На передовій із харчуванням було зовсім кепсько — що то воно кухарям із термосом за спиною під обстрілом героїчно пробиватися в окопи? От і чекали вони в тилу, поки стрілянина вщухне, а бійці у траншеях тим часом смоктали лапу. Ну а коли під прикриттям ночі таки приносили їжу, то хліб із кулями всередині та водяниста холодна каша здавалися найбільшими ласощами.

— А у нас как-то конєй побіло, то два дня мясом об’едаліся, — замріяно зауважив сивий курянин Панчук. Сільська людина, він до коней ставився, як до рідні, але на війні як на війні — і коли відстали машини з продовольством, згадаєш усі гріхи, навіть невільні.

Голод — підла річ, він тисне на мозок так, що ні про що інше, окрім їжі, ти вже не здатен думати.

— Мой корєшок, — смачно затягнувшись махоркою, повів Мишко-одесит, — насобачілся автоколони на гоп-стоп брать.

— Як це? — запитав Василь.

Мишко пустив дим через носа, щоб зігрітися, і сплюнув на сніг.

— А отак. Як «юнкерси» налєтають на колону, всє шоферюги в кювєт. Ну тут он і начінал. Скачет в кузов і хапаєт, шо скраю. Потом в другую машину. Пока нємєц долєтіт — двє-трі машини мог взять. Ми с нім добре жилі — і консєрви єлі, і масло, не говоря уже за хлєб. А одін раз, — Мишко замріяно зітхнув, — ікри схватіл. Навєрноє, для генерала везли. То такой ікри, я вам скажу, даже в Одесє не єл.

— Тьфу ти, чорт какой! — Мурад обурився смачній розповіді.

— Ну а далі? — уточнив Василь.

— А далі, как всєгда, — Мишко цикнув зубом і жадібно затягнувся мікроскопічним недопалком, обпікаючи пальці і губи. — Одін раз нє успєл. Замєнжевался. Наверноє, іщо ікри нашол, так там єго бомба і накрила. С машиной.

Степан мовчки підвівся. Не те, щоб його дратували розмови про їжу — це непереборне, але звичка до активних дій не полишала навіть тоді, коли надії на успіх не було. Ну що, скажіть, можна знайти у зимовому степу, пронизаному вітром та стоптаному тисячами чобіт? Але інстинкт твердив — треба йти, треба шукати. І Степан пішов у темряву, вдивляючись у ніч та обходячи купки солдат, що тулилися один до одного, намагаючись зберегти залишки фізичного та душевного тепла.

Він узяв трохи вліво, туди, де не було видно вогників від цигарок. Якщо вже й шукати чогось, то не там, де шукають інші. Гомін та сопіння людей віддалялися, але на зміну їм прийшло інше сопіння — десь у темряві стояли коні. Степан вирішив, що коні — добрий знак і пішов, орієнтуючись на форкання. І справді — невдовзі на тлі чорної ночі вималювалися ще чорніші постаті коней. Обережно, щоб не злякати, він підійшов ближче, погладив теплий круп найближчого до себе огиря, потім торкнувся гриви. Кінь хрупав чимсь із торби, підвішаної до морди. Степан відчув, як слина залила йому рота. Цей кінь їв щось — а якщо кінь їсть, то й людині є чим поживитися. Гладячи однією рукою кінську морду, він другою тихенько заліз до торби. Гарячий подих тварини обпік замерзлу руку, шерехаті губи шкрябнули шкіру. Кінь переступив з ноги на ногу, незадоволений втручанням у свій особистий процес.

— Тихо-тихо, — заспокоїв його Степан, поплескавши по морді, і в цей момент намацав у торбі кукурудзяні качани. Зачепивши пальцями, він витяг назовні один, потім другий. Кукурудза була сухою, але теплою від конячого подиху. Відлущивши кілька зерен, він вкинув їх до рота, і зуби одразу взялися гризти та чавити поживу, здійнявши в голові скрегіт, немовби від молотарки.

На смак та міцність кукурудза нагадувала грудки землі, але то була хоч якась їжа, і Степан дисципліновано відлущив ще пригорщу. Це нагадало дитинство, коли у спортових походах їх учили тримати в роті камінці, щоб не так хотілося пити. «Іще бракувало зуб зламати», — подумав Степан, однак не припинив чавити зерна, наповнюючи рот кашею зі слини та твердих уламків кукурудзи. Силоміць просунувши усе це в горло, нахилився і взяв пригорщу снігу, щоб запити. Потім заховав свою здобич за пазуху і ще раз поплескав по крупу пограбовану тварину. Нічого, їй вистачить.

Не можна сказати, що голод ущух, але оптимізму додалося, і навіть кров по жилах побігла активніше. Натхненний першим успіхом, Степан рушив далі.

Зовсім недалеко, за сніговою кучугурою він побачив відблиски багаття — там зібралися офіцери, для яких возами спеціально везли запас залізничних шпал на дрова. Офіцери щось їли з банок — певно, тушонку, що її завбачливі ординарці поклали разом зі шпалами. По колу ішла фляжка зі спиртом.

Тепло, хоч і далеке, притягувало до себе, немов магніт. Степан підтюпцем рушив уперед, обережно обходячи офіцерське вогнище з навітряного боку, того, куди були звернені усі спини. Трапляти в поле зору командного складу зайвий раз не хотілося. Очі хапали відблиски вогню між схилених спин. Тихо і сторожко Степан просувався уперед, аж поки ноги його не уперлися у щось тверде. Він нахилився і побачив, що це шпали — ті самі, які привезла підвода, запряжена пограбованими щойно кіньми. Степан взявся за деревину і спробував зрушити з місця — ні, занадто важко для одного. Він присів, мацаючи руками поперед себе, і раптом розрізнив невеликий уламок — з половину шпали, що лежав осторонь. Це вже цілком можна було подужати. Тим більше, що з торця стирчав костур, а за нього було так зручно взятися…

Уважно подивившись у бік офіцерів та пересвідчившись, що вони зайняті своєю тушонкою, спиртом та розмовами, Степан обережно потягнув до себе костур. Сантиметр за сантиметром, тихо і поволі, він відтягував уламок подалі від світлового кола, що утворювало багаття, поки врешті зник разом із ним у нічній темряві.

— Ого! Де ти його взяв? — здивувався курянин Панчук. Сам, людина сільська і хазяйновита, він вмів оцінити кебету інших.

— У тебе, знаю, ніж добрий, — замість відповіді сказав Степан.

Вдвох з курянином вони взялися відколювати від смолистого дерева скалки. Мишко-одесит дістав кресало, і скоро вогник затанцював поміж скіпок, висвітлюючи сірі обличчя, що схилилися до нього. Темрява навкруги одразу зробилася непробивною.

— От шо значіт хохол! — схвально сказав Мишко. — І в голой степі дрова найдьот!

— А ти що, з іншого тіста? Не хохол? — уточнив Степан, знімаючи рукавиці і простягаючи руки до вогню.

— Я — одесит! — з погордою сказав Мишко.

— Ти тут одесит. У нас в Таджикістанє бил би настоящий хохол, — уточнив Мурад.

З темряви хтось скептично відізвався:

— Одесіт-одесіт, у всєх стоїт, в нєго вісіт!

Сил на серйозну суперечку не було ні в кого, тому Мишко тільки крізь зуби вичавив:

— Салаги!

Тепер, коли в голому мерзлому степу якимось дивом з’явилося джерело справжнього тепла, усі стулилися до нього, підставляючи спини пронизливому вітру. Підкидали скіпки ощадливо, щоб вистачило на довше, тому коло утворювали тільки свої, і ззовні його було практично непомітно.

Степан, який, зрозуміло, отримав найкраще місце біля багаття, навіть розстібнув шинель, щоб тепло дісталося грудей. Кукурудза вже, певно, дійшла до шлунка, і звідти потроху розповзалася приємна хвиля на весь кишківник, що отримав нарешті забуту вже роботу. Цікаво, якби конюхи застали Степана за пограбуванням коняки — певно, пустили б у розхід як мародера. Не кажучи вже про дрова з офіцерського вогнища. Отут би здійснилася мрія комсорга Пєнькова!

Пригріті мікроскопічною часткою тепла, люди збадьорилися і загомоніли. Закурили ще по одній, хоч тютюн був у дефіциті — осьмушки на двох, яку видавав старшина, не вистачало навіть влітку, не кажучи вже про морозяний січень.

— У нас старшина спирт давав не перед боєм, а після. Щоб більше йому залишалось, — пригадав Панчук, який у 41-му до поранення воював під Москвою.

Тема їжі не відпускала.

— А ти думаєш, наши луччє? — іронічно подивився на нього Мишко. — Ротний мьортвих душ в запіску включаєт, шоб на них довольство получать, тока ми с вамі ні прі чом, всьо с офіцерами дєліт.

Усі закивали, бо одесит мав нюх на нелегальні оборудки. Панчук продовжував згадувати: