— А мені — малюнок олівцем з фотографічною точністю, — додав Радар.

— Скульптура теж годиться, — сказав Бен.

Радар підніс руку, і я відчув, що повинен дати йому слово.

— А ще хотілося б дізнатися, чи не міг би ти написати секстину про цицьки Марго Рот Шпігельман. Ось тобі шість слів: рожеві, круглі, пружність, соковиті, піддатливі, подушки.

— Особисто я вважаю, — вкинув Бен, — що там обов’язково має бути цмок-цмок-цмок.

— Боюсь, я такого слова не знаю, — буркнув я.

— З таким звуком Швидкісний Бен розтинає дві Хвилі…— і Бен показав, щó він зробив би, якби його голова опинилася біля дівочих грудей, хоч насправді це було майже нереально.

— Оце зараз, — сказав я, — тисячі тисяч американських дівчат здригнулися від жаху, переляку й огиди, хоч вони і не зрозуміли чому. Втім, збоченцю, скажу тобі, що поміж нами нічого не було.

— Чого і слід було чекати, — відказав Бен. — Я єдиний паруб’яга з яйцями, здатний запропонувати кицюні те, про що вона мріє, і водночас єдиний, кому ніяк не підвернеться шанс.

— Цікавий збіг, — сказав я.

Загалом життя йшло, як і раніше, от тільки я почувався страшенно втомленим. Я сподівався, що після цієї ночі все зміниться, але цього не сталося — принаймні поки що.

Продзеленчав другий дзвоник. Ми поквапилися в клас.

Я нестерпно втомився вже під час першого уроку, початків аналізу. Ну, я й прокинувся знесиленим, але поєднання втоми й математики — це вища несправедливість. Щоб не заснути, я почав писати Марго записку — відсилати її, звісно ж, я не збирався, просто перелічував ті моменти минулої ночі, які мені особливо сподобалися, — але навіть при цьому я засинав. У якийсь момент ручка просто перестала рухатися, а поле зору звужувалося і звужувалося, і я спробував пригадати, чи є різке звуження поля зору симптомом перевтоми. Я вирішив, що, мабуть, так, оскільки я перед собою нічого не бачив, крім пана Хімінеса, який стояв біля дошки, — ні на що інше уваги вже не вистачало. І коли вчитель назвав мене на ім’я, мене це вразило, бо в моєму всесвіті він стояв і писав щось на дошці, а як так вийшло, що я його і бачу, і чую водночас, я зрозуміти не міг.

— Так? — зронив я.

— Ти чув питання?

— Так? — знову зронив я.

— І ти підняв руку, бо хотів відповісти?

Я подивився на себе — рука була піднята, але я не розумів, як це сталося, я заледве розумів, як це виправити. Але, доклавши значних зусиль, я зміг звеліти руці опуститися, й коли вона впоралася з завданням, я нарешті сказав:

— Я просто хотів у туалет відпроситися!

— Іди, — відказав учитель.

І тоді хтось іще підняв руку і почав відповідати на якесь запитання про якесь диференційне рівняння.

Я дійшов до туалету, вмився, потім нахилився ближче до дзеркала й подивився на себе. Очі були червоні, і з цим нічого не можна було вдіяти. А потім мені спала на думку блискуча ідея. Я зайшов у кабінку, опустив покришку На унітазі, сів, притулився до бічної стіни і заснув. Спав я десь шістнадцять мілісекунд, поки не продзеленчав дзвоник на другий урок. Я підвівся і пішов на латину, потім на фізику, потім нарешті настав четвертий урок, і я пішов у їдальню, знайшов Бена і сказав:

— Мені треба поспати абощо, не знаю.

— Ходімо обідати в наш «Зікум», — відказав він.

«Зікум» — це п’ятнадцятирічний «б’юїк», яким по черзі від’їздили всі Бенові старші брати і сестри. Особливою охайністю вони не відзначалися, тож на ту пору як «б’юїк» потрапив до Бена, він більш ніж наполовину складався зі скотчу і шпаклівки. Повне ім’я того авта звучало як «Загнали і кинули у милі», але ми скоротили його до «Зікум». Працював «Зікум» не так на бензині, як на невичерпному паливі, що називається «людське сподівання». Сідаєш на гаряче вінілове сидіння і починаєш сподіватися, що авто заведеться, потім Бен повертає ключа, двигун робить кілька обертів, наче викинута на берег риба. Ти сподіваєшся дужче, мотор обертається ще кілька разів. Ти напружуєшся щосили — і нарешті машина заводиться.

Бен завів «Зікума» і ввімкнув кондиціонер на повну. Три з чотирьох вікон не відчинялися взагалі, але кондиціонер морозив добряче, хоча перші хвилини з повітроводів віяло гаряче повітря, змішуючись із таким самим гарячим, та ще й затхлим повітрям у самому авті. Я максимально відкинув пасажирське сидіння, опинившись практично в горизонтальному положенні, й розповів Бену про все — про те, як біля вікна з’явилася Марго, про «Волмарт», про помсту, про «СанТраст», про те, як ми не в той дім залізли, про «Морський світ», про мені-бракуватиме-твого-товариства.

Бен навіть не перебив мене жодного разу — в цьому він був добрим другом, та коли я закінчив, він одразу ж перейшов до того, що цікавило його найбільше.

— Стривай, а щодо Джейса Вортингтона — наскільки він у нього маленький?

— Ну, він, напевно, ще й від хвилювання зіщулився, але от ти уявляєш олівець? — запитав я.

Бен кивнув.

— З гумкою на кінці бачив?

Він знову кивнув.

— От коли щось напишеш, а потім зітреш гумкою, від неї на папері залишаються крихти.

Бен кивнув.

— Загалом, я б сказав, що він завдовжки як три такі крихти й одна завширшки.

Бен від людей на взірець Джейсона Вортингтона і Чака Парсона досить наковтався лайна, тож я подумав собі, що він має право тепер порадіти. Але він навіть не засміявся. Він просто вражено хитав головою.

— Боже, ото ж зараза вона!

— Знаю.

— Вона з тих, хто або ж гине трагічно у двадцять сім, як Джиммі Гендрикс чи Дженіс Джоплін, або ж, певно, вперше в історії людства отримає Нобелівську премію за крутість.

— Ага, — погодився я. Я рідко втомлювався говорити про Марго Рот Шпігельман, але ж я взагалі рідко втомлювався, як сьогодні. Я поклав голову на порепаний вініл підголівника і відразу ж заснув. Прокинувшись, я побачив на колінах гамбургер із запискою: «Мусив іти на урок, братан. Зустрінемося після музики».

Після уроків я сидів біля репетиційної на підлозі, притулившись спиною до бетонної стіни, і перекладав Овідія, намагаючись не звертати уваги на какофонію в залі. У день репетицій я завжди сидів у школі ще зайву годину, адже якби я поїхав без Бена і Радара, то був би єдиним старшокласником у шкільному автобусі, а це нестерпне приниження.

Потім Бен закинув Радара додому — він жив У «центрі», у Джеферсон-парку, неподалік будинку Лейсі. Після Бен завіз мене. Я помітив, що перед будинком Марго її авта теж немає. Значить, вона не прийшла до школи не тому, що вирішила відіспатися. Вона, певно, вже нові пригоди собі шукає — без мене. Може, розмазує крем для депіляції по подушках інших своїх ворогів абощо. Прямуючи додому, я відчував себе наче покинутим, але вона, звісно, знала, що я з нею все одно не пішов би — цілий день у школі я не міг пропустити. І хтозна, може, Марго взагалі на три дні поїхала в Міссісіпі чи тепер уже остаточно стала циркачкою. Але, зрозуміло, вона була не в Міссісіпі й не в цирку. А де — я й уявити не міг, бо я не Марго.

І я думав собі, які ж історії вона привезе цього разу. Гадав, розповість вона мені їх сама, наприклад, за обідом. Мені здалося, що саме це, напевно, вона і мала на увазі, коли казала, що їй бракуватиме мого товариства. Марго заздалегідь знала, що знову має бодай трохи відпочити від паперового Орландо. Та коли вона повернеться — хтозна!.. Адже останні кілька тижнів у школі вона не зможе спілкуватися з давніми друзями. То, можливо, вона проведе їх зі мною.

Чутки пішли вже незабаром після того, як вона поїхала. По вечері мені подзвонив Бен:

— Кажуть, вона слухавку не бере. А ще буцім написала комусь на «Фейсбуці», що збирається знайти якесь таємне сховище в «Завтракраю» в «Світі Диснея».

— Ідіотизм, — відреагував я.

— Розумію. «Завтракрай» — найбезглуздіший з усіх відділів. Ще хтось каже, що вона з якимось хлопцем в мережі познайомилася.

— Дурня, — сказав я.