Ґео Шкурупій

ПРОВОКАТОР

Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич.

Це було так. Лише почало заходити сонце, як на балку, що в ній розташувалось невеличке містечко, яке вже збиралось відпочити від денної спеки, насунули хмари. Вони спочатку вистромили із-за круч свої олив’яні важкі алебарди, ніби погрожуючи ними сонцеві, потім важка чорна скаламучена маса, як чавунною заслоною, заступила обрій.

Десь із-за круч вирвався вітер, раптово нагнув дерева, загуркотів бляхою на покрівлі і, як скажений, став перекидатись і танцювати по дорогах, здіймаючи хмари пилюги.

Темрява раптом стрибнула, як леопард, сонце десь провалилось, і настала ніч, що її сліпучо прорізали довжелезні блискавки.

Вітер тоді сказився остаточно, він загубив свій сором і закрутивсь у пилюзі дзиґою. Смерчі з пилюги підійнялися до чорного неба й розсипались у повітрі.

Але цього було замало, вітер змінив свій настрій і заплакав. Він плакав, істерично завиваючи в деревах, зриваючи з покрівель бляху, б'ючись головою об шибки вікон.

Дерева на кручах зігнулись чорними постатями, замахали руками, розпочали нерівний поєдинок.

Містечко в долині завмерло, люди принишкли в кімнатах, не запалюючи світла, бо воно притягає блискавку. Чорна каламуть хмар змішалась із блискавками в якусь пекельну лемішку. Раптом пролунав хряск, — гучний як постріл, і перша вільха, наче підрізана вогненою косою, впала на кручі.

У вікнах одноповерхового кам'яного будинку тьмяно блимало світло.

Безугавні блискавки освітлювали вивіску:

ПОШТОВО-ТЕЛЕГРАФНА КОНТОРА

При виблисках, світло у вікнах контори ставало зовсім тьмяним, майже мертвим.

В кімнаті контори на стільці перед апаратом Морзе сидів телеграфіст. Його поза квола, безвільна. Голова відкинута на бильце стільця і руки звисли, як у заснулого. Телеграфіст мертвий. У грудях йому стирчить ручка фінського ножа. Сорочка забруднена чорною плямою крови. Телеграфіст мертвий.

Великі краплі дощу затарабанили в шибки й почали спливати брудними смугами. Гроза напружилась, і вибухнув перший грім. Його удар був такий дужий та глушний, що здалося, ніби це він встромив своїм ударом ножа в сухорляві груди телеграфіста.

Блискавки своїм жовтавим світлом освітлили обличчя мертвого, Його широко розплющені очі вп'ялися в якусь точку на стелі контори. Мідяний апарат, що стоїть перед ним, стрекоче й цокотить, відбиваючи якийсь хоробливий ритм. Довга біла паперова стрічка з-під апарату спіралями закрутилась по столі і білим ворохом упала на підлогу біля ніг забитого. Кінці стрічки почорніли від крови, що накрапала на підлозі широку пляму.

У конторі тихо. Казенна лямпа під зеленим абажуром висить над головою телеграфіста, і раптові виблиски освітлюють мідні частини апарату Морзе, який аж захлинається в своєму цокотінні. В кутку близько стола стоїть важка залізна каса. Вона стопудово розкарячилась і вперлась у підлогу контори; коло вихідних дверей стоїть бак з водою, бляшаний кухоль звис долі на ланцюжку.

У конторі є люди, але вони всі понурі й тихі, як ці речі. Коли б подивитися з коридору крізь залізну сітку, що стіною огорожує контору, можна б було подумати, що це картина-гіньйоль, якогось талановитого майстра.

Спершись на стіл коло мертвого телеграфіста стоїть, схиливши голову, молодий парубок, співробітник контори. Це комсомолець, товариш Павлюк. Він сильно задумався, ніби вирішує якесь складне завдання. Він напружено згадує прочитані кримінальні романи, згадує детективні засоби Шерлока й ніяк не може зрозуміти, як це сталося, як могли вбити телеграфіста, навіщо, з якою метою?

Нарешті, Павлюк важко підводить голову, і його погляд пробігає конторою. Ось він поволі обходить всіх присутніх.

Спочатку він спиняється на постаті зігнутого й сухого, як сучкувате засушене дерево, дідка, рахівника контори. Стариґань обійняв свою дочку, тендітну біляву дівчину з великими переляканими очима. Старнґань-рахівник ніжно пестить волосся дівчини, ніби заспокоюючи її. Поруч сидить немолода вже, але гарна огрядна жінка, це касирка контори — Петренкова.

Погляд Павлюка пробігає обличчям Петренкової зверху вниз. Рука Петренкової нервово мне носову хустку й поблискує золотою обручкою на пальці. Погляд переходить на другу руку; на цій руці теж золота обручка, але рука не ніжна, жіноча, трохи волосата, загрубіла, — чоловіча. Це рука Петренка, приймача контори. Він сидить, повернувшись до вікна, притуливши чоло до холодної стінки залізної вогнетривалої каси. Товста золота обручка блищить на його руці.

Павлюк задумується. Вія згадує засоби Конан-Дойля. В його уяві виникають убивства, крадіжки, авантури. Ось вів натрапив на якусь думку.

Тоді підходить до вікна й старанно оглядає його, вікно зачинене на клямку. Юнак машинально водить рукою по клямці й ненароком відчиняє її, але він так зосереджено обмірковує щось, що зовсім не помічає цього. Він обертається й дивиться на вихідні двері. В кімнаті двоє дверей. Одні на вулицю, а другі — в помешкання. Двері на вулицю зачинені на защіпку.

Павлюк, оглянувши вікно й двері, довго хмуриться. Він гризе нігті й раптом, відкинувши руку, шепоче:

– Значить, убив свій!..

Ця думка блискавкою спалахує йому в голові, — несамохіть йому стає моторошно. Гуркоти грому, блискавки й сильна злива, що струменнями шумить за вікном, б'ється в шибки, ще збільшує боязливий настрій.

— Але хто ж?

Думка юнака пронизую чомусь усіх присутніх. Вони ніби радіо-антенами вловили її, і тепер у конторі стало ще тихше, ще напруженіше. Тепер кожний з присутніх починає непомітно стежити один за одним, тепер кожний почуває себе злочинцем і боїться до божевілля, що хтось подумає, що це він — убивця. Тепер найменший рух, найменше хвилювання чи погляд викликають запідозрення. І людям, що зібрались у конторі, важко й небезпечно, — адже серед них убивця.

— Але хто ж?

Павлюк переводить погляд з одної постаті на одну. Може це Петренко, може Петренкова, а може це дочка старенького рахівника. Його довгий, запитливий погляд спиняється на дівчині, його погляд ніби хоче пробратися в її мозок і довідатись там, викрити її таємницю.

Дівчина під його запитливим поглядом якось ніяковіє, вона поволі звільняються з обіймів батька. Вона не може знайти зручного місця для своїх рук, вона складає їх, рознімає, знову робить рух, не доводить його до кінця і ховає руки за спину.

Павлюк ще більше нахмурюється. Він починає ходити по конторі.

Присутні напруженими поглядами стежать за ним і, коли він повертається до них обличчям, вони удають з себе байдужих і стомлених подією. Кроки Павлюка ритмічно звучать у цій напруженості, а злива й стрекіт апарату Морзе утворюють якусь музику шумів, що ніби вже приспала забитого телеграфіста.

Павлюк зупинився коло мертвого, подивився на нього, а потім, круто повернувшись до присутніх, спитав:

– Хто це побачив перший?..

Його погляд швидко промайнув по обличчях присутніх і на мить зупинився на дівчині. Вона зворухнулась і поволі підвела голову.

— Я!

Всі, як маріонетки, повернулись до неї. Вона так само не знає, куди сховати руку, вона ввесь час чомусь стримує себе і мертво, одноманітно оповідає. Павлюк запалюю цигарку, і його обличчя на момент заховую пасмо диму, він уважно слухає...

***

Кімната контори. За апаратом Морзе, схилившись до столу, сидить телеграфіст. Раптом прочиняються двері з помешкання, і до контори входить дівчина; вона напіводягнена, в руках у неї глечик. Дівчина йде до баку з водою. Вона підставляє глечика й хоче відкрити кранта, але не може. Вона знову силкуються одкрити, але кранта сильно заґвинчено й він не піддається, тоді вона обертається обличчям до контори й кличе. Телеграфіст, що сидить за апаратом Морзе, навіть не зворухнувся. Дівчина знову сердито кличе, раптом змовкає. Вона щось помітила. Вона підходить близько до телеграфіста й кам'яніє.