Неправильно. Але це — реальність. Коли їсиш — думаєш не про себе, а про те, що йому буде корисно. Кому? Томущовпузісидить — як називала Настуня свого братика. Тойщовпузісидить — вона вже дивилася у театрі «Лісову пісню» і, судячи зі всього, отримала яскраві враження.

Степан до Тогощовпузісидить ставився обережно, навіть з острахом — бо це була його перша дитина, а років за спиною назбиралося вже… Втім, Уляна не хотіла про це думати — яка різниця, скільки йому років, яка різниця, що там було раніше, чому не склалося? У кожного своє минуле, а віднедавна її цікавить лише майбутнє — щоб воно було здоровеньке, щоб ручки-ніжки, пальчики, нігтики — все що треба, росло таке, як треба. А іще — щоб народилося у нормальній країні та мало шанс на щастя. А не так, як його прадід, земля з могили якого, а точніше, з двох могил, зараз лежить у валізі.

За роздумами та цвіріньканням Наступі пролетіла дорога, і попри те, що виїхали не рано, приїхали не пізно. Мама зустріла своєю звичною метушнею та накритим столом. Вона все позирала на Улянин живіт, що вже помітно випинався над джинсами, і зітхала якимось своїм думкам.

— А як твій Степан щодо цього? — наважилася все-таки запитати, коли після вечері жінки усамітнилися на кухні.

— Цього? — Уляна із задоволенням погладила себе по животу. — Нормально. Він мене береже. Іноді аж занадто.

Мама знову зітхнула:

— А про одруження не думали?

Тепер уже зітхнула Уляна:

— Мамо, ну що ти знову починаєш? Живемо разом у його квартирі, Настуню він прийняв, тепер осьо ще дитина буде, ну чого тобі не вистачає?

— Та все-таки якось ненадійно воно.

— А у тебе було надійно? Зі штампом в паспорті, і що з того?

Мама не відповіла, сховавши зітхання за дзвоном тарілок, які складала у раковину. Ну що тут поробиш? Раніше Уляна обурилася б такій розмові, а зараз, маючи дочку-школярку, вона вже не так гостро сприймала надмірну материнську турботу. Мабуть, скоро вже й сама почне пиляти Настуню. Тьху ти!

На ранок, як і годиться, разом пішли на цвинтар. Мама дорогою все заглядала до сумок, перевіряючи, чи не забулася чого. Настуня весело цвірінькала, тримаючи в руках лампадку. З усього міста люди стікалися до цвинтарних воріт із квітами, вінками, торбами, святково вдягнені, виступали неспішно, причетні до спільного важливого дійства.

— Христос воскрес! — віталися одне з одним.

— Христос воскрес! — вітали своїх предків.

Могили було ретельно прибрано минулого тижня — бур’яни висапано, старі вінки викинуто на смітник у лісосмузі, огорожі підфарбовано, пил та бруд стерто з мармурових плит. Лише дуже старі або ж самотні закинуті могилки стояли неприбраними, нагадуючи живим, що плодитися та розмножуватися — це не тільки обов’язок перед Богом, але й шанс на те, що тебе вшанують після смерті, що на твій горбочок покладуть крашанку і скажуть «Христос воскрес!».

— Христос воскрес! — сказала Уляна фотографії бабусі і погладила себе по животу, вихваляючись новим досягненням.

— От бачиш, — приєдналася мама. — Твоя онучка зі Степаном вирішили народити тобі іще правнука. Буде хлопчик, новий Шагута. Ми ж Степана тобі вже показували торік.

— Христос воскрес! — хрипко сказав Степан.

Прості дії, які у звичайному житті не помічаєш, тут, на цвинтарі набували особливого значення, особливого ритму. Ну що то воно — повішати віночок, запалити лампадку — кілька секунд. Але насправді — це ціла подія, в якій беруть участь усі: той подає, той поправляє, той переживає, той пасочку кладе, цукерок насипає. А тоді всі разом накривають сніданок на столику біля огорожі. Мама клопочеться, викладаючи страви, Степан відкорковує пляшки, Уляна зливає на руки воду з барильця, Настуня подає рушник.

Попри таку локальну метушню, під час Проводів на цвинтарі панує спокій — це спокій болю, який давно відійшов у минуле, спокій спогадів та міркувань про вічне, які хоч-не-хоч закрадаються у кожну голову. І навіть вигуки збуджених алкоголем людей, що скоро лунатимуть звідусіль, не зможуть порушити цього спокою.

Стукнулися крашанками. Уляна пригубила білого вина, решта хильнули горілочки. А після другої мама почала згадувати — як вони з бабусею жили на Поділлі, як важко тій було самій піднімати дочку на вчительську зарплатню, розповідати про колег-вчителів зі школи, дивакуватих та кумедних — бо саме такі залишаються у пам’яті назавжди.

— Ми сорок сьомий пережили вже на Вінниччині. Я пам’ятаю, що мріяла зловити ворону — вона така жирна ходила, як курка. Пайку вчителям тоді давали, з голоду не пухли, але їсти завжди хотілося. А тут ворона. Я сплела собі мотузочок, зробила петлю і думаю: якщо покласти всередину кілька зернят, вона зайде туди, і тут я її смик — і схоплю. Вкрала у мами кілька пшонин, як зараз пам’ятаю, лежу в кущах і дивлюся на теє пшоно, і так мені шкода, бо краще б сама з’їла.

— Впіймала? — поцікавилася Настуня.

— Де там! Вона спритна була і обережна.

— Бабусю, а хіба ж ворон їдять?

— Ой, маленька, часи тоді такі були, що все їли, якщо впіймали. Це страшне.

— Христос воскрес! — почувся ззаду голос.

Біля огорожі стояв худий чоловік з торбою і жадібно дивився на пасочку з цукерками, що стояли на могильній плиті. Уляна впізнала його — це був той самий «штатний» бич, який забирав пригощання з могилок на їхньому краю. Мама теж впізнала його і одразу кивнула:

— Помоліться за нашу бабусю. Уляночко, дай іще цукерок, там у пакунку залишилися.

Уляна щедро наділила бича ритуальною пожертвою, і він, буркотячи «вічна пам’ять, хай земля пухом, царствіє небесне» та хрестячись дрібно, пішов собі далі.

— А до речі! — стукнула себе по лобі Уляна. — Мало не забулися!

— Що там? — одразу сполошилася мама.

— Я ж тобі казала, що ми знайшли в Італії Степана Шагуту?

— Так.

– І що нам передали землі з його могили. А от Степан літав до Сургута і взяв там землі з могили батька. Степане, де там вона?

Степан обережно видобув з сумки згорток, у якому було два пакуночки — прозорий з Італії та полотняний з Сибіру.

— Я не знаю, хто з них був моїм дідом. Але хай бабуся знає, що він… що ми… — вона не знайшла потрібних слів, — ну, словом, ця земля з їхніх могил. Я думаю, вона б не була проти, бо вона ж знала обох, правда ж?

Мама дивилася на пакунки, і в кутиках старих очей збиралися сльози. Уляна обійняла її за плечі і притисла до себе — таку несподівано піддатливу, м’яку, наче дитину. Втім, вона і була зараз дитиною — адже в пакуночках, що їх зараз Степан обережно відкривав, можливо була земля з могили батька, її батька, фактично не баченого — бо що ти пам’ятаєш із дворічного віку, хіба запах і відчуття чоловічих рук, з якими потім порівнюєш усі свої відчуття, і плутаєшся у думках та бажаннях. Мама згадувала, як батько брав її на руки, що від нього гостро пахло чимось незвичним, не жіночим, не так, як від мами, але обличчя розпливалося у пляму, а згодом і у цілий світ, який колись обмежувався сильними батьковими обіймами, проте пропав десь разом із ним.

Усе це Уляна згадала в одну мить, пригорнувшись до мами, і на очі теж набігли сльози.

— Не треба, мамусю, не треба, сьогодні ж свято, сьогодні не плачуть, — шепотіла вона у мамине вухо, а сама крадькома промакувала кутики очей.

Так обійнявшись, вони спостерігали, як Степан підходить до могили, обережно, щоб вітер не розвіяв, висипає попід плиту спочатку землю з темного, сибірського пакуночка, а за нею з прозорого італійського, а тоді змішує їх між собою та з сірим очаківським суглинком, щоб вони стали єдиним цілим, як єдиним цілим стали долі усіх, хто пережив війну — і хто не пережив її.

Вдома, після повернення з цвинтаря, сіли на веранді й почали згадувати — а що іще робити на Проводи? Між спогадами мама бідкалася, що не пофарбувала огорожу на могилі, але наступного року обов’язково треба пофарбувати, і що є така фарба, яку можна просто по старій, спеціальна, щоб не обдирати, і говорила про квіти, які треба посадити, і що минулого року траву сонцем геть випалило, — такі розмови сьогодні можна було почути, без перебільшення, у кожній хаті.