— Мушу зазначити, — Девінс знову хижо посміхнувся, — що одного з них захищав ваш покірний слуга. Він був винен, як сам диявол, Ллойде, ну просто як ти. Суддя Печерт двадцять хвилин верещав на тих десятьох жінок і двох чоловіків. Я думав, його грець ухопить.

— Якщо мене визнають невинним, мене не поженуть до суду повторно, правда?

— Звісно, що ні.

— Значить, кубики кидають тільки раз — пан або пропав.

— Так.

— Оце так, — сказав Ллойд і витер лоба.

— Оскільки ситуацію ти второпав, — мовив Девінс, — і зрозумів своє місце в протистоянні, можемо й про діло поговорити.

— Так, зрозумів. Однак щось мені це все не подобається.

— Зрадів би тільки повний дебіл. — Девінс сплів пальці й нахилився над столом. — Так от. Ти розказував і мені, і поліції, що, е-е-е… — зі стосу біля дипломата він узяв з’єднані скріпкою папери та погортав їх. — Ага. Ось воно: «Я нікогісінько не вбивав. Людей гасив Бац. То була його ідея, а не моя. Бац був скаженим, як дикий койот, і, гадаю, після його смерті цей світ стане кращим і щасливішим».

— Ага, мої слова, то й що? — набундючився Ллойд.

— А те, що це підводить до думки, що ти боявся Баца Фрімена, — люб’язно промовив Девінс. — Боявся ж?

— Ну, не те щоб…

— Насправді ти боявся за власне життя.

— Не думаю, що…

— Мало не трусився. Повір мені, Сильвестре. До всирачки боявся.

Ллойд дивився на адвоката й супився. Такий вираз буває в хлопчака, який хоче бути гарним учнем, та ніяк не може засвоїти урок.

— Не дай мені забити тобі баки, Ллойде, — сказав Девінс. — Я ж не хочу тебе надурити. А то ще подумаєш, ніби я натякаю, що Бац був увесь час під кайфом…

— Так і було! Ми так накурилися!..

— Ні. Ти не курив, курив він. І коли він накурювався, то наче з ланцюга зривався…

— Свята правда.

У Ллойдовій пам’яті вигулькнув привид Баца Фрімена — він весело крикнув: «Гоп! Гоп!» — і застрелив жінку на заправці.

— А кілька разів він націлював пістоль і на тебе…

— Ні, він ніколи…

— Так-так. Ти просто забув. Якось він пригрозив тебе вбити, якщо ти йому не підігруватимеш.

— Ну, у мене був дулівер…

— Гадаю, — мовив Девінс, не зводячи з нього очей, — що як покопирсаєшся в пам’яті, то згадаєш, як Бац казав, що він заряджений холостими. Пригадуєш таке?

— От зараз, як ти про це заговорив…

— І коли твій пістолет почав стріляти справжніми кулями, ти здивувався, як ніхто інший, так?

— Ще б пак, — сказав Ллойд і енергійно закивав. — Мало серце не зупинилося!

— І ти саме збирався наставити пістолета на Баца Фрімена, коли його встрелили, звільнивши тебе від мороки.

Ллойд подивився на адвоката, і в його очах зажевріла надія.

— Містере Девінс, — мовив він зі щирим серцем, — усе так і сталося, бля буду.

Того ж ранку він стояв на тюремному подвір’ї, спостерігав за грою в софтбол[117] і обмізковував усе, що наговорив Девінс, коли до нього підійшов кремезний в’язень на прізвище Мезерс і зграбастав його за комір. Голова в Мезерса була поголеною а-ля Теллі Савалас, і лисина доброзичливо блищала на гарячому пустельному повітрі.

— Ану зажди хвилинку, — обурився Ллойд. — Мій адвокат порахував мені всі зуби. Сімнадцять штук. Тож якщо ти…

— Ага, Шоклі казав, — мовив Мезерс. — Тож він попросив, щоб я…

Коліно Мезерса поцілило Ллойдові точнісінько в промежину, і там вибухнув сліпучий біль — такий нестерпний, що він не міг навіть зойкнути. Ллойд мішком упав на землю й лежав там, звиваючись і тримаючись за яйця. Судячи з відчуттів, їх було розчавлено. Світ затулив червонястий туман агонії.

Через деякий час — хтозна через скільки — він спромігся поглянути вгору. Мезерс досі дивився на нього, і лиса голова так само блищала. Охоронці демонстративно дивилися в інші боки. Ллойд стогнав і корчився. З очей чвиркали сльози, а в животі сиділа розпечена свинцева куля.

— Нічого особистого, — щиро сказав Мезерс. — Просто бізнес, сам знаєш. От мені б хотілося, щоб ти виборсався. Схема «Маркема» — повна параша.

Він рушив геть, і Ллойд побачив охоронця на вантажній естакаді, що на іншому боці подвір’я. Він стояв, застромивши великі пальці за пояс «Сем Браун»[118], і шкірився. Коли охоронець упевнився, що цілком і повністю заволодів Ллойдовою увагою, то просто показав йому обидва середні пальці. Мазерс ніби випадково підійшов до стіни, і охоронець кинув йому пачку «Тарейтону»[119]. Мезерс поклав цигарки в нагрудну кишеню, козирнув і пішов собі далі. Ллойд лежав на землі, задерши коліна до грудей і тримаючись за скручений живіт, а в голові відлунювали слова Девінса: «Такий наш старий і суворий світ, Ллойде, такий наш старий і суворий світ».

Точно.

Розділ 25

Нік Андрос відсунув штору й визирнув на вулицю. Коли подивитися ліворуч із вікна другого поверху будинку Джона Бейкера, можна було побачити центр Шойо, а якщо повернути голову праворуч, — трасу 63, що вела з міста. Головна вулиця стояла пусткою. Жалюзі на вікнах крамниць і банків були опущені. Посеред вулиці сидів хворий на вигляд пес: голова похилена, з морди на розпечений асфальт скрапує біла піна, боки важко здіймаються. За півкварталу звідти в риштаку лежав іще один, уже мертвий собака.

Ззаду пролунав жіночий низький, горловий стогін, та Нік його не почув. Він запнув штору, потер очі, а тоді підійшов до хворої — вона саме прокинулася. Джейн Бейкер була закутана в ковдри, бо кілька годин тому їй зробилося холодно. Та тепер її обличчям бігли ручаї поту, і вона скинула накривала. Нік знічено помітив, як у деяких місцях нічна сорочка зробилася напівпрозорою від поту, і йому стало соромно. Та вона його не бачила, і наразі він сумнівався, чи мала її нагота якесь значення. Вона помирала.

— Джонні, неси таз! Здається, мене зараз знудить! — скрикнула вона.

Він дістав з-під ліжка таз і поставив його біля місіс Бейкер, та вона заборсалась, і посудина впала на підлогу з порожнистим стуком, якого Нік також не почув. Він підняв таз і просто тримав його, спостерігаючи за хворою.

— Джонні! — закричала вона. — Я не можу знайти скриньку з приладдям для шиття! У шафі її нема!

Він налив склянку води з карафи на нічному столику й підніс до її губ, та місіс Бейкер знову замахала руками й мало не вибила склянку з його рук. Нік переставив її неподалік, щоб була під рукою, коли жінка заспокоїться.

Ще ніколи його німота не була такою болісною, як протягом останніх двох днів. Коли Нік зайшов до місіс Бейкер двадцять третього числа, у вітальні сидів Брейсман, методистський священик. Він читав із нею Біблію, однак вигляд мав знервований і, здавалося, не міг дочекатися, коли зможе втекти. Нік здогадувався чому. Гарячка нагородила її дівочим рум’янцем — з огляду на важку втрату дещо недоречним. Можливо, священик злякався, що вона буде до нього чіплятися. Та йому радше кортіло забрати рідних і злиняти полями. У маленьких містечках новини розносяться швидко, і більшість жителів Шойо також збиралися накивати п’ятами.

Брейсман пішов сорок вісім годин тому, і все перетворилося на страхіття наяву. Місіс Бейкер погіршало, і то настільки, що Нік боявся, що вона помре ще до заходу сонця.

На додачу до всього йому довелося її залишити. Нік пішов до придорожнього кафе по обід для в’язнів, але Вінсові Хоґану було вже не до їжі. Він марив. Майк Чайлдресс та Біллі Ворнер вимагали, щоб їх випустили, та Нік не міг змусити себе відімкнути камери. Він не боявся, що в’язні захочуть йому помститися — вони б захотіли здиміти з Шойо так само, як і всі решта, тож нащо марнувати час на «опудало»? Та в нього були зобов’язання. Він дав обіцянку небіжчикові. Певне, раніше чи пізніше поліція штату опанує ситуацію та приїде по своїх бранців.

У нижній шухляді Бейкерового столу він знайшов пістолет 45-го калібру і, поміркувавши кілька секунд, пристебнув його до пояса. Глянувши вниз, Нік побачив дерев’яне руків’я, що стирчало поряд із його худорлявим стегном — виглядало по-дурному, однак вага зброї діяла заспокійливо.