Изменить стиль страницы

А тоді вигулькнув супергрип і вирішив усі проблеми. Померли батьки, маленький Піті (було трохи сумно, та вона оговталася за два дні), тоді батьки чотириокого чоловіка і, кінець кінцем, сам Волдо. Нарешті Джуді звільнилася. Вона навіть не подумала, що може померти, і цього дійсно не сталося.

Вони мешкали у великому й хисткому багатоквартирному будинку в центрі Міллтавна. Однією з характеристик того дому була морозильна кімната в підвалі. Волдо одразу ж загорівся, а Джуді, ясна річ, права голосу не мала. Вони оселились у тій квартирі у вересні 1988 року. Їхнє помешкання було на четвертому поверсі, і кому доводилося тягати до морозильника ростбіфи з гамбургерами? Три спроби, і дві не рахуються. Волдо з Піті померли вдома. Тоді в лікарнях обслуговували самих лише крутеликів, а морги були заповнені трупами (моторошні місця… Джуді не зазирнула б туди навіть за гроші)… Та місто ще не знеструмилося, тож вона спустила їх у підвал і закрила в морозильній кімнаті.

Світла в Міллтавні не стало три дні тому, та в морозилці й досі було холодно. Джуді знала про це, бо спускалася туди три-чотири рази на день. Собі вона казала, що це лише перевірка. А що ж іще? Ну, не зловтіха ж.

2 червня вона спустилася до морозильної кімнати й забула підперти двері гумовою підпорою. Вони загрюкнулися й заклацнулися. Лише тоді Джуді помітила те, чого не помічала останні два роки — на внутрішній поверхні дверей не було ручки. Температура всередині значно піднялася, тож Джуді не замерзла насмерть, та їжі там однаково не знайшлося. Урешті-решт вона таки померла в компанії своїх чоловіка й сина.

* * *

Джим Лі з Геттізбурґа, штат Міссісіпі, підключив усі розетки до бензинової електростанції, а коли намагався її запустити, його шарахнуло струмом.

* * *

Чорношкірий молодик Річард Гоґґінз усе своє життя провів у Детройті, штат Мічиґан. Останні п’ять років він сидів на білому порошку, який називав геровіном. У розпал епідемії грипу в нього почалася страшна ломка, бо всі штовхачі й наркомани, яких він знав, повмирали або повтікали.

Яскравої сонячної днини він сидів на засміченому ґанку, пив теплий «Севен-ап» і мріяв про ширку. Бодай би один укольчик…

Він згадав про Еллі Макфарлейна та чутку, яка з’явилася саме перед тим, коли заварилась ота каша з грипозним лайном. Казали, що Еллі, третій найкрутіший барига в Детройті, отримав чималу партію товару. Отоді б вони зажили: к бісу ту коричневу бодягу, хай живе білий китаєць[211].

Річі не міг точно сказати, де Макфарлейн тримає таку велику партію (подібні знання шкодять здоров’ю), та він не раз чув про те, що, коли копи отримають ордер на обшук будинку в Ґросс-Пойнті[212], який Еллі купив своєму двоюрідному дідові, штовхача засадять на такий термін, що вийде він лише тоді, як місяць у небі позеленіє.

Річі вирішив прогулятися до Ґросс-Пойнту. Зайнятися було нічим.

У телефонній книзі Детройта він знайшов адресу якогось Еріна Д. Макфарлейна, що мешкав на Лейк-Шор-драйв, і рушив туди. Коли Річі прибув за адресою, уже стемніло і в нього боліли ноги. Він більше не намагався переконати себе, що просто гуляє, — йому хотілося вмазатись, і то сильно.

Маєток оточував сірий мур із грубого каменю, і Річі перемахнув через нього, мов чорна пантера, порізавши руки об вмуроване зверху гостре скло. Він розбив вікно, загорлала сигналізація, і він був на півдорозі до муру, коли згадав, що виклик ніхто не прийме: усі копи сконали. Обливаючись потом, Річі сторожко рушив назад.

Усередині стояла темінь, і в тому нев’їбенному замку було кімнат із двадцять, як не більше. Певне, щоб як слід усе оглянути, йому доведеться повернутися засвітла, а на нормальний обшук знадобляться добрячі три тижні. І товару тут може й не бути. Чорт. На Річі накотила хвиля млосного відчаю. Він вирішив покопирсатися бодай у найочевидніших хованках.

І в горішньому туалеті він знайшов дюжину великих, пузатих пластикових пакетів із білим порошком. Вони були в зливному бачку — класична ничка. Очманілий від жаги, Річі дивився на те добро й думав, що Еллі, мабуть, підмазував правильних копів, раз міг так запросто лишити стільки товару в йобаному зливному бачку. Там було вдосталь дурману, щоб пробути в космосі шістнадцять століть.

Річі відніс один пакет до хазяйської спальні, поклав його на ліжко й відкрив. Тремтячими руками він дістав інструменти й узявся до справи. Йому навіть на думку не спало поміркувати про концентрацію порошку. Найпотужніша його вмазка містила 12 відсотків чистяку — його так відрубило, що Річі мало в кому не провалився. Він навіть носом не встиг поклювати. Бах — і вже там, з блакиті мирноти та в чорну чорноту[213].

Він устромив собі голку над ліктьовим згином і пустив ширку по венах. То був чистяк 96 %. Він помчав його кров’ю, наче оскаженілий товарняк, і Річі повалився просто на пакет із героїном, забіливши спереду всю сорочку. За шість хвилин він сконав.

* * *

Невелика втрата.

Розділ 39

Ллойд Генрейд стояв навколішках. Він мугикав під ніс і шкірився в усмішці. Інколи забував, що наспівував, — тоді усмішка гасла і він плакав, доки не забував про сльози й не починав мугикати знову. Наспівував він «Перегони в табірному містечку»[214]. Подеколи замість простого мугикання з придихом шепотів: «Ду-да, ду-да…» За винятком плачу, мугикання, періодичного «ду-да» й скрипу ніжки від койки в крилі Ллойда стояла цілковита тиша. Ніжкою він намагався перевернути тіло Треска, щоб можна було схопити його за ногу. Будь ласка, офіціанте, принесіть мені ще капустяного салату та ще одну ніжку.

Ллойд мав вигляд людини, яка сіла на виснажливу, жорстку дієту. Тюремна роба висіла на ньому, наче вітрило без вітру. Востаннє їжу приносили вісім днів тому. Шкіра щільно обтисла Ллойдове обличчя, виділивши кожнісінький вигин черепа. Очі сяяли та блищали. Губи всохли, відкривши зуби. У Ллойда почали випадати пасма волосся, і він мав химерний, рябий вигляд. Скидався на божевільного.

— Ду-да, ду-да, — шепотів Ллойд, возячись із ніжкою.

Дуже давно він загадувався, навіщо роздер пальці, намагаючись її відкрутити. Дуже давно він гадав, ніби знає, що таке справжній голод. Та те, що він знав раніше, порівняно з теперішнім здавалося лише натяком на апетит.

— Катайся всю ніч… катайся весь день… ду-да…

Ніжка зачепилася за крайку холоші, а тоді відчепилася. Ллойд звісив голову й заревів, як дитина. Позаду нього лежав недбало пожбурений у куток скелет щура, якого він убив п’ять днів тому, 29 червня. Рожевий хвіст щура й досі кріпився до кісток. Кілька разів Ллойд намагався його розжувати, та він виявися зажорстким. Попри всю його бережливість, скінчилася вода в унітазі. У камері стояв запах сечі: малу потребу він справляв у коридор, щоб не бруднити запас води. Звільняти кишки потреби не виникало, і, беручи до уваги його мізерний раціон, це було цілком зрозуміло.

Заначку він з’їв надто швидко. Тепер Ллойд це знав. Він гадав, що хтось прийде. Йому просто не вірилося…

Ллойд не хотів їсти Треска. Сама думка про це була жахливою. Минулого вечора він прибив ляпанцем таргана та з’їв його живцем — перш ніж перекусити комаху навпіл, Ллойд почув, як вона навіжено ганяє його ротом. Насправді смакувало не так уже й погано. Краще від щурятини. Ні, йому не хотілося їсти Треска. Йому не хотілося ставати канібалом. Зробить так, як зі щуром. Він підтягне Треска ближче… про всяк випадок. Просто про всяк випадок. Ллойд десь чув, що людина може чимало прожити на самій воді.

(з водою кепсько та зараз краще про це не думати не думати не думати)

Ллойд не хотів помирати. Не хотів сконати від голоду. У ньому кипіло забагато ненависті.

вернуться

211

α-метилфентаніл — наркотична речовина, також відома як «білий китаєць». Діє в багато разів сильніше за героїн.

вернуться

212

Ґросс-Пойнт (Grosse Pointe) — багатий район Детройта.

вернуться

213

Кінг цитує дві пісні Ніла Янга, які обрамлюють його альбом 1979 р. «Rust Never Sleeps» («Іржа завжди пильнує») — «My My, Hey Hey (Out of the Blue)» та її акустичну версію «Hey Hey, My My (Into the Black)». Загалом цитату можна перекласти як «тікав від вовка, натрапив на ведмедя». Також цей рядок відіграє значну роль у романі Стівена Кінга «Воно».

вернуться

214

«Gwine to Run All Night, or De Camptown Races» — пісня, яку написав Стівен Фостер (1826–1864), «батько американської музики». Першу версію видано в 1850 р. Табірними містечками називали поселення чорношкірих працівників, які утворювалися навколо звичайних американських міст.