Тоді ми ще не думали про те, щоб зрушити Місяць з орбіти. Його вага становить близько 5х10 тонн, тобто п'ять тисяч більйонів тонн. Ми не уявляли, яку масу могли б ми зрушити, об'єднавши наші психокінезисні зусилля, але, здавалося, що наших об'єднаних зусиль не досить, аби виштовхнути Місяць у відкритий космос. А коли б навіть ми й зуміли це зробити, то яка з того користь? Сталий подразник припинив би діяти на людську психіку; але ж він уже зробив свою справу, і тому паразити свідомості однаково вижили б.
У всякому разі, було ясно, що проблема Місяця й далі стояла перед нами і потребувала негайного дослідження.
На відстані п'ятдесяти тисяч миль від Місяця ми знову відчули силу його притягання. Ми з Райком переглянулись. Значення цього факту було очевидне: якимось дивним чином Місяць "знав" про нас. Коли ми летіли з Землі, він знав про нас від моменту старту, і його "увага" була прикута до нас, аж поки ми пролетіли повз нього. Тепер ми наближалися до нього ззаду, і він "помітив" нас на відстані всього п'ятдесяти тисяч миль.
Цього разу негативний вплив Місяця на наші здатності був не такий відчутний, як під час льоту із Землі. Тепер ми виразно уявляли механізм того, що відбувалося: життєві сили були захоплені в пастку і дивилися на нас з надією. Той негативний вплив виявлявся в порушенні емоційної рівноваги. Але тепер ми знали його природу і могли легко впоратися з ним.
Цього разу ми спрямували космічний корабель прямо на Місяць і відразу ж увімкнули гальма. Через годину корабель легко опустився на Місяць, здійнявши величезну хмару сріблястого місячного пилу.
Раніше я бував на Місяці і тоді він здавався мені мертвим. Цього разу він був не мертвий: довкола лежала змучена жива місцевість, на якій проступав відбиток величезної трагедії — все одно що вигорілий кам'яний будинок, у якому під час пожежі загинули сотні людей.
Не гаючи часу. ми відразу взялися до експерименту. З борту корабля (ми не сходили на поверхню Місяця, бо не мали космічних костюмів, оскільки не думали ніде висідати) ми спрямували пучок вольової енергії на гігантську пористу скелю, що височіла неначе величезний мурашник. Дванадцятеро з нас з'єдналися паралельно, і сила, яку ми продукували, могла б, вибухнувши, утворити кратер діаметром десять миль. Увесь "мурашник" (з милю заввишки) розпорошився так само, як колись Абхотовий блок, перетворившись на пил, який хмарою вкрив наш корабель. Температура значно піднялася, і протягом десяти хвилин ми почували себе досить незручно. І все ж у ту мить, коли скеля розпорошувалася, ми всі відчули трепет чистої радості, схожої на слабенький електричний струм. Сумнівів бути не могло: ми вивільнили поневолені життєві сили. А що "тіла" в них не було, то вони зникли, розсіялися в космосі.
У Місяці було щось надзвичайно гнітюче й деспотичне. Шеллі довів, що володіє шостим відчуттям, сказавши: "Ти блідий від утоми й нудьги?" А Їтс виявив таку гостроту сприйняття, від якої стає моторошно, коли порівняв Місяць з телепнем, що вештається по небу. Але він не мав слушності. У нас виникло таке відчуття, неначе ми відвідали змучену тортурами душу в будинку для божевільних.
Через півгодини Місяць залишився далеко позаду нас, а передній ілюмінатор уже цілком закривала туманиста блакитна куля Землі. Цей момент завжди викликає хвилювання — коли Земля попереду, а Місяць позаду і обоє однакового розміру.
Але навіть у цей момент ми все ще мали справу з Місяцем. Нам хотілося встановити, наскільки на нього можна вплинути психокінетичною силою. Зрозуміло, що подіяти на Місяць ми могли з точки, розміщеної посередині між ним і Землею, оскільки нам треба було "впертися" в Землю. Ми не могли чинити силовий вплив на Місяць безпосередньо з нашого корабля. Місячна незрівнянно більша маса вернула б нам удар такої сили, який, поза всяким сумнівом, знищив би нас. Наш корабель був усього-на-всього третім кутом розтягнутого трикутника.
Це була нелегка вправа. Насамперед у ній треба було взяти участь усім нам — п'ятдесятьом свідомостям, зв'язаним паралельно. Це виявилося найскладнішою частиною проблеми. Більшість членів нашого екіпажу мали ще дуже слабко розвинені психокінетичні здібності, а застосовувати їх треба було в подвійній упряжі з гуртом інших людей. Флейшман, Райх і я мали діяти, як спрямовувачі тієї сили. Те, що ми робили, було надзвичайно небезпечно. Ніколи ще космічний корабель не здавався нам таким крихітним і недосконалим. Варто було одній людині припуститися помилки, і всі інші загинули б. Через те троє з нас зосередились на відверненні можливих помилок, тоді як Голкрофт і Ебнер нарощували вібраційну хвилю психокінетичної енергії. Далі треба було "промацати" наш шлях до Землі, сама ця операція вразила всіх неначе шоком — несподівано ми ніби опинилися у Вашингтоні. Земля випромінювала "життя" так само потужно, як і Місяць, але не зруйноване, ув'язнене життя, а страх і знервованість.
Правильність Райхової теорії щодо паразитів свідомості стала відразу очевидною. Люди на Землі нарощували панічні хвилі так само, як ми нарощували психічну енергію, паніка ще більше відвертала людей від їхнього справжнього єства, створювала ракову тінь, друге "я", яке відразу ж досягло дивної незалежної реальності — так ніби дивишся на своє відображення в дзеркалі і уявляєш, що воно живе.
Встановивши контакт із Землею, ми могли чинити вплив на Місяць з подвійною силою завдяки дії прямого пучка психокінетичної енергії з космічного корабля і пучка, відбитого від Землі.
Мета цього експерименту полягала в тому, щоб попередньо визначити наші можливості щодо Місяця; ми хотіли оцінити його, так само як гравець у крикет оцінює м'яч, поклавши його собі на руку. Я вже казав, що відчуття під час застосування психокінетичної енергії мало чим відрізняється від відчуття, яке виникає, коли ви справді торкаєтесь чого-небудь. Уся різниця в тому, що в першому випадку відстань до об'єкта, на який ви спрямовуєте свої зусилля, набагато більша. Отже, після того, як ми встановили пучок енергії, відбитий від Землі, можна було визначити опір Місяця. Для цього треба було спрямовувати на Місяць нашу енергію, поступово збільшуючи її, і виважити "реакцію" Місяця. Я в цьому безпосередньої участі не брав; ми з Райхом і Флейшманом мали "усталювати" потік енергії, щоб її вібрування не зруйнувало корабель. Ми відчували зростання сили енергії за збільшенням вібрації. Зрештою, я різко наказав припинити експеримент. Він ставав надто небезпечним.