Ми вертаємося назад: у порожню кімнату, потім у кімнату з полицями, потім ліземо в іншу «тролячу нору». Ця кімната схожа на офіс, тільки без комп’ютерів. Покинули її поспіхом: враження таке, наче всіх працівників раптом запустили в космос абощо. Двадцять столів у чотири ряди. На деяких досі лежать ручки, на всіх — величезні календарі. На всіх календарях — лютий 1986 року. Бен штовхає оббитий тканиною стілець, і той починає обертатися. Біля одного столу стоїть хистка пірамідка з липких листочків з рекламою «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». У відкритих коробках лежать стоси роздруківок зі старовинного матричного принтера: видатки і прибутки «Іпотечної корпорації Мартін-Гейл». На одному зі столів хтось побудував одноповерховий картковий будиночок з рекламних брошур. Я розгортаю їх в надії, що це чергова підказка, але ні.

Радар порпається в паперах, потім шепоче:

— Все 1986 року.

Я починаю нишпорити по шухлядах. Знаходжу ватяні палички і шпильки для краватки. Коробки з олівцями й ручками по дванадцять у кожній: тонкий картон і старомодні шрифти і дизайн. Хусточки. Пара рукавичок для гольфу.

— Хлопці, ви бачите тут щось таке, — запитую я, — з чого було б ясно, що тут хтось був бодай за останні двадцять років?

— Тільки «тролячі нори», — каже Бен. Тут, як у склепі, все вкрито пилом.

— Навіщо вона тоді нас послала сюди? — запитує Радар. Починається обговорення.

— Не знаю, — кажу я. — Її самої тут немає.

— Є місця, — зазначає Радар, — де пилу менше. У порожній кімнаті є прямокутник, наче звідти щось прибрали. Але я не знаю…

— І ось ще зафарбовано, — додає Бен. Він показує напрямок, Радар світить туди, і я бачу, що шматок стіни заґрунтували білим кольором, наче комусь закортіло тут усе відремонтувати, але за півгодини вже набридло. Наблизившись, я помічаю, що під білим шаром є червоне графіті. Але проступають лише деякі лінії, і я не можу прочитати напис. Біля стіни стоїть відкрита бляшанка з ґрунтовкою. Я сідаю навколішки й опускаю в неї пальці — кірка ламається, пальці намокають. Я їх виймаю, з них крапає на підлогу, а я мовчу, бо ми всі дійшли одного висновку: тут все ж таки хтось нещодавно був. Потім знову лунає рипіння, і Радар, згубивши ліхтарика, лається.

— Страшнувато, — каже він.

— Хлопці,— гукає Бен. Ліхтарик лежить на підлозі, я роблю крок назад, піднімаю його — і тут помічаю, що Бен на щось показує. На стіну. У відбитому світлі магічно проступає з-під шару ґрунтовки графіті — примарно-сірі літери, в яких я одразу впізнаю почерк Марго.

ЯК ЗАЇДЕШ У ПАПЕРОВІ МІСТА

ТО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕШСЯ

Я хапаю ліхтарика і скеровую промінь на ґрунтовку — напис зникає. А як скеровую його на іншу стіну — її знову видно.

— Чорт, — ледь чутно лається собі під ніс Радар.

— Братан, — нарешті каже Бен, — може, підемо? Коли я минулого разу так злякався… а, до біса. Мені страшно. Щось це вже геть не цікаво.

«Щось це вже геть не цікаво» — ось як точно Бен означив той жах, який відчуваю я, мабуть. Точніше мені вже й не треба. І я швидко простую до виходу з «тролячої нори». Здається, ніби стіни насуваються на нас.

10

Бен з Радаром завезли мене додому — хай у школу вони і не пішли, але на репетицію не могли не піти. Я довго сидів один з «Піснею про себе», разів з десять намагався прочитати її всю від самого початку, але проблема полягала в тому, що вона була сторінок на вісімдесят, мала дивну структуру і безліч повторів, і я, знаючи значення всіх слів зокрема, загалом не розумів нічого. Хоч мені і здавалося, що важливі, напевно, тільки підкреслені місця, я все ж таки хотів з’ясувати, чи не є поема передсмертним листом самогубці. Але нічого не розумів.

Після десятьох заплутаних сторінок поеми мені раптом стало настільки страшно, що я вирішив зателефонувати тому детективу. Знайшов у кошику з брудною білизною шорти, в кишені яких лежала його візитівка. Він підійшов після другого гудка.

— Ворен.

— Здрастуйте, е-е-е, це Квентин Джейкобсен. Приятель Марго Рот Шпігельман.

— Звісно, хлопче, я тебе пам’ятаю. Що таке?

Я розповів йому про знайдені підказки; про торгівельний центр; про те, що коли ми з Марго дивилися на Орландо з двадцять п’ятого поверху «Сан-Трасту», вона його назвала паперовим містом, але тоді про інші паперові міста не казала; про те, що їй не хотілося б, щоб її тіло знайшли діти; про те, що тепер я повинен шукати її у себе під підошвами. Він навіть не почав напучувати мене, що в занедбані будівлі лазити не можна, навіть не запитав, чому я робив це о десятій ранку, коли мені належало бути в школі. Ворен мовчки дочекався, аж я закінчу свою розповідь, і прокоментував:

— Господи, хлопче, ти сам мало не детектив. Тобі б тільки пушку, пороху і три колишні дружини. То яка в тебе теорія?

— Я боюся, що вона могла, е-е-е, накласти на себе руки.

— Хлопче, мені таке й на думку не спадало, гадаю, вона просто втекла. Я тебе, звісно, розумію, але не забувай, що вона це вже не вперше робить. Тобто залишає всілякі підказки. Це набагато дужче вражає. Хлопче, повір мені, якби вона хотіла, щоб ти її знайшов — живою чи мертвою, — це вже сталося б.

— Але ви не…

— Хлопче, розумієш, на жаль, Марго — доросла людина і має право чинити на власний розсуд. Дозволь дати тобі пораду: чекай, коли вона сама повернеться додому. Ну, тобто тобі треба перестати дивитися на небо, а то одного дня глянеш нарешті вниз — і зрозумієш, що сам у хмари поринув.

Повісив я слухавку з неприємним осадом на душі — я зрозумів, що поема Вітмена мене на Марго не виведе. Я згадував підкреслені рядки: «Заповідаю себе землі, нехай проросте травою, яку я так люблю, // Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами». На перших сторінках Вітмен називає цю траву «чарівним нестриженим волоссям могил». А де ці могили? Де паперові міста?

Я заліз у «Омніпедію», щоб з’ясувати, чи є в ній про «паперові міста» щось таке, чого я не знаю. Там виявилася «продумана» й «інформативна» стаття, написана користувачем на ім’я СракаСкунса: «Паперове місто — це таке місто, в якому є паперовий завод». У цьому і полягав недолік «Омніпедії»: Радар писав дуже розумні тексти і ретельно вивіряв інформацію, а невідредаговані потуги СракиСкунса все псували. Тож я почав шукати в інтернеті й виявив дещо вартісне тільки знизу на четвертій сторінці пошуку — на канзаському форумі з нерухомості.

Недосілок! Як заїдеш туди, то вже ніколи не повернешся. Я глибоко зітхнув і деякий час витріщався на екран.

Напрошувався неминучий висновок. Навіть якщо у Марго всередині все урвалося і рішення було остаточне, вона все ж таки не могла собі дозволити зникнути безслідно. І Марго залишила своє тіло — так, щоб я його знайшов, — там, де порвалася її перша ниточка. Вона сказала, що не хоче, щоб якісь чужі діти виявили її тіло, тож цілком логічно, що з-поміж усіх знайомих знайти її повинен був саме я. Для мене це вже шоком не буде. Я через таке пройшов. Досвід у мене є.

Я помітив, що в мережу виліз Радар, і вже збирався клацнути мишкою, щоб поговорити з ним, аж на екрані спалахнуло вікно з повідомленням від нього.