— Хто цей чоловік? — запитав Джек і поклав медіатор до кишені штанів.

— Великий шрам на обличчі — ти побачиш його невдовзі після того, як опинишся на Територіях. Він вартовий. По факту він капітан Зовнішньої Варти, і саме він відведе тебе до Леді, з якою ти маєш побачитися. Точніше, Леді, з якою тобі варто було б побачитися, щоб ти знав іще одну причину, чому ризикуєш життям. Мій друг звідти, він зрозуміє, що ти робиш, і покаже шлях до Леді.

— Ця Леді… — почав був Джек.

— Ага, — підтвердив Спіді. — Ти все правильно второпав.

— Вона королева.

— Добре подивися на неї, Джеку. Коли ти глянеш на неї, то побачиш те, що маєш побачити. Ти побачиш, яка вона, розумієш? А тоді рушай на захід. — Спіді стояв і пильно вдивлявся в нього, так, ніби сумнівався, чи зможе він ще раз побачити Джека Сойєра, а тоді риси його обличчя здригнулися й він додав: — Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника. Якщо ти будеш необережним, той Блоут може дізнатися, куди ти пішов; а якщо таки дізнається, то гнатиме тебе, як лис гусака. — Спіді засунув руки в кишені й знову глянув на Джека так, ніби йому хотілося сказати щось іще, аби затриматися. — Добудь Талісман, синку, — підсумував він. — Добудь і обережно принеси назад. Це буде твій тягар, та ти маєш бути сильнішим за нього.

Джек так зосередився на тому, що Спіді розповідав йому, що аж примружився, роздивляючись зморшкувате обличчя старого. Чоловік зі шрамом — капітан Зовнішньої Варти. Королева. Морґан Слоут, що мчить за ним, як хижак. Зле місце на іншому боці країни. Тягар.

— Гаразд, — сказав він, хоча самому раптом дуже захотілося повернутися в кав’ярню «Чай і варення» до мами.

Спіді тепло і трохи невпевнено всміхнувся.

— Так, малий. У старого доброго Джека-Мандрівника все буде тіп-топ. — Усмішка стала ширшою. — Саме час глитнути того, особливого, соку, що скажеш?

— Гадаю, так, — відповів Джек. Він дістав темну пляшечку з кишені штанів і відкрутив закривку. Знову поглянув на Спіді, світлі очі якого не відривалися від Джека.

— Спіді допомагатиме, коли зможе.

Джек кивнув, кліпнув, а тоді підніс шийку пляшки до рота. Від гнилого, солодкавого запаху, що йшов ізсередини, горло хлопчика мало не стислося в мимовільному спазмі. Він перевернув пляшечку, й домірний запаху смак виповнив рот. Живіт стиснувся. Джек таки ковтнув, і жорстка, пекуча рідина потекла вниз горлянкою.

Навіть у ті довгі миті, коли хлопчик іще не розплющив очі, розмай і ясність запахів підказали йому, що він таки перенісся на Території. Коні, трава, п’янкий аромат сирого м’яса; пил; чисте повітря саме по собі.

— Я знаю, що працюю надто багато, — казав того вечора Морґан Слоут своєму синові. Вони розмовляли по телефону; Річард стояв біля спільного телефону в коридорі гуртожитку на першому поверсі, а його батько сидів за столом найвищого поверху будівлі в Беверлі-Гіллз. Її купівля була найпершою і найприємнішою угодою зі сфери нерухомості компанії «Сойєр & Слоут». — Але скажу тобі, синку, таке. Дуже часто, якщо ти хочеш, аби все вийшло як треба, то маєш робити все сам. Особливо коли це стосується родини мого колишнього партнера. Сподіваюся, це лише коротка поїздка. Імовірно, я все владнаю в тому клятому Нью-Гемпширі десь за тиждень. Коли все закінчиться, я тобі ще раз зателефоную. Можливо, ми прокотимося потягом до Каліфорнії, як в старі добрі часи. Справедливість точно переможе. Повір своєму старому.

Угода щодо цієї будівлі була особливо приємною для Слоута саме через його любов робити все самотужки. Вони із Cойєром спершу домовилися про короткострокову оренду, а тоді (після потоку судових справ) і про оренду на постійній основі. Вони поставили фіксовану ціну за квадратний фут, зробили потрібний ремонт і розповсюдили рекламу, щоб привабити нових орендарів. Залишився лише китайський ресторан на першому поверсі, що платив утричі меншу ренту, ніж вартувало те приміщення. Слоут намагався розважливо поговорити з китайцями, але коли ті збагнули, що він намагається торкнутися питання щодо збільшення орендної плати, то миттю втратили здатність розмовляти англійською і ані слова не розуміли. Слоутові намагання домовитися зупинилися на кілька днів, аж доки він не побачив, як один із робітників виносив відро зі смальцем через задні двері кухні. Настрій у Слоута покращився, і він пішов назирці за робітником у темний вузький провулок і побачив, як той виливає смалець у смітниковий контейнер. Більшого Слоут і не потребував. Наступного дня сітчастий паркан відгородив сліпий завулок від ресторану; а ще за день китайці отримали від інспектора управління здоров’я скаргу та повістку в суд. Тепер кухарчуки були змушені проносити всі відходи, включно зі смальцем, через обідню залу та виливати все до сітчастої конструкції, схожої на собачий вольєр, яку Слоут звів перед рестораном. Справи пішли гірше не можна; відвідувачі відчували дивні, неприємні запахи з того смітника. Власники наново відкрили в собі знання англійської і висловили бажання подвоїти свій місячний платіж. Слоут відповів на те все вдячною промовою, але по суті нічого не сказав. Тієї ж ночі, заливши в себе три великих мартіні, Слоут проїхався від свого дому до ресторану, дістав із багажника бейсбольну биту та розтрощив на друзки широкі вікна. З них колись розгортався чудовий краєвид, але тепер було помітно лише коридор із парканів, який закінчувався невпорядкованим нагромадженням металевих смітникових контейнерів.

Він зробив те все… але в такі миті, по правді, Слоут був не зовсім собою.

Наступного ранку китайці попросили про ще одну зустріч і цього разу запропонували вчетверо збільшити орендну плату.

— Ось тепер ви діло кажете, — відповів Слоут кам’янолицим китайцям. — І ось що я вам скажу. Аби довести, що ми з вами в одній команді, ми оплатимо половину вартості вікон.

Через дев’ять місяців по тому, як «Сойєр & Слоут» стали власниками будівлі, орендна плата зросла настільки, що попередні розрахунки прибутків стали видаватися навіть песимістичними. Наразі ця будівля була одним із найскромніших проектів «Сойєр & Слоут», але Морґан Слоут пишався нею не менше, ніж новими масивними хмарочосами, які вони збудували в центрі міста. Зранку, коли він ішов на роботу (а таке траплялося щодня) повз місце, де колись стояв паркан, воно нагадувало йому про те, скільки всього він зробив для компанії «Сойєр & Слоут» і наскільки логічними були його претензії!

Це відчуття цілковитої правильності його найбільших прагнень знову охопило його під час розмови з Річардом. Зрештою саме для нього Слоут прагнув забрати частку Філа Сойєра в компанії. Саме Річард у якомусь сенсі був запорукою його безсмертя. Його син навчатиметься в найкращій бізнес-школі країни, а опісля здобуде юридичну освіту, щоб потім мати змогу приєднатися до компанії. І тоді Річард Слоут, цілком підготовлений, зможе в наступному столітті очолити складну та елегантну машину — «Сойєр & Слоут» Смішне бажання хлопчика стати хіміком не могло протистояти батьковому наміру зробити з сина людину: Річард достатньо розумний, аби збагнути, що те, що батькова справа значно, чорт забирай, цікавіша, не кажучи вже про те, що ще й набагато прибутковіша, ніж шпортання у пробірках над Бунзенівським пальником. Уся ця маячня про «хіміка-дослідника» зійде нанівець, щойно хлопчик побачить справжній світ. А якщо Річард хвилюватиметься щодо справедливого ставлення до Джека Сойєра, він допоможе йому зрозуміти, що п’ятдесят тисяч доларів на рік та гарантія освіти в коледжі — це не тільки справедливо, а й великодушно. По-королівському. До того ж, хто сказав, що Джек захоче стати бізнесменом чи що він виявить бодай найменші схильності до цього?

А ще ж не треба забувати про нещасні випадки. Може, Джек не доживе і до двадцяти?

— Що ж, наразі треба тільки отримати всі папери. Нарешті чітко розмежувати питання власності, — сказав Слоут синові. — Лілі ховалася від мене надто довго. Тепер у неї не мізки, а сир, можеш мені повірити. Жити їй залишилося, може, десь рік. Тож якщо я не примчу до неї просто зараз, коли мені нарешті вдалося відшукати її, вона й далі буде каламутити воду, а тоді оформить заповіт або вгатить усе, що має, у трастовий фонд. І не думаю, що мамця твого друга дасть мені керувати ним. Ну годі-бо, не хочу завантажувати тебе своїми проблемами. Я лише хотів сказати, що, як раптом ти телефонуватимеш, мене кілька днів не буде вдома. Надішли листа абощо. І не забувай про потяг, добре? Ми ним точно поїдемо.