проступив рум’янець. Волосся злиплося від поту. Сльози і косметика розмазалися по обличчі липкими патьоками. Коли Боббі ступив у кімнату, під ногою скрипнула дошка. Мама скрикнула, а Боббі похолов, не сумніваючись, що її очі от-от розплющаться.

Та вона не прокинулась, а лише відкотилася до стіни. Тут, у її кімнаті, круговерть думок і образів не стала чіткішою, а лише задушливішою та їдкішою, як піт хворої людини. Крізь увесь хаос проривалися звуки «Стрибка о першій дня» Бенні Ґудмена і смак крові, що текла в горло.

«Ви часом не бачили Бротіґена? — подумав Боббі. — Він — старий дворняга, та ми його любимо! Ви часом…»

Перед тим як лягти, мама опустила штори, і в кімнаті було дуже темно. Боббі ступив ще крок і зупинився коло столика з дзеркалом, біля якого вона іноді фарбувалася. На столику лежала сумочка. Йому пригадалося, як Тед пригорнув його до себе, обійми, що їх він прагнув, які були йому так нестерпно потрібні. Тед гладив його по спині, огортав долонями голову. «Торкаючись когось, я передаю людині свого роду вікно», — пояснював він у таксі, дорогою з Бріджпорта. І ось тепер, стоячи зі зціпленими кулаками біля маминого туалетного столика, Боббі обережно зазирнув крізь це вікно в її думки.

Він бачив уривками, як вона, скулившись осторонь від усіх, повертається потягом додому, заглядаючи в десятки тисяч задніх дворів між Провіденсом і Гарвічем, щоб якомога менше людей бачило її обличчя; як, поки Керол натягувала її стару блузку, вона угледіла на поличці біля склянки із зубними щітками яскраво-зелений брелок; побачив, як мама відпроваджує Керол додому, всю дорогу ставлячи їй запитання, одне по одному, сиплючи їх, мов з кулемета. Керол, надто приголомшена і виснажена, щоб щось приховувати, відповіла на всі. Боббі побачив, як мама шкутильгає до міського парку, почув, як вона думає: «Якби ж витиснути з цього жахіття хоч якусь користь. Бодай якусь. Хоч щось добре…»

Ось вона сидить на лавці в затінку, потім підводиться і йде до «Спайсерза» по порошок від головного болю і «Негі», щоб його запити. Повертається додому. І тут, перед самим виходом з парку, вона угледіла щось, прибите до дерева. Ці «щось» були порозвішувані по всьому місту, напевно, кілька подібних трапилися мамі ще дорогою до парку, та вона так глибоко поринула в роздуми, що не зауважувала їх.

Боббі вдруге відчув себе у власному тілі всього лиш пасажиром, простим пасажиром.

Спостерігав, як тягнеться рука, як два пальці, на яких за кілька років з’являться жовті сліди від затятого паління, неначе ножиці, вихоплюють предмет, що вистромився з отвору сумочки. Боббі витяг папірця, розгорнув і в блідому світлі, що лилося з дверей, прочитав перші два рядки: