18 липня, на південному заході від Стерлінга, штат Колорадо, за кілька миль від Браша, він зустрів Пацана.

——

Сміттєбак прокинувся вже тоді, як на землю почали спускатися сутінки. Повітря в салоні розжарилося, попри запону на вікнах. Його горло стало сухим колодязем, облицьованим наждачним папером. Скроні сіпалися й гупали. Сміттєбак вистромив язика і торкнувся його пальцями — на дотик він був схожим на кору мертвої гілляки. Він спробував сісти і вхопився за кермо «мерседеса», але одразу відсмикнув обпечену руку, засичавши від болю. Обмотавши руку сорочкою, він відкрив дверцята. Сміттєбак гадав, що просто вийде з машини, та переоцінив власні сили й недооцінив ступінь зневоднення організму: ноги підломились, і він упав на розпечений асфальт. Він застогнав і поповз у затінок «мерседеса», наче скалічений рак. І сидів там, звісивши голову й руки між підібганих ніг, важко сапав і похмуро витріщався на два тіла, що валялися біля автівки: вона — з браслетами, що виблискували на зіщулених, висушених руках, і він — з по-театральному білим волоссям над муміфікованим мавпячим обличчям.

Він мусить дійти до Сіболи, перш ніж зійде сонце. Як не встигне — помре… прикипівши очима до своєї мети! Та ж не може чорний чоловік виявитися таким жорстоким, не може!

— За тебе — життя, — прошепотів Чувак-Сміттєбак, і коли сонце спустилося за гори, він зіп’явся на ноги й рушив до веж, мінаретів і вулиць Сіболи, в якій уже почали загорятися вогники.

Коли денна спека переплавилась у прохолоду пустельного вечора, він помітив, що може трохи пришвидшитись. Його розтоптані, перемотані мотузками кеди тупали-ляпали асфальтом траси 15. Він сунув уперед, звісивши голову, наче підв’ялий соняшник, тому й не помітив, як пройшов зелений світловідбивний знак, на якому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 30».

Він думав про Пацана. За всіма правилами вони мали б бути разом. Мали б в’їхати в Сіболу на його купе-двійці з прямоточним глушником[20], луна від якого котилася б по всій пустелі. Однак Пацан виявився недостойним, і до пустовища Сміттєбака відправили самого.

Його ступні підіймалися та опускалися, ляскаючи дорогою.

— Сібола-ла! — каркав він. — Тиц, ти-диц, ти-диц!

Близько півночі він упав на узбіччя й забувся тривожним сном. Місто було вже ближче.

Дійде.

Він був цілком певен, що дійде.

——

Почув він Пацана задовго до того, як побачив. Зі сходу гриміло потужне, тріскотливе ревіння прямоточного глушника, тавруючи тишу липневого дня. Звук линув трасою 34 з боку міста Юми, штат Колорадо. Спершу йому захотілося сховатися — так само, як він ховався від уцілілих людей відтоді, як полишив Ґері. Та цього разу щось змусило його лишитися на місці, і він стояв, розставивши ноги над велосипедною рамою, та сторожко дивився назад, через плече.

Грім дедалі гучнішав, а тоді сонячні промені заблищали на хромованих поверхнях і

(??ВОГОНЬ??)

на чомусь яскравому й помаранчевому.

Водій помітив його. Він перемкнувся на нижчу передачу, і двигун зайшовся кулеметною чергою. Шини «Ґуд’єр» лишили на трасі гарячі гумові пасма. Наступної миті машина опинилася біля нього. Вона не просто працювала на холостих оборотах, а хекала, наче велетенський хижак, якого не до кінця приручили. З неї вийшов водій, та Сміттєбак бачив лише автівку. Він знався на автомобілях і любив їх, хоча сам мав лише учнівське посвідчення. Перед ним стояла справжня красуня — машина, над якою працювали не один рік, вклали не одну тисячу доларів. Зазвичай на такі кралі можна було подивитися лише на виставках автолюбителів. Так, перед ним стояв плід справжнього кохання.

То був «форд» 1932 року випуску, купе-двійка, однак його власник не спинився й не обмежився звичайним тюнінгом для подібних автівок. Він пішов набагато далі та перетворив машину на пародію всіх американських автомобілів, на осяйний науково-фантастичний агрегат із намальованим вручну полум’ям, що виривається з численних труб. Кузов вкривала золота фарба з крихітних блискіток. Приймальні труби глушника, що тягнулися вздовж усього корпусу, скажено сяяли хромом. Випукле вітрове скло скидалось на бульбашку. Задні шини були гігантськими «Ґуд’єр вайд овалз»[21], і для того, аби вони трималися як слід, диски для коліс виточили глибшими й вищими, ніж звичайно. З капота стирчала химерна труба повітряного нагнітача. На даху кабіни дибився чорний, поцяткований червоними, подібними до жарин плямами, гребінь. З обох боків був напис, нахил якого символізував швидкісну їзду. «ПАЦАН», — промовляли ті літери.

— Гей, тиу, довгань високий-поутворний, — сказав водій, розтягуючи слова, і Сміттєбак відірвав погляд із ракети на колесах й переключив увагу на цього чоловіка.

Зросту він мав п’ять футів і три дюйми[22]. Його волосся було начесане, накручене, напомаджене й намазане бріоліном. Сама зачіска додавала йому три дюйми[23]. Завитки волосся закінчувалися над коміром його куртки качиним хвостиком, і то був не просто качиний хвостик, а справжній аватар качиних хвостів усіх зачісок, що носили вилупки з покидьками цього світу. На ногах у нього були чорні гостроносі чоботи без застібок — натомість із боків були еластичні вставки. Високі кубинські підбори додавали Пацанові ще три дюйми, що в сумі складало поважних п’ять футів і дев’ять дюймів[24]. Линялі джинси сиділи на ньому так щільно, що можна було побачити дати на центах, які лежали в кишенях. Вони обтискали його тугі маленькі сідниці, перетворюючи кожну півкулю на блакитну скульптуру, а промежина мала такий вигляд, ніби туди заштовхали замшевий мішечок із м’ячиками для гольфу. На ньому була бордова шовкова сорочка а-ля вестерн, прикрашена жовтою облямівкою та ґудзиками зі штучних сапфірів. Матеріал запонок скидався на поліровану кістку, і пізніше Сміттєбак довідався, що саме з неї їх і зробили. Пацан мав два набори: один — з пари людських корінних зубів, другий — з різців добермана. Попри страшну спеку, на сорочку Пацан накинув шкіряну мотоциклетну куртку з орлом на спині. Усю її поверхню перекреслювали застібки-блискавки, зубці якої сяяли, наче діаманти. З наплічників та пояса звисали три кролячі лапки — біла, коричнева й зелена, як убрання Святого Патрика. За чудернацькістю куртка перепльовувала навіть сорочку й хвацько рипіла від оливи. Над орлом, цього разу вишите срібними нитками, красувалося слово «ПАЦАН». Між купою блискучого волосся і поставленим сторчака коміром мотоциклетної куртки вмостилося бліде лялькове лице з повними й надутими, однак бездоганно виліпленими губами, широким лобом без жодної цятки чи зморшки, чудними повними щоками та мертвими сірими очима, що націлилися на Сміттєбака. Він скидався на карликового Елвіса.

Його плаский живіт перехрещували два збройні ремені, і з обвислих кобур стирчали руків’я двох велетенських револьверів 45-го калібру.

— Гей, хлопче, шоу я скаужу? — промовив Пацан своєю ковбойською говіркою.

Сміттєбак промовив єдине, що спало йому на думку:

— Мені подобається ваша машина.

І він угадав. Можливо, інших правильних відповідей не існувало. П’ять хвилин по тому Сміттєбак уже сидів на пасажирському місці, а Пацан розганяв купе-двійку до стандартної швидкості — на його думку, цей стандарт був десь у районі дев’яноста п’яти[25]. Велосипед, який Сміттєбак підібрав у західному Іллінойсі, став лише цяткою на горизонті.

Чувак-Сміттєбак висловив несміливе припущення, що коли вони натраплять на затор на дорозі, на такій швидкості Пацан не зможе вчасно загальмувати. Насправді, їм уже трапилося кілька розбитих машин, та Пацан оминув їх, не збавляючи швидкості та не зважаючи на верескливий протест шин.

— Гей, хлопче, — мовив Пацан, — у мене рефлекси клац-клац. Час розраховую на раз-два-с. Долька секунди — кермоу вже круть-круть. Віриш чи нє?