Перший ряд нерозділених сидінь — це наша перша спальня. Найменш зручна, тому що розташована поруч з кухнею і вітальнею, де розмовляють несплячі люди, які часом ще й радіо слухають.

За нею йде друга спальня, там темніше й тихіше, і загалом краще, ніж у першій.

А за нею стоїть холодильник, тобто Радарів кулер, де двісті десять пляшок пива, в які ще не надзюрив Бен, бутерброди з індичою шинкою і кока-кола.

Домівка дуже зручна. Вся застелена ковроліном. Тут є кондиціонер і опалення. Система стереозвуку. Так, звісно, житлова площа невелика. Але ж відкритий простір без внутрішніх дверей — що може бути краще?

Щойно ми в’їхали в Південну Кароліну, я бачу, що Радар позіхає, і наполегливо пропоную замінити його за кермом.

Мені подобається водити авто — нехай це тільки мінівен, але ж він мій! Радар перелазить у першу спальню, я хапаю кермо, намагаючись тримати його міцніше, швидко переступаю через кухню і сідаю на водійське місце. Радар залазить до світлиці.

З’ясовується, що в мандрівці багато дізнаєшся про себе. Наприклад, раніше мені й на думку не спадало, що я належу до людей, здатних дзюрити у недопиту пляшку з-під «Bluefin», женучи Південною Кароліною на швидкості сімдесят сім миль на годину — а з’ясовується, що належу. А ще я не знав такого: якщо змішати багато сечі та трохи енергетика «Bluefin», виходить дуже гарний бірюзовий колір. Така краса, що мені хочеться закрити його кришечкою і поставити в підстаканник, щоб і Бен з Лейсі побачили, коли прокинуться.

Але Радар іншої думки.

— Якщо ти негайно не викинеш це лайно, нашій одинадцятирічній дружбі кінець, — погрожує мені він.

— Це не лайно, — кажу я, — це сеча.

— Викидай, — наполягає він.

Тож доводиться смітити. У бічному дзеркалі я бачу, як пляшка вдаряється об асфальт, і навсібіч летять бризки, наче то кулька з водою репнула. Радар це теж бачить.

— О Боже, — зітхає він. — Сподіваюся, моя психіка витіснить цей травматичний досвід і я забуду все, наче нічого й не було.

Раніше я не думав, що поживні батончики «GoFast» можуть набриднути. Але це таки можливо. Відкусивши всього другий шматок від четвертого батончика, я відчуваю у шлунку революцію. Тому відчиняю бардачок і ховаю туди решту. Це у нас комора.

— Шкода, яблук немає,— каже Радар. — Боже, як зараз добре було б з’їсти яблуко!

Я зітхаю. Ця дурнувата четверта група харчів! Крім цього, хоч я вже кілька годин не пив «Bluefin», мене й досі трусить.

— Я такий засмиканий весь… — кажу я.

— Так, — погоджується Радар, — я ось теж пальцями весь час барабаню…

Я опускаю очі. Він беззвучно барабанить пальцями по власному коліну.

— Ну, тобто, — додає він, — я реально не можу зупинитися.

— О’кей, ага, я теж утоми не відчуваю, тож давай сидіти до четвертої, а потім їх збудимо і ляжемо спати до восьмої.

— О’кей, — погоджується він. Пауза. Дорога вже спорожніла; тепер тут тільки ми і далекобійники, і я відчуваю, що мозок обробляє інформацію в одинадцять тисяч разів швидше, ніж зазвичай, і мені здається, що все дуже легко, що нічого не може бути приємніше, ніж гнати трасою: треба лише триматися на своїй смузі, ні до кого надто не наближаючись, і їхати без зупинки. Може, і Марго так само почувалася, але якби я їхав сам, мені не було б так добре.

Радар порушує мовчанку:

— Ну, якщо вже ми зібралися не спати до четвертої…

— Так, — закінчую я речення, — тоді можна ще пляшечку «Bluefin» відкрити.

І ми відкриваємо.

Надходить пора другої зупинки. На годиннику 00:13. У мене таке відчуття, ніби в моїх пальцях немає кісток і м’язів, а лише чиста енергія: вони начебто зроблені з самого руху. Я на ходу потираю кермо.

Коли Радар знаходить на своєму кишеньковому ноутбуці найближчу заправку «British Petroleum», ми вирішуємо збудити Лейсі з Беном.

— Гей, люди, — кажу я, — незабаром зупинка.

Ніякої реакції.

Радар обертається і трусить Лейсі за плече:

— Лейс, підйом!

Нуль.

Я вмикаю радіо. Знаходжу станцію, де крутять старе. Співають «Бітлз». Пісня «Доброго ранку». Я додаю гучності. Ніхто не прокидається. Радар робить ще гучніше. І ще. Потім вступає хор, і Радар починає підспівувати. Тоді ще і я починаю підспівувати. Гадаю, це мій фальшивий спів нарешті будить їх.

— Досить! — кричить Бен. Ми робимо музику тихіше.

— Бене, у нас скоро зупинка. В туалет не треба?

Він мовчить, ззаду з темряви долинає якийсь шум, і я думаю: може, він на дотик перевіряє, чи повний у нього сечовий міхур.

— По-моєму, не треба, — каже Бен.

— Добре, тоді бак заправляєш ти.

— А я по праву єдиного чоловіка, який не сцяв у машині, перший іду до вбиральні,— каже Радар.

— Тс-с-с, — подає раптом голос Лейсі.— Тихо. Замовкніть усі.

— Подруго, прокидайся — і в туалет, — відповідає їй Радар. — У нас зупинка.

— І яблук можеш купити, — додаю я.

— Яблук, — тихенько каже вона милим дитячим голоском. — Яблучка я люблю…

— Але потім ти поведеш авто, — нагадує Радар. — Отож тобі реально треба прокинутися.

Вона сідає і каже звичайним голосом:

— А ось такого я не люблю.

Ми з’їжджаємо з траси, до заправки дев’ять миль: здається, небагато, але Радар каже, що це, певне, забере в нас чотири хвилини, а ми і так уже згаяли час в заторі в Південній Кароліні, й до того ж за годину, за словами Радар, очікується ділянка, де провадять ремонт дороги. Але мені хвилюватися не можна. Бен з Лейсі вже отямилися і чекають біля дверей, як і минулого разу, й коли мінівен зупиняється біля колонки, всі вилітають, я кидаю Бену ключі, й він ловить їх.

Ми з Радаром швидко проходимо повз білого касира, і, помітивши його здивований погляд, Радар зупиняється.

— Так, — незворушно каже він. — я справді надів футболку з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ» згори на мантію, в якій ходив на вручення атестатів. До речі, а штани тут у вас є?

Хлопець трохи спантеличений.

— Є кілька камуфляжних, поруч з машинною оливою.

— Чудово, — радіє Радар. Потім обертається до мене і каже: — Будь другом, вибери мені штани. І, може, футболку трохи кращу.

— Буде зроблено.

Виявляється, камуфляжні штани представлені не у всіх розмірах. Є тільки середній і великий. Я хапаю середні плюс велику рожеву футболку з написом: «НАЙКРАЩА БАБУСЯ НА СВІТІ». І ще три пляшки «Bluefin».

Коли Лейсі виходить з туалету, я віддаю все це їй, а сам іду в жіночу кабінку, бо Радар ще не вийшов. Раніше я в жіночій кабінці на заправці, здається, не бував.

Відмінності:

Немає автомата з презервативами.

Стіни менше пописані.

Немає пісуара.

Смердить приблизно так само, і це трохи розчаровує. Коли я виходжу, Лейсі розплачується, Бен сигналить, і я, трохи загаявшись, біжу до машини.

— Ми втратили хвилину, — повідомляє Бен; він сидить попереду на пасажирському сидінні. Лейсі звертає на дорогу, яка вливається в шосе.

— Пробачте, — каже Радар; він сидить позаду, поруч зі мною, і, звиваючись, вдягає штани під мантією. — Але добре те, що у мене тепер є штани. І нова футболка. Де вона, К.?

Лейсі віддає йому пакет.

— Дуже смішно, — він скидає мантію і натягує замість неї «бабусину» футболку.

Бен тим часом стогне, що йому ніхто штанів не купив. І каже, що у нього свербить дупа. І що він подумав ще раз і вирішив, що йому все ж таки треба в туалет.

Ми доїжджаємо до ділянки, де ремонтується дорога. Траса звужується до однієї-єдиної смуги, і ми впираємося в трактор з причепом, який іде на допустимій для ремонтованої ділянки швидкості тридцять п’ять миль за годину. Лейсі як водій ідеально пасує для такої ситуації. Я гамселив би кулаками по керму, а вона мирно розмовляє з Беном, коли ж це обертається і каже: