Джесс повернувся та сів у машину.

— Що, справді, Френ? — раптом спитав він.

— Так, справді.

— Як так сталося? Я гадав, ти на пігулках.

— Ну, по-перше, хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» міг заснути над кнопкою, поки конвеєром ішли браковані пігулки, зокрема мої; по-друге, може, вас, хлопців, годували в їдальні чимось таким, що зміцнює сперму; по-третє, я могла забути, що не ковтнула пігулку, а потім забути, що забула.

Вона всміхнулася йому такою силуваною, натягнутою та блискучою усмішкою, що він навіть трішки відсахнувся.

— Чого ти так казишся, Френ? Я ж просто спитав.

— Ну, я можу відповісти на твоє запитання інакше: того теплого квітневого вечора ти удванадцяте, утринадцяте або ж учотирнадцяте вставляв свій член у мою піхву й кінчав, таким чином вивергаючи в мене сперму, що складалася з мільйонів…

— Припини, — перервав він її. — Тобі не варто…

— Що не варто?

Зовні вона здавалася кам’яною, та в душі перелякалася. Вона передбачала різноманітні варіанти розвитку цієї сцени, однак такого серед них не було.

— Не варто так казитися, — кволо проговорив він. — Я не збираюся тебе кидати.

— Я знаю, — сказала вона вже лагідніше.

Цієї миті Френ могла зняти його руку з керма й зімкнути тріщину, що пробігла між ними. Та вона не могла змусити себе це зробити. Він не мав права на те, щоб його втішали, — байдуже, яким прихованим і несвідомим було це прагнення. Зненацька вона зрозуміла, що так чи інакше смішки та веселощі на деякий час скінчилися. Від цього їй знову захотілося плакати, і вона похмуро притлумила сльози. Френні Ґолдсміт, дочка Пітера Ґолдсміта, не збиралася сидіти на паркінгу «Дейрі Квін», виплакуючи свої тупі очі.

— То що ти хочеш робити? — спитав Джесс, дістаючи цигарки.

— А ти що хочеш робити?

Він запалив сірник, і на хвильку, якраз коли дим злинув над цигаркою, вона чітко побачила, як на його обличчі за панування змагаються хлопчик і дорослий чоловік.

— От чорт, — мовив він.

— А ось які варіанти бачу я, — сказала Френні. — Ми можемо одружитись і залишити собі дитину. Ми можемо одружитись і віддати дитину до притулку. Або ж не одружуємось і лишаємо дитину. Або…

— Френні…

— Або ж не одружуємось і позбуваємося дитини. Ще можу зробити аборт. Я все перелічила? Чи щось пропустила?

— Френні, невже не можна просто поговорити?..

— А ми вже розмовляємо! — гаркнула вона. — У тебе була можливість, і ти сказав «От чорт». Твої слова. Я щойно окреслила весь спектр вибору. Звісно, у мене було трохи більше часу на роздуми.

— Хочеш цигарку?

— Ні. Це шкодить дитині.

— Та чорт забирай, Френні!

— Чого ти кричиш? — тихо сказала вона.

— Бо здається, що ти вирішила довести мене до ручки, — зірвався Джесс, та наступної миті опанував себе. — Пробач. Просто я не бачу в цьому своєї вини.

— Не бачиш? — вона зиркнула на нього, звівши брову. — Уздріть: це ж непорочне зачаття.

— От нащо так дуріти? Ти ж казала, що приймаєш пігулки. Я повірив тобі на слово. Невже я помилився?

— Ні. Не помилився. Та справи це не міняє.

— Певно, що ні, — похмуро сказав він та викинув недокурену цигарку. — То що ж нам робити?

— От знову ти мене питаєш, Джессі. Я ж щойно перелічила тобі можливі прийнятні варіанти. Думала, може, у тебе є якісь ідеї. Є ще самогубство, та його ми не розглядаємо. Тож обери одну з інших позицій, і ми її обговоримо.

— Одружимося, — сказав він несподівано сильним голосом.

У нього був вигляд чоловіка, який вирішив, що найкращий варіант розв’язати гордіїв вузол — розрубати його просто посередині. Повний уперед! І замкніть скигліїв у трюмі!

— Ні, — мовила вона. — Я не хочу виходити за тебе.

Його фізіономія перемінилася так, наче обличчя трималося на невидимих болтах і кожен із них відкрутили на півоберта. Усі м’язи обвисли. Вигляд у нього був таким підступно комічним, що Френ мусила потерти надкушеним язиком об тверде піднебіння, аби не захихотіти знову. Їй не хотілося сміятися з Джесса.

— Чому? — спитав він. — Френ…

— Мені потрібно над цим подумати. І я не збираюсь обговорювати причини відмови, тому що наразі сама не знаю.

— Ти мене не кохаєш, — пригнічено сказав він.

— У більшості випадків шлюб і кохання несумісні. Обери інший варіант.

Запанувала тривала мовчанка. Джесс покрутив у пальцях іще одну цигарку, але не підкурював її. Нарешті він мовив:

— Я не обиратиму знову, Френні, бо ти не хочеш обговорювати це питання. Наразі ти просто знущаєшся з мене.

Ці слова до неї пробилися. Вона кивнула.

— Можливо, так і є. Та в останні кілька тижнів мені було геть непереливки. А ось ти в нас Джо Коледж[17] до самісіньких кісток. Якби на тебе накинувся грабіжник, ти б заходився читати йому лекцію прямо на місці.

— Та ж заради Бога…

— Обирай наново.

— Ні. Ти свої причини вже по поличках розібрала. Можливо, мені теж потрібен час на роздуми.

— Окей. А тепер відвези мене на стоянку. Там я тебе висаджу: у мене ще є деякі справи.

Геть спантеличений, він витріщився на неї.

— Френні, я приїхав сюди на велику із самого Портленда. Якраз за містом зняв номер у готелі. Думав, проведемо вихідні разом.

— У твоїй готельній кімнаті. Ні, Джессе. Ситуація змінилася. Тож сідай на свій десятишвидкісник і катай назад у Портленд, а коли трохи подумаєш над нашим питанням, дай знати. Поспішати нема куди.

— Перестань на мені їздити, Френні.

— Ні, Джессе, це ти на мені поїздив, — зненацька люто й гнівно огризнулася вона, і тоді він легенько ляснув її по щоці тильним боком долоні.

Джесс ошелешено вирячився на неї.

— Пробач мені, Френ.

— Прийнято, — проговорила вона безбарвним голосом. — Рушай.

Назад до пляжної стоянки вони їхали мовчки. Вона сиділа, склавши руки на ногах, і дивилася на латки океану, які проблискували між котеджами, що вишикувалися трохи на захід від хвилеріза. На її думку, вони скидалися на низку бомжарень. Кому належали ці будинки зі сліпими вікнами, які досі зачиняли віконниці, відгороджуючи помешкання від літа, яке офіційно розпочнеться лише за тиждень? Професор із Массачусетського технологічного. Лікарі з Бостона. Юристи з Нью-Йорка. Ці будинки не були чимось важливим для своїх власників, чиї статки облічувалися семи-, а то й восьмизначними числами. Та якби сім’ї, яким вони належали, переїхали сюди, людиною з найнижчим коефіцієнтом інтелекту на пляжній дорозі став би паркувальник Ґас. У дітлахів були б десятишвидкісні велосипеди, як у Джесса. Вони б мали знуджені фізіономії, ходили б із батьками на вечері з лобстерів та відвідували б міський театр Оґанквіта. Вони б походжали вулицями туди-сюди, скидаючись у літніх сутінках на звичайних перехожих. Вона уважно дивилася на красиві кобальтові спалахи, що виблискували поміж нагромаджених один біля одного будинків. На очі набігли нові сльози й розмили контури предметів у її полі зору. Невеличка біла хмаринка зі сльозами.

Під’їхали до стоянки, і Ґас махнув їм рукою. Вони помахали у відповідь.

— Вибач, що вдарив тебе, Френні, — стиха мовив Джесс. — Я зовсім, зовсім не хотів.

— Знаю. Повернешся до Портленда?

— Лишуся тут, а вранці тобі зателефоную. Та останнє слово за тобою, Френ. Якщо вирішиш, що потрібен аборт, я вишкребу всі гроші, які є, та…

— Гра слів навмисна?

— Ні. Зовсім ні. — Він ковзнув сидінням до неї та нагородив її скромним, мало не цнотливим поцілунком. — Я кохаю тебе, Френ.

«А я тобі не вірю, — подумала вона. — Чогось уся впевненість зникла… та я з гідністю приймаю цю новину. Хоч на це мене вистачить».

— Гаразд, — ледь чутно сказала вона.

— Готель «Маяк». Дзвони, як схочеш.

— Окей.

Вона сіла за кермо й зненацька відчула страшну втому. Надкушений язик болюче нив.

Джесс підійшов до велосипеда, відімкнув його від перил і під’їхав до неї.