Тоді Уляна навіть зненавиділа Київ — він їй здався таким само цинічним і розпусним. Університетський гуртожиток видавався брудним притоном, втім, це відповідало істині, бо деякі його мешканки і справді ввечері накладали бойове розфарбування і займали позиції вздовж бульвару Шевченка та проспекту Перемоги.

Несподівано з’ясувалося, що порівняно з рідними очаківськими лиманами Дніпро виглядає вузьким та брудним, Поділ виявився зменшеною копією одеської Молдаванки, Хрещатик — збільшеною вулицею Совєцкою у Миколаєві, а Лівий берег нагадував спальні райони Херсона. Влітку тут літав пух з калічених тополь — на відміну від нормальних, струнких їхніх тезок, що, наче свічки, позначали дороги на рідному Півдні, тутешні тополі розчепірювали свої обрізані культі, з яких стирчали на всі боки тонкі галузки з клятим пухом. І хто додумався звати це юродство тополями? Уляна особливо ненавиділа тутешні тополі за те, що вони їй нагадували власні пальці на ногах — причину дівочих сліз та морального самобичування. Нема того, щоб рости, як у нормальних людей, рядком, ладком, один до одного — Улянині пальці на ногах стирчали в різні боки, утворюючи бандитську розпальцьовку, немовби гілки цих самих тополь. Їх ніяк не вдавалося притулити один до одного, і в результаті довелося категорично відмовитися від босоніжок — бо який же хлопець зверне увагу на дівчину з такими пальцями на ногах? Уляна навіть один час бинтувала їх за давньокитайським звичаєм, про який прочитала у книжці — але марно. Нічого не допомагало, і навіть у туфлях-човниках мізинці весь час намагалися вискочити назовні, щоб зганьбити свою хазяйку.

Втім не лише пальці були джерелом моральних катувань. Посилаючи Уляну у цей світ, Бог вирішив заощадити, і тому окрім кісток не дав їй практично нічого — ні округлих стегон, як у всіх порядних та не дуже порядних подруг, ані високих грудей — та де там високих, взагалі жодних грудей. Як дражнилися хлопці у школі: «кругла сирота — ні сраки, ні живота». Лише зараз, коли перевалило за тридцять, коли вигодувала дитину, щось у викоті стало проступати — але викотів Уляна не носила, не переносила цього знущання із себе, адже викот для того і зроблений, щоб показувати, а коли показувати нема що? Не брати ж приклад з модних співачок, що мусять робити собі виріз до пупа, щоб натякнути бодай на щось. Тому навіть зараз, коли «виросла» до бюстгальтерів другого розміру, вона продовжувала одягатися у піджаки та блузи, що максимально приховували усі жіночі ознаки. Такий стиль був зручним, як для роботи, так і для самооцінки — бо для жінки немає нічого гіршого, ніж вдягнувшись та нафарбувавшись для чоловіків, отримувати у відповідь… а точніше, не отримувати нічого, навіть погляду. Інша справа — робочий, вільний одяг, трохи помади, холодний погляд крізь скельця-окуляри. Тут кожна посмішка як гран-прі: а уявляєте, що було б, якби я…

Від безвиході й розчарування у собі іноді грішним ділом виникала думка скористатися старовинним очаківським засобом — верандою чи балконом. Справа в тім, що Очаків — це не тільки курортне місто, але й військова база, де за парканами, через які так легко перелізти, мордуються молоді здорові хлопці, самотні душевно та спраглі фізично. А влітку туди приїздять на відпочинок дівчата та жінки, часто теж самотні та спраглі. І до того ж пляж з голими тілами, який провокує усіх легкістю й доступністю. І задуха, через яку можна спати надворі, на балконі чи веранді. Ну а далі все відбувається, як у передачах «Нешенел джеографікс». Вночі матросики перелазять через паркан та ідуть шукати здобичі, а здобич у цей час виходить у двір, де лягає спати голяка, прикрившись лише простирадлом — бо спека. І ретельно робить вигляд, що навіть не підозрює про підступні плани хижаків, які тихцем скрадаються вздовж парканів, виглядаючи та винюхуючи у теплій очаківській ночі гарячі жіночі тіла.

Ця зваба періодично виникала і потім, коли приїздила до мами у відпустку. Що її стримувало? Хіба що самоповага, хоча про яку самоповагу може йтися, коли сама себе не любиш? Врешті-решт приблизно так воно і сталося, тільки не в Очакові, а в Києві, коли роль балкона зіграла кімната у квартирі подруги, а ролі сонця та спеки — коньяк і музика. Внаслідок цього на світ і з’явилася Настуня. Її щастя і кара водночас. Кара — за те, що дала собі поблажку і на одну ніч перетворилася сама на себе, на справжню, якою мала бути, якою Бог послав на цю землю. А він… він навіть прізвища свого не назвав. І коли врешті-решт потелефонувала і сказала, що у них буде дитина, сухо відказав: «Вітаю!», кинув трубку та змінив номер телефону. Отже дочку записала на своє прізвище — Балановська. Анастасія Балановська — ну чим погано? Хто не знає села Баланове під Очаковом, де два десятка хат туляться понад ставком, може навіть подумати, що у родоводі не обійшлося без польських князів. Щоправда мама тоді репетувала з усією наполегливістю самотньої жінки, що батька треба знайти, аби дитина не росла байстрюком, що треба дати прізвище… І можливість така, звісно, була, бо Уляна вже працювала у юридичній компанії і була настільки перспективним працівником, що її навіть не звільнили перед декретом, як це в Україні роблять з одвічно беззахисними молодими фахівцями, ба навіть оформили все по-людськи, тобто за законом. Але шукати такого «батька» Уляна вважала за приниження, тому подумки звела його до ролі «запліднювача» — а з такими розмова коротка, зробив справу — гуляй. Нащо псувати дитині карму подібними родичами? Є мама, є бабуся — цього цілком досить.

Втім, це було вже за багато років після навчання — адже для молодих п’ять років — великий термін. А в університеті, зокрема й у блядському гуртожитку Уляна за якийсь час засвоїлася, потоваришувала з філологинями — як з тією частиною, що проводила вечори на узбіччі бульвару Шевченка та на сидіннях машин, так і з тими, що скніли над словниками, бо більше не мали над чим та ким скніти, і цим скидалися на неї. Навчилася пити пиво та коньяк, курити тютюн і не тільки, нахапалася цитат з класики та засвоїла назви модних книжок, щоб здаватися розумнішою, ніж насправді. Втім, і читати теж навчилася — не в сенсі складати літери, а читати так, щоб від цього щось мінялося в голові, щоб душа розквітала бодай в уяві, якщо вже в реальності це не дано.

Можливо, саме завдяки читанню вона врешті засвоїла мистецтво вчитися — коли без особливої напруги можна скласти другорядні предмети, і таким чином більше уваги приділити тому, що насправді знадобиться. Коли розумієш просту істину: в юриспруденції, як на кухні, головне — розібратися, де що лежить, і навчитися смажити яєчню, а пропорції для складніших страв завжди знайдуться у книзі рецептів.

Саме тому вже на третьому курсі вона працювала молодшим юристом у невеличкій конторі і разом із дипломом отримала до сі-ві (curriculum vitae, шановні, а ви як думали?!) досвід роботи — те, що цінується роботодавцем понад усе. Тому коли подруги, які ще вчора завдяки глибокому декольте були пестунками долі та сивих професорів, тільки починали ходити по співбесідах, змагаючись за посаду у якій-небудь юршабашці із правом стирчати у чергах попід дверима державних органів, Уляна вже працювала юристом у компанії з іменем і заробляла стільки, що могла сплачувати за окрему квартиру, а не знімати куток у вередливої пенсіонерки або одну кімнату на чотирьох. Щоправда, вигодами свого самотнього проживання вона користувалася зовсім не часто. А проте не переймалася цим, відчувши, що є царина, де можна бути кращою, де досягнення міряються не якимось удаваним щастям, а реальною кар’єрою та грішми, і тому байдуже приймала звістки про одруження чергової колишньої одногрупниці. Кожному — своє.

Тоді вона знов полюбила Київ — інший Київ, справжню столицю, діловий та прагматичний. Тут кав’ярні були заповнені людьми, що вирішували справи, відсуваючи чашки з кавою заради задрукованих на принтері аркушів А4. Ба й сама кава — новомодне еспресо, американо, лате, зварена в турці і навіть розчинна — була символом нового життя, якого не зустрінеш у тихому курортному Очакові. Такої кави не було в гуртожитку, де вчорашню гущу навпіл з недопалками викидали з кружок тільки перед тим, як заварити нову. Ані у культовій інтелігентській кулінарці на Хрещатику, де за чашки з відбитими ручками брали з клієнтів гривню застави. І справа навіть не у смаку. Бо кава — це не напій. Це стиль життя й символ ділового світу. Тому навіть Харків, який вихвалявся фальшивим статусом «першої столиці», не міг бути ані першою, ані останньою столицею взагалі — бо там о десятій ранку не було де випити кави, у цьому Уляна з подивом переконалася під час відрядження. Тамтешні мешканці зранку частіше вживали пиво, а отже не годилися на роль ділових людей.