— Облиш. Хто знає? Все може трапитись...

І досі я не можу в руки взяти будь-якої зброї...

...Того ж вечора Софочка знову прибігла до мене. Тепер уже вона залишилася в моїй кімнаті, тільки взявши з мене наперед слово, що й узавтра я прийду до них на обід.

Використавши стовідсотково її ласкаве перебування в мене, я, за прикладом того злодія, що, взявшися до сала з торбини забитого ним чоловіка, раптом згадав про піст, почав розпитувати Софочку, чого ж вона зраджує свойому чоловікові, вій бо ж такий лагідний та хороший.

— Розумієш, любий, — казала вона просто, не соромлючися, — я ж не винна, що він кволий. Це наше загальне жіноче лихо. За ці часи завірюхи майже всі чоловіки поробилися нікчемними. Я маю багато подруг. І всі скаржаться. Ти знаєш, — значно збільшилась кількість збожеволень серед жіноцтва. І усе це на цьому ґрунті.

Я глянув на дуже Софочкнно тіло, згадав тільки-но зазнаний її ніжний запал і мусив був визнати її рацію. Я тільки сумнівався що до її подруг. Аджеж завірюха позначилася на жіноцтві не менше, як не більше.

— Ну. добре, — хочеш, я тебе познайомлю з моїми подругами. Сам побачиш... От позавтра в одної з них буде вечірка. Підемо вдвох. Добре? — запропонувала вона.

Я охоче згодився. О, я встиг уже собі розвинути цілу систему! Виходило ж бо, що такі, як я, гульвіси, тепер виконують важливу функцію, втішаючи безпорадних жінок...

Я вже неуважно слухав Джима, бо зрозумів кінець його нескладної історії. Надто тому, що він знову одійшов від теми, розвиваючи новий наступ на сучасний шлюб. Та я не спиняв його, задивившись у вікно, де вже важніли сутіні від високих будинків, позначаючи близкість вечора. Сновигали перехожі. Раптом мою увагу притягнула до себе постать одної жінки. Я дуже шкодував, що побачив лише її спину. Щось надзвичайно знайоме нагадала мені ця спина й чітка хода. Ось жінка стала коло якоїсь вітрини. Я аж нахилився наперед, сподіваючися, що вона повернеться в профіль.

Джим помітив мою неуважність і машинально простежив за напрямком мого погляду. Потім зирнув на годинник і заметушився.

— Та це ж скоро мені й додому час. Це ж я мав досі сидіти в редакції замісць цієї бесіди з тобою, — заспішив він.— Ну, добре. Я тобі коротко докінчу свою історію. Вже мало лишилося...

Другого й третього дня я ласився смачними Софочкиними обідами і в павзах між змінами їжі та після обіду з годинку, як це належало заради пристойности, балакав з її чоловіком.

Він дуже був привітний зі мною і, мені здалося, аж надто привітний та балакучий.

— Він уже розуміє, — думав я підозріливо й почував себе, ніби піді мною на м'якому кріселку лежало не ніжне Софочкино мереживо, а їжак та ще й крицевий.

Я поклав собі змінити Софочку на будь-яку з її численних, казала вона, подруг, що має не такого вже надто чуйного чоловіка. Отож і пішов із нею охоче на згадану вище вечірку...

Ну, знаєш, я ніколи не сподівався, що побачу таку гидоту. Уяви собі, — досить велика кімната. В ній більше півдюжини жінок і стільки ж приблизно чоловіків. Кімната вбрана привітно, навіть із претензією на розкіш. На обличчях жінок виразно написано бажання знайти собі коханця. Алє його, це бажання, марно намагаються приховати машкарою ніби світської жартівливості!. Те самісіньке уявляють із себе обличчя чоловіків. Обидвом сторонам досить нудно, бо ж головне й цікаве буде не тут. Тут лише нагода спізнатися.

1 через це в кімнаті панує задушлива тупість. Її терплять, бо скоро — вечеря, а з нею — випивка. Тоді буде легше. По-перше, туман застелить мізок, по-друге, — можна буде сп'яна дещо й дозволити собі в рахунок майбутніх пригод.

Міщанство безмежне! Всі чоловіки— службовці, переважно — канцелярійні. Вони повиринали з далеких провінційних кутків і хоч мешкають у столиці вже кілька років, але ж ні на рисочку не змінили свого виразно містечкового обличчя. І незрозуміло, чому це. Певне саме тому, що отакі вечірки заміняють їм усі форми громадського життя. Служба, жінка й ці вечірки, тобто нагода підкотитися до чужої жінки. От їхній обрій!

Мене почало фізично нудити. Випадково я опинився якраз усередині всього цього безмежно вбогого внутрішньо й ніби пристойного зовнішньо товариства. Моя злісна мовчанка мимоволі заражала всіх, бо я був ще й у центрі уваги, — Софочка встигла поінформувати всіх про мене. Мовчанка ця згущувала нудь до болю. Їли цукерки й вже почали грати в карти.

Раптом я підвівся й зробив вигляд, що згадав про невідкладну працю. Я мав силу попрощатися тільки з господинею, потім — швидше, швидше до дверей, коритаром, на двір... Па вулиці, друже, я просто таки побіг, ніби рятуючися від отруйних газів, що, здавалося, неминуче мали поповзти з тої кімнати, де зібралося Софочкино «веселе товариство». Дійсно — веселе!

— Та й сама вона, по суті, недалеко пішла від них, — розміркував я, критично пригадавши наші з нею розмови. І поклав собі увірвати всю цю історію.

Тут я посміхнувся: я надто добре знав Джима, щоб повірити в таку легку розвязку. Він бо ж дуже любив жінок, ще й до того надто ніжно. А коли цієї ніжности в серці стільки, що її на кожну коханку вистачає, лихо власникові цього серця: мало буде в нього коханок, бо перша-ліпша зуміє ту ніжність добре використати.

— ... Другого дня, — казав Джим, — я бачив Софочкиного чоловіка. Він був похмурий, розгублений і одночасно якась одчайдушна рішучість позначалася на його обличчі, що промайнуло повз мене: він навіть не помітив мене.

Мене це зацікавило. Невже сімейна драма? Я пішов слідом за ним. Моє підозріння підтвердилося: він зупинився коло спортивного магазину, постояв трохи в глибокій задумі, потім рішуче зайшов у середину. Крізь вітрину я бачив, як він купував револьвер.

Я вже хотів почекати на нього й щиро, приятельськи поговорити з ним. Навіщо криваві драми? Ми ж бо культурні люди.

Коли раптом я побачив за квартал од мене Софочку. Я кинувся ій назустріч, сподіваючися від неї дізнатися про все. Але ж, на диво, вона була спокійнісінька, як завжди, весела Й радісна, що зустрілася зі мною. Я нічого не розумів. Сказати їй про свої підозріння було смішно. Я тільки жартівливим тоном запитав:

— Чого це ваш чоловік, що так гидує зброєю, раптом надумав собі купити револьвер?

— Він там, у магазині? — сполошилася вона.—Ходім швидше за ріг, щоб він нас не побачив. Сьогодні мій день відпочинку, я обіда не готую, чоловік піде собі до ресторану й я хочу бути вашою увесь день, — безжурно сміялася вона, коли ми завернули в провулок.

— Чекайте, а револьвер? — нагадав я.

— Та ні, не револьвер, — сміялась вона далі, — це він програв моїй подрузі парі, і вона, знаючи, як це йому тяжко, примусила його купити їй за подарунок пістолет-монтекристо...

Я подумав, що, може, і справді помилився. Що ж до Софочкиного програму про цілий день, то, по-перше, я поклав собі, що це ж — востаннє; отже — можна; а по-друге,— хто його знає! Може, він, користуючися нагодою, таки справді револьвер купив, готуючи криваву драму. Я ж бо виразно бачив бравнінг у нього в руці. Отже, нехай краще Софочка побуде в мене...

Побула вона до пізнього. Наприкінці я їй признався в своїх підозріннях і хотів її провести додому: вона цього не дозволяла, боючися, щоб хто зі знайомих не побачив нас пізно вдвох і не доповів чоловікові.

Софочка реготала з мене. Її чоловік? Та він мухи боїться! Ні, я мушу облишити ці дурниці.

І вона сквапно зникла за дверима.

Я зачекав пару хвилин і обережно пішов слідом, здаля стежучи за нею. Але ж, біс його знає, — вона, певно, перелетіла три квартали до її помешкання, бо на вулиці я її не здогнав.

Та коли я обминав ріг її вулиці, вона трохи не збила мене з ніг, бігши мені назустріч.

— Ходім до нас! Швидше, швидше! — схвильовано вигукнула вона й потягла мене за руку.

Я взявся в ноги. Так і є: нещастя! Зараз я побачу його, бідолаху, з простріленою головою чи серцем, це все одно. Мені перехопило дух, — не від бігу, а від огиди до себе. Справді ж паскудство: заради своєї примхи довести до самогубства таку лагідну, хорошу людину.