Надін лежала в пітьмі та дивилася на небо.

Боулдер — її останній шанс на порятунок. Та старенька — її остання надія. Здоровий глузд і раціональність, які вона сподівалася знайти в Стовінгтоні, почали формуватися в Боулдері. Вони були добрими, хорошими людьми, думала Надін, і якби ж для неї все було так просто — для неї, жінки, що піймалася в божевільне хитросплетіння пристрасті та суперечливих бажань.

Наче домінантний акорд, що програвався знову й знову, в її голові пульсувала непохитна віра в те, що вбивство в такому спустошеному світі є найстрашнішим гріхом, а її серце цілком упевнено промовляло, що спеціалізація Рендалла Флеґґа, його козир — це смерть. Та як же вона жадала зімкнути свої вуста з його холодними губами… більше, ніж хотіла цілунку того хлопця зі школи чи іншого, з коледжу… навіть більше, ніж поцілунків з обіймами Ларрі Андервуда.

«Завтра ми будемо в Боулдері, — подумала Надін. — Може, тоді я й дізнаюся, чи скінчилася моя подорож…»

Небо дряпнула падаюча зірка, і, наче дитина, вона загадала бажання.

Розділ 50

Наближався світанок, забарвлюючи небо на сході в ніжний рожевий колір. Стю Редман і Ґлен Бейтман пройшли вже приблизно півшляху до верхівки гори Флеґстафф у Західному Боулдері, де передгір’я Скелястих гір здіймалося з пласкої рівнини доісторичним видивом. У передранковому світлі Стю думав, що сосни, які запустили своє коріння, наче кігті, в майже прямовисну скелю, подібні до вен, випнутих на руці якогось велетня, що виткнулася із землі. Десь на сході Надін Кросс нарешті ковзнула в неглибокий півсон, який не приносить відпочинку.

— Болітиме ж у мене голова ввечері, — зауважив Ґлен. — Просто повірити не можу, що після студентських часів отак пив усю ніч.

— Світанок того вартий, — відгукнувся Стю.

— Ще й як. Чудовий. Ти раніше бував у Скелястих?

— Ні, — відказав Стю. — Але радий, що потрапив.

Він хильнув вина з глека, а тоді продовжив.

— Добре вже в голові гуде… — він мовчки окинув оком краєвид і за кілька секунд кривувато посміхнувся до Ґлена. — Що ж зараз має статися?

— Статися? — Ґлен звів догори брови.

— Атож. Тому я тебе сюди й привів. Сказав Френні: «Я його напою як слід, а тоді покопаюсь у нього в голові». Вона сказала: «Давай».

Ґлен усміхнувся.

— На дні винної пляшки чайного листя не побачиш.

— Не побачиш, але вона пояснила мені, що означає те, чим ти займався раніше, — соціологія. Це дослідження взаємодії груп. То зроби якесь розумне припущення.

— Позолоти ручку, чирвовий!

— Золото — без проблем, лисику. Завтра поведу тебе до Першого національного банку і мільйон доларів дам. Домовилися?

— Серйозно, Стю, — що ти хочеш знати?

— Та те саме, що, мабуть, і глухонімий Андрос. Що буде далі. Краще не знаю, як сказати.

— Буде якесь суспільство, — поволі промовив Ґлен. — Яке саме? Зараз важко сказати. Тут зараз майже чотириста людей. Гадаю, судячи зі швидкості, з якою вони з’являються зараз — дедалі більше з кожним днем, — до вересня нас буде вже тисячі півтори. До першого жовтня — чотири з половиною тисячі, а до того, як у листопаді випаде перший сніг і перекриє дороги — тисяч із вісім. Запиши: це прогноз номер один.

Стю й справді витяг блокнот із задньої кишені джинсів і записав, трохи насмішивши Ґлена.

— Мені в це важко повірити, — сказав Стю. — Ми вже практично всю країну пройшли, а нам і сотні людей ще не трапилося.

— Але ж вони з’являються, чи не так?

— Так, мало-помаленьку.

— Як ти сказав?

— Мало-помаленьку. У мене мама так казала. Ти що, на мою материнську мову бочку котиш?

— Ніколи не настане той день, коли я втрачу будь-яку пошану до власної шкури й покочу бочку на техаську маму, Стюарте!

— Ну так, звісно, з’являються. Ральф зараз вийшов на зв’язок із п’ятьма-шістьма групами: наприкінці тижня нас має налічуватися п’ятсот.

Ґлен знову всміхнувся.

— Так, і матінка Ебіґейл тримає з ним зв’язок своєю «радіостанцією», а по справжньому радіо вона говорити не буде. Каже, боїться, що її струмом вдарить.

— Френні так любить цю стареньку, — сказав Стю. — Частково тому, що та багато знає про пологи, а частково — просто любить та й годі. Розумієш?

— Розумію. Майже всі так само.

— Вісім тисяч людей до зими… — Стю повернувся до того, про що йшлося. — Отакої!

— Це проста арифметика. Скажімо, грип знищив дев’яносто дев’ять відсотків населення. Може, все не так уже й погано, але для певності припустімо таку цифру. Якщо грип смертельний на дев’яносто дев’ять відсотків, то він вигубив на хрін двісті вісімнадцять мільйонів людей — тільки у нас, — він поглянув на вражене обличчя Стю й похмуро кивнув. — Може, все й не так страшно, але, відштовхуючись від цієї цифри, можна робити доволі вірогідні припущення. А фашисти порівняно з ним — просто діти, чи не так?

— Боже мій, — промовив Стю.

— Але все ж у живих залишається понад два мільйони людей — п’ята частина Токіо, чверть Нью-Йорка до епідемії. І це тільки в нас. Потім, гадаю, із них кожен десятий не пережив наслідків епідемії. Вони, я б висловився так, стали жертвами постепідемічного шоку. Такі, як, наприклад, бідолаха Марк Бреддок з апендицитом — а ще нещасні випадки, самогубства, та й убивства теж. Отже, лишається мільйон і вісімсот тисяч. Але ми підозрюємо, що є і якийсь Супротивник, чи не так? Отой темний чоловік, який нам сниться. Десь на захід від нас. Там сім штатів, які можуть офіційно вважатися його територією… якщо він справді існує.

— Гадаю, що таки існує, — мовив Стю.

— І в мене таке відчуття. Але чи не володіє він, попросту кажучи, всіма людьми отам? Я так не вважаю — не більше, ніж матінка Ебіґейл автоматично володіє рештою сорока одним штатом континентальних США. Думаю, що люди поки що повільно дрейфували — і такому стану речей настає кінець. Вони групуються. Коли ми вперше обговорювали це в Нью-Гемпширі, я собі уявляв десятки дрібненьких спільнот. Не зважив я — бо не знав — на нездоланне тяжіння двох протилежних снів. То — новий факт, який ніхто б не міг передбачити.

— То ти хочеш сказати, що у нас в результаті буде дев’ятсот тисяч людей, і в нього — дев’ятсот тисяч?

— Ні. По-перше, майбутня зима забере свою частку. Забере її тут, а маленьким групкам, які до першого снігу сюди не дістануться, буде ще тяжче. Ти розумієш, що у Вільній зоні в нас поки що немає жодного лікаря? Наш медперсонал складається з ветеринара й тієї-таки матінки Ебіґейл, яка позабувала більше дієвих рецептів народної медицини, ніж ми з тобою вивчимо за все життя. Але ж дуже мило вони б виглядали, коли б намагалися вживити тобі залізну пластину в череп, якщо ти впадеш і розіб’єш голову, правда ж?

Стю гигикнув.

— Старий Рольф Деннемонт, мабуть, витяг би свій «ремінгтон» і некролога б настукав…

— Я гадаю, загалом населення Америки до весни зменшиться до мільйона шестисот тисяч — і то ще дуже милосердна оцінка. Від цієї цифри — хотів би сподіватися — наших буде мільйон.

— Мільйон людей… — вражено промовив Стю. Він окинув оком розкидане, здебільшого покинуте місто Боулдер, яке тепер починало світлішати: сонце сходило над обрієм. — Просто уявити не можу. Це місто просто по швах тріщатиме.

— У Боулдері вони не вмістяться. Я знаю, що коли йдеш порожнім центром міста і на Тейбл Месу[63], то він здається гігантським, але ж не вмістяться. Ми матимемо влаштовувати ще колонії навколо. Ситуація тоді буде така: одна величезна спільнота — а решта країни на сході абсолютно порожня.

— Чому ви вважаєте, що більшість буде з нами?

— З причини зовсім не наукової, — відповів Ґлен, куйовдячи волосся над лисиною на маківці однією рукою. — Мені подобається вірити, що більшість людей — хороші. І я переконаний, що той, хто командує парадом на заході, — дуже поганий. Але в мене є відчуття… — він змовк.

— Ну ж бо, кажи.

— Скажу, бо я п’яний. Але хай це залишиться між нами, Стюарте.