•••

Видавець додає: вісім днів проминуло. Я перечитав згадані мемуари. З трьох уривків, знайдених там мною, яких немає в рукописі, що я посідаю, перший і останній здаються мені оригінальними, середній же, очевидячки, вставлений пізніше. Ось перший уривок, який свідчить про те, що в розмовах Жака і його пана є ще одна прогалина.

Якось у свято, коли володар замка був на полюванні, а решта мешканців замка пішла до церкви найближчої парафії, віддаленої на яку чверть льє від замка, Жак устав з ліжка, Деніза сіла побіч нього. Вони мовчали, і виглядало так, що вони погнівалися; вони й справді погнівалися. Жак заповзявся будь-що намовити Денізу, щоб вона його ощасливила, але Деніза на підмови не здавалася. По довгій мовчанці Жак, плачучи гіркими сльозами, сказав їй:

— Я бачу, що ви мене не любите...

Деніза в розпачі підвелася, взяла його за руку і, не довго думаючи, повела його до ліжка і, сівши сама на ліжко, сказала йому:

— Гаразд, пане Жаку, кажете, я вас не люблю? Тож робіть, пане Жаку, з нещасною Денізою, що вам хочеться...

І, кажучи ці слова, вона залилася сльозами, так що аж душилася від схлипування.

Скажи мені, читачу, що ти зробив би на місці Жака?

— Нічого.

Так от, те саме зробив і Жак. Він посадив Денізу на її стілець, упав їй до ніг, витер їй сльози, що текли з очей, цілував їй руку, втішав її, заспокоював, вірив, що вона його ніжно любить, і запевняв, що покладається на її добру волю відповісти на його ніжність тоді, коли їй захочеться. Від усього цього Деніза дуже розчулилася.

Можуть заперечити, що Жак, бувши в ногах Денізи, ніяк не міг витерти їй сльози... хібащо стілець був би дуже низький. Рукопис про це нічого не згадує, але таке треба припускати.

А ось другий уривок, скопійований з «Життя Трістрама Шенді»,* хібащо припустити б, що розмови Жака з його паном давніші за цей твір і проповідник Стерн був би пляґіятором; у що я не вірю, бо високо ціную пана Стерна і вмію відрізнити його від більшости літераторів його нації, які своїм звичаєм часто обкрадають нас і образливо про нас висловлюються.

Іншого разу, це було ранком, Деніза прийшла перев'язати Жака. Усі в замку ще спали. Вона наближалася тремтячи і, дійшовши до Жакових дверей, зупинилася в нерішучості — увійти їй чи ні. Вона увійшла тремтячи і досить довго стояла біля Жакового ліжка, не наважуючися відкрити запони. Потім вона легенько прохилила їх, тремтячи, привіталася до Жака, тремтячи, запитала, як він спав і як його здоров'я. Жак відповів їй, що навіть не заплющив ока і всю ніч промучився, бо йому боляче свербіло коліно. Деніза висловила бажання допомогти йому; вона взяла маленьку латочку флянелі; Жак виставив свою ногу з ліжка, і Деніза почала терти флянеллю нижче рани, спочатку одним пальцем, потім двома, потім трьома, чотирма і, нарешті, всією рукою. Жак, дивлячись, як вона це робить, п'янів з кохання. Потім Деніза почала терти флянеллю саму рану, де шрам був ще червоний, спочатку одним пальцем, потім двома, потім трьома, чотирма, всією рукою. Але щоб перестало свербіти, не вистачало потерти нижче коліна й саме коліно, треба було потерти ще й над коліном, де свербіло найдужче. Деніза поклала флянель над коліном і почала терти досить міцно, спочатку одним пальцем, потім двома, потім трьома, чотирма, всією рукою. Жака, що не відводив від неї погляду, так опанувала пристрасть, що, не мігши себе стримати, він притьмом схопив руку Дензи... і поцілував її.

Але що не лишає вже ніякого сумніву в пляґіяті, — це наступне. Пляґіятор додає:

— Коли ти, читачу, не вдоволений тим, що почув від мене про Жакове кохання, то я не маю нічого проти того, як ти зробиш це ліпше. Я переконаний, що ти, ходивши коло нього з якого хочеш боку, дійдеш до того самого, що й я.

— Ти помиляєшся, зухвалий наклепнику. Я зовсім не дійду до того, що ти. Деніза чесна дівчина.

— А хто запевняє тебе в протилежному? Жак схопив її руку й поцілуавав її, руку. Це ти сам розбещена істота, бо чуєш те, чого тобі ніхто не каже.

— Гаразд, виходить, він поцілував лише її руку?

— Достеменно: Жак був достатньо мудрий, щоб зловживати довір'ям тієї, яку хотів узяти за жінку, і викликати в неї недовір'я до себе, яке отруїло б йому все дальше життя.

— Алеж у попередньому уривкові сказано, що Жак заповзявся будь-що намовити Денізу, щоб вона його ощасливила.

— Очевидно тому, що тоді він ще не думав узяти її за жінку.

Третій уривок показує нам Жака, нашого бідного фаталіста, у кайданах на руках і ногах, як він лежить на соломі в глибині темної буцигарні і пригадує все, що запам'ятав з основ філософії свого сотника, думаючи, що може прийти й такий день, коли він, можливо, шкодуватиме за цим вогким, смердючим і темним притулком, у якому його годували чорним хлібом і водою, де він тальки те й робив, що мав боронити свої ноги й руки проти наскоків мишей і пацюків. Як дізнаємося, саме під час цих його роздумів затріщали двері в'язниці і його камери, і він вийшов на волю з десятком розбійників та й опинився в банді Мандрена.* Тим часом кінна жандармерія, що погналася услід за його паном, наздогнала його, схопила й кинула до іншої в'язниці, з якої він вийшов завдяки допомозі доброго комісара, який уже раз допоміг йому в попередній справі. Яких два чи три місяці він прожив на відлюдді у замку Деґляна, по якому терміні випадок повернув йому його слугу, майже так само потрібного йому до щастя, як годинник і табатирка. Ніколи він не взяв понюшки табаки і жодного разу не глянув на годинник, щоб побачити, котра година, не згадавши, зідхаючи: «Що з тобою сталося, мій бідний Жаку?..» Якось уночі на замок Деґляна наскочила банда Мандрена; Жак упізнав оселю свого добродійника й коханої. Він замовив слово перед Мандреном і врятував замок від плюндрування. І ось на закінчення патетичні подробиці несподіваної зустрічі Жака, його пана, Деґляна, Денізи й Жанни.

— Це ти, мій друже!

— Це ви, мій дорогий пане!

— Як ти опинився між цими людьми?

— А ви, як сталося, що ми тут зустрілися?

— Це ви, Денізо?

— Це ви, панеЖаку? Скільки я наплакалася за вами!..

А Деґлян закричав:

— Несіть сюди склянки й вино, мерщій: це він, що врятував усім нам життя!..

Кілька днів пізніше помер старий воротар замку; Жак одержав його місце й одружився з Денізою, з якою вони заходжуються пустити в люди учнів Зенона й Спінози.* Його любить Деґлян, шанує його пан і обожнює жінка, бо так і було записане там, угорі.

Мене хотіли переконати, що його пан і Деґлян закохалися в його жінку. Я не знаю, чи правда це, але я переконаний, що увечорі, лягаючи спати, він казав собі: «Коли там, угорі, написано, що тобі, Жаку, наставлять роги, то хоч і що б ти робив, — а наставлять; коли ж там, навпаки, написано, що не наставлять, то хай що хочуть вигадують, — а не наставлять; тож спи собі, мій друже...» — і засинав.

Син заможного ремісника з Лянґру (східня Франція), Дені Дідро (1713-84) мав, за задумом батьків, успадкувати місце свого дядька, каноніка Дідьє Віньєрона, і в згоді з цим пляном його віддали в науку до місцевого єзуїтського колежу, але плянові не судилося здійснитися: канонік Віньєрон помер, коли Дідро був ще неповнолітнім хлопцем, — у 1728 році. З цього часу до 1732 Дідро вчився в колежі д'Аркур у Парижі і таки в 1732 ж році дістав звання магістра мистецтв Паризького університету. У обох колежах отці-єзуїти були чудовими вчителями, і їм завдячує Дідро добру освіту, але на час її закінчення він остаточно відмовився від думки про духовну кар'єру. І на цьому можна було б закінчити вступ до біографії Дідро, до якого вступу хіба можна б додати, що він витратив ще два роки (1733-35) на студії юридичних наук, хоч потім відмовився й від кар'єри юриста, що дуже засмутило вихованого в доброму звичаї його батька й надовго ускладнило йому відносини з рідним домом у Лянґрі.