— Марія Ганенко тут? — запитав він якесь опудало, якийсь пухир, наллятий жовтавою рідиною та вбраний в елегантне кімоно.
— Ні, — відповіло опудало, — з наказу професора, вона після операції пролежала в нас до сьоднішнього ранку, а тепер, певне, вдома...
І тому, що Хмара на цю відповідь вирячив очі, опудало говорило далі:
— Хіба ви не знаєте? В мене катастрофічна анемія. Професор К. порадив нам Ганенкову, як екземпляр з надзвичайно здоровою кров'ю... Ми їй добре заплатили.
— Тьху! — не пам'ятав Хмара, чи він справді плюнув опудалові в вічі, чи тільки хотів плюнути.
Його ноги працювали, як автомобільні колеса. Скорше побачити Марійку! Звичайно, тільки для того, щоб з її уст почути підтвердження всієї цієї історії.
А у Марійки зібралось ціле товариство. І Химко, і Наталка тут були. Всім було дуже весело, бо на столі, просто на папері, лежали ковбаси, шинки, сиру, хліба в кількості калорій, рівній обідам на протязі тижня.
— От нерви розходилися, — казала вона привітливо Хмарі: — побачила апарат для переливання крови, згадала цю «операцію» й трохи не зомліла... Тепер, Хмаронько, за навчання заплатила й шамовку мені забезпечено аж на три місяці! — додала вона ентузіястично.
Хмара щасливо посміхався. Це він радів з надзвичайно пишного й барвистого заходу сонця, що вдарило прощальним промінним у відкрите вікно.
— Наталко! Чого ж ти до їжі взялася? Бухгальтер забув нагодувати? — чиплявся Хмара до дівчини. Йому так хотілося пожартувати.
— Який бухгальтер? — щиро здивувалася Наталка.
— Тю! — пригадала вона. — Та то ми з Марійкою вигадали, — хотіли подражнити тебе з твоєю формулою кохання...
Хмара аж рота роззявив. І дівчата вибухнули сміхом... Раптом сміх урвався: Марійка поточилася й трохи не впала зі стільця. Всі кинулися до неї.
— Лягай в ліжко. Тобі ще лежати треба. Скільки ж то крові віддала!
Настрій підупав. Хмара дивився в вікно: сонце вже згасло.
— Д’ех, життя наше пролетстудентське!
Примітка
Новела Дмитра Івановича Бузька «Ціною крови» представлена тут за публікацією в журналі «Нова ґенерація» № 5, 1928 р., Харків.