Від цього руху блузка ковзнула на підлогу. Уляна знову смикнулася за нею.

— Не треба, — зупинив її Степан. — Я хочу тебе роздивитися.

— Було б на що дивитися, — машинально відповіла вона.

— Ти не розумієш.

Він присів навпочіпки перед нею і тепер пустив у хід вже обидві руки. Великі, такі, що, здавалося, можуть взяти у жменю всю її за один раз. Шерехаті та сильні, вони охоплювали тіло, немовби не вивчали, а й справді ліпили її, ліпили з нічого, з сухожиль та кісток, з комплексів та страхів, з розчарувань та сподівань. Тепер він був одночасно скрізь — і на стегнах, і на персах, і на спині, і на шиї, і на обличчі, на руках та животі. Вона подумки дивувалася — як це можна встигнути? Адже щойно якась ділянка тіла відчувала потребу, він одразу опинявся там, немовби вмів зчитувати сигнали зі шкіри.

Вона дивилася на нього і бачила тільки чорне з нитками сивини волосся, що схилялося перед нею. А тоді приєдналася до процесу, підняла ногу і пальцями торкнулася його тіла, відчуваючи, як воно напружується та наливається теплом.

Тепер Уляна поклала руки йому на плечі, а сама відкинула голову назад, відкриваючи всю себе назустріч цьому чоловікові. А він продовжував свої скульптурні вправи, дістаючись найпотаємніших куточків та найсокровенніших місць.

— Зачекай, — прошепотіла, чи то вже простогнала вона. — Я стулю штори, щоб не розважати сусідів.

Він на мить відсторонився, давши їй можливість підвестися. Але коли вона нахилилася через стіл, щоб зловити пальцями тканину фіранок, раптом обхопив руками за стегна, і не попереджаючи, не запитуючи, владно та впевнено нахилив тіло вперед.

— Не поспішай, — прошепотіла вона.

І він не поспішав.

А руки продовжували ліпити її тіло, завершуючи створення нового шедевру, що складався зі стогонів, зойків, зітхань та майже звірячого гарчання.

Який це кайф — їхати на пасажирському сидінні, відчуваючи на своєму коліні міцну чоловічу руку. Віднедавна Уляна мала змогу ловити його регулярно — Степан був аматором тактильних контактів і у будь-якій ситуації намагався торкнутися її тіла. Проте зараз на задньому сидінні вмостилася Настуня, і Уляна, пересилюючи себе, тихо протестувала, косила очима через плече. Проте Степан відступав хіба для того, щоб перемкнути передачу, після чого повертав руку на місце. Ця Степанова гіперактивність насправді і підштовхнула рішення відвезти доньку на літо до бабусі. Бо попри формальні жіночі протести вона дуже любила ці доторки. Її тіло, недолюблене та недооцінене від самого дитинства, одразу буквально вибухало пристрастю і поводилося абсолютно непристойно. А він безсовісно користався цим, переходячи межі то на кухні, то в машині, ба навіть у ліфті — адже вдома він з’являвся на правах гостя, і обоє весь час були під прицілом пильних Настуніних очей. У його ж орендованій «однушці» був шанс усамітнитися хіба вдень, коли Уляні вдавалося викроїти кілька годин під виглядом походу до суду.

Власне саме цю проблему вони переважно і вирішували, відвозячи малу до Очакова — Уляна твердо вирішила на цей час переселити Степана до себе. А проте були й інші резони, бо фрукти з дерева — зовсім не те, що з супермаркету, і сонце на пляжі світить інакше, ніж крізь вікно квартири. А дитині треба рости та набиратися сил, бо скоро вже до школи.

Додатковим щастям у цій подорожі було не вдивлятися у сіре полотно дороги, виглядаючи зустрічних та шукаючи обгонів, а з пасажирського сидіння спокійно поглинати безмежжя степів, покреслених випнутими лініями лісосмуг, занурюватися поглядом у соковите, м’язисте жито, перечіпаючись об жовте безумство ріпака, нанизувати на себе стьожку придорожніх квітів, що заплітається у збіжжя, немов вишиванка. І хоч Степан у місті водив не дуже впевнено — бо звідки у моряка з його багатомісячними рейсами водійська практика — але на трасі він міг дозволити собі трохи розслабитися. А вона слухала цвірінькання малої ззаду, відповідала на її нескінченні запитання і дивувалася сама собі — як такий великий кавалок щастя може вміститися у маленькій машині, що мчить дорогою на південь під гарячим травневим сонцем?

Подруги швидко викрили Уляну у її новій іпостасі. Бо, по-перше, що можна було вигадати тоді, забираючи Настусю від Катьки? Катька бачить все наскрізь — і туман в очах, і рухи, плавні та несподівано м’які, і запах шаленої ночі, бо якими ж парфумами його заб’єш, коли з кожної клітинки, з кожного куточки струменить щастя. Отже Катьці довелося зізнатися одразу.

— Моряк?.. — перепитала вона.

— Капітан, — уточнила Уляна.

— А скільки років?

І порахувавши, що старший майже на дванадцятку, підсумувала:

— Капітан вже не першого рангу…

Уляна навіть не образилася, тому що сама багато разів передумала усі бабські банальності — і про різницю у віці, і про те, що у моряків, мабуть, в кожному порту… і про відсутність родини, що аж ніяк не характеризує з позитивного боку… Але все це не мало жодного значення у моменти, коли його руки торкалися її тіла і знову робили диво — з бездушного і безформного шматка плоті ліпили шедевр, витвір мистецтва, доступний лише двом.

А тим часом дорога слухняно вкладалася під колеса, морозиво на заправках було по-весняному холодним та твердим, а кава по-зимовому гарячою та запашною. І коли у лісосмугах запінилися квіти акації, Уляна не витримала і попросила зупинити.

– Їж! — простягнула вона Степанові повні жмені білих суцвіть.

— Це? — здивувався він.

— Звісно.

– Їжте, їжте, — наполягала ззаду Настуня. — Мама усіх годує, а коли не сподобалось, то ображається.

Він засміявся і слухняно підхопив губами кілька білих квіточок.

— Не так! — Уляна одним рухом всипала йому до рота повну жменю. Адже смак акації можна відчути тільки у масі, коли зуби вичавлюють з неї достатню кількість солодкого, медового соку.

— Щось начебто трохи є, — промимрив він, немовби прислухаючись до внутрішніх відчуттів.

— Не «трохи начебто», а смак дитинства! — решту квітів вона з’їла сама. — М-м-м-м!

— Наші хлопці в Херсоні теж її їли. Зате у нас в Сибіру їли ялинки.

— Ялинки? — зробила великі очі Настуня.

— Точніше, сосни. Молоду хвою, яка тільки-тільки вибивається. Кажуть, добра закуска под водку.

Уляна недовірливо скривилася:

— До речі, хвоя українською буде глиця. А ти теж їв?

— Та ну! Ти ж бачиш, що я навіть акації не пробував, не те що сосну, чи як ти кажеш, глицю. Та й водку тоді не дуже пив, бо молодий був, більше на інших дивився.

— А ром пив? — поцікавилася Уляна.

Він знизав плечима:

— Ну а як же! Але це вже потім, коли ходив.

— А чому моряки так люблять ром? Він же гіркий.

— Гіркий? — Степан засміявся. — Ром солодкий. Наступного разу привезу тобі справжнього кубинського, некупажованого, щоб відчула.

— Солодкий? — не повірила Уляна, яка ніколи не пила рому.

— Солодкий, — кивнув він. — Може, даже солодший за твою акацію. Бо ром роблять з цього, як його, сахарного тростника.

— Цукрової тростини, — підказала вона.

— Точно, тростини. З неї роблять цукор, а з відходів — ром. Там тростина росте, як у нас бур’яни, накосив — і під прес.

— Та ну?

— От тобі й ну. А крім того він допомагає від цинги та морської хвороби.

— Від морської хвороби? — Уляна засміялася, відчуваючи себе абсолютно щасливою тим фактом, що ром, який вона вважала гірким та недоступним, насправді виявився солодким і від хвороби корисним, і пляшку такого рому він наступного разу привезе їй — справді їй. Привезе з плавання.

Отак без поспіху, із зупинками та розмовами, вони доїхали до маминої хати понад морем. Почувши машину, завзята, хоч і старенька Буська загавкала та побігла до хвіртки, брязкаючи ланцюгом. На поріг вийшла мама, подивилася з-під руки, немовби захищаючись від сонця і завмерла, не впізнаючи машини — адже Уляна не попередила, що приїде Степановою, та й про самого Степана не попередила. Ну а що тут попереджати — тільки на зайві розмови нариватися, на запитання, які не мають відповідей. І лише коли Настуня вискочила з машини та побігла обійматися до Буськи, мама підтюпцем рушила назустріч, усе ще підозріло вдивляючись у незнайоме авто.