— Ну, здрастуйте, кого не бачила, — сказала вона, проходячи до свого крісла і сідаючи за стіл. — Ти що, Ігнатьєв, отак і лежиш весь час, боїшся навіть позу змінити? А ти чого тут? — перевела вона погляд на Боровика. — За моїми даними, тобі мінімум тиждень в лікарні спочивати треба.

— Застаріли ваші дані, — похмуро відповів Боровик.

— Застаріли? Добре. Ну, що ж ви сидите тут, журитеся, думу думаєте? Багато надумали?

Говорячи ці слова, вона швидко перебирала й переглядала якісь папери на столі, знайшла, підписала і відклала набік два листи. Вона вже працювала на повну ходу, не маючи змоги ні на мить лишатися бездіяльною; енергія сповнювала її вщерть, важко було уявити Марію Іванівну Басову без роботи.

— Що там в комісії, Маріє Іванівно? — несміливо запитала Зоя.

Басова відсунула набік папери, глянула на дівчину так, ніби згадала чи побачила щось дуже неприємне, встала з-за столу, супроводжувана уважними поглядами, пройшлася по кабінету, підійшла до вікна, якусь мить постояла перед ним, дивлячись на заводське, знайоме до найменших деталей, подвір’я.

Осінній ласкавий промінь сонця впав на її сніжнобіле, вже давно посивіле волосся, освітив кругле, повне, вже по-старечому вродливе обличчя, де особливо вирізнялися великі сірі очі під чорними, зовсім не посивілими, а може, навіть і трохи підфарбованими бровами. Незважаючи на свої п’ятдесят п’ять років, Марія Басова стежила за своєю зовнішністю дуже ретельно, і позначалося це в усьому: в добре пошитому темносиньому костюмі, в вибагливій білій нейлоновій кохтинці, в дбайливо зробленому манікюрі, в малесенькій квіточці, ніби між іншим кинутій у петлицю жакета, нарешті, в кожному русі, коли ясно видно, що людина не дозволяє собі ні на мить опуститися і того ж вимагає від своїх співробітників. Працювати разом з нею було дуже легко і водночас неймовірно важко. Усі знали вимогливість Басової, заочі лаяли її страшенно і боялися, як вогню, проте не могли не визнавати правильності й доцільності її наказів.

He виконати якесь її розпорядження було просто неможливо, — на хімічному заводі про таке взагалі ніхто не наважився б подумати. «Сама» — так називали заочі Марію Іванівну — вміла вимагати точної роботи, зате вміла і піклуватись про своїх робітників та інженерів. «Людям спочатку треба створити умови для роботи, — завжди говорила Басова, — а після того і найбільший план можна виконати». Умови Басова вміла створювати дуже добре, завод перевиконував програму з місяця в місяць.

Але зараз становище було скрутнішим і складнішим, ніж будь-коли, і, може, саме тому вона так довго дивилася на заводське подвір’я, не знаючи, як відповідати на запитання Зої.

— В комісії? — перепитала вона, ніби бажаючи виграти ще якусь мить перед відповіддю. — Нічого хорошого в комісії не було. Чи встряне в цю справу юстиція, не знаю. Там прокурор Малахов, розумний дядько. В обком доповідну записку я написала. Сказали — розберемось…

Ігнатьєв знову рвучко підскочив на дивані і сів, упершись руками в коліна. Очі його блукали, мов у божевільного, обличчя стало зовсім синім.

Зоя чомусь подумала, що за останню годину інженер вже кілька разів то кидався на диван, то знову схоплювався, це здалось їй огидним і недостойним.

— Судитимуть вас, можете бути спокійні, — крикнув Ігнатьєв. — Можете бути цілком спокійні, рано чи пізно, а судитимуть, — він задихнувся від гніву і обурення. — Дадуть вам три або п’ять років і цілком справедливо, по закону.

— Боже, який вибух громадянського гніву, — весело засміялася Басова. — Що це з тобою?

Вона сміялася голосно, заливчасто, а головне, щиро. Зоя вже давно помітила за Марією Іванівною здатність у всякому становищі, навіть найскрутнішому, шукати й знаходити іскорки гумору. Сьогодні цей сміх прозвучав несподівано, але чомусь зразу все поставив на свої звичайні, буденні місця, і навіть майбутнє заводу і самого винаходу перестало здаватися таким грозовотемним.

— Так що ж з тобою таке? — витираючи мережаною хустинкою куточки очей, знову спитала Басова, дивлячись на Ігнатьєва так, ніби він завдав їй хтозна-якої втіхи. Було в цьому погляді щось дитяче, захоплене, неначе стояв перед нею фокусник і невідомо, що він наступної миті витягне з чорної скриньки.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — буркнув Ігнатьєв. — Коли б вам знищили п’ятнадцять років життя так, як розбили ви їх мені, то вам не захотілося б більше сміятись! Як ви можете посміхатись? Адже все загинуло, все! Не вас одну, всіх нас, усіх чисто судитимуть і засудять! А найгірше, що правильно засудять. І ні на які перекручення радянської законності ніхто з нас і поскаржитись не посміє.

Басова відійшла від вікна, сховала хусточку в кишеню, знову сіла до столу, рожевою м’якою долонею провела кілька разів по блискучому склу, ніби хотіла його розгладити.

— Коли ти боїшся тільки слідства і суду, то можеш раз і назавжди заспокоїтися, — сказала вона. — Наказа про проведення досліду підписувала я, вся відповідальність лежить на мені. Гроші теж давала я. А раз я відповідаю за це діло, то маю намір довести його до кінця, які б громи й хмари над нашою головою не нависали б. Дуже добре, що ви тут. Порадитись нам треба. Зоя, у мене до тебе прохання — одна нога тут, друга там — принеси сюди схему руху інертного газу в усій системі. Ясно?

— Я вмить, Маріє Іванівно. — Зоя вибігла з кабінету.

Тепер Басова дивилась то на Ігнатьєва, то на Боровика і мовчала. Їй здавалося раніше, що знає вона обох дуже добре, знає можливості й обдаровання цих, безперечно, талановитих інженерів, а отже все виявилося інакшим, ніж вона уявляла. Характери людей, їх сильні сторони і слабості завжди найяскравіше виявляються у хвилини небезпеки. За одну годину, проведену поряд у бою, інколи узнаєш про людину більше, ніж можеш взнати за ціле життя — все виявляється ясно і видимо, як на фотоплівці. Марія Іванівна дивилася на Ігнатьєва і думала про несподіванки, сховані в його душі. Тимчасом чогось незвичайного вона не побачила, такого нападу панічного страху, замаскованого під високий громадянський гнів, можна було чекати й раніше. А що буде далі, невідомо. В усякому разі, можна чекати великих прикростей, але остаточні висновки робити ще рано. Потім погляд її перейшов на Боровика, на його перев’язку. Тут все здавалося міцним і надійним. Інженер викликає до себе зараз і приязнь, і співчуття. Не кожен на його місці кинувся б перекривати вентилі. Тепле почуття в серці, раз з’явившись, вже не зникало, і Басова сказала привітно й весело:

— Ну, яке ж у нас все-таки самопочуття, матросе?

— Самопочуття? А чому постало це питання?

Басова усміхнулась — Боровик завжди залишався сам собою.

— Ну, а все-таки. Одверто.

— Готовий до виконання будь-яких завдань.

— Що в лікарні сказали?

— В лікарні? Нічого особливого не говорили. Шкіру подряпану зашили, крові долили і все, віра якір!

— Так-таки нічого більше й не говорили?

— Ні. Може, і сказали б, але в них нагоди не було. Я там на вічний прикол не швартувався.

Якась нова думка майнула в сірих очах Басової. Боровик зразу ж помітив цю іскорку і, не даючи директорші вимовити жодного слова, заговорив знову.

— Я прийшов сюди сказати таке: цей вибух нам треба розцінювати як доказ правильності усіх наших міркувань і розрахунків. Реакція пішла, а це найголовніше. Дослід треба ставити наново, і цілковитий успіх забезпечено. В цьому сумніву, можна сказати, немає.

— А ти, Ігнатьєв, що про це думаєш?

— Божевілля!

— Отже, погляди високих сторін, як кажуть дипломати, різко розійшлися.

Басова з інтересом поглядала то на одного, то на другого інженера. Здавалось, її тішить ця розмова, дає змогу все глибше й глибше осягнути найпотаємніші думки співбесідників, найприхованіші риси характерів.

— А прокурора ти не боїшся, Боровик?

— Ні, мені його боятися нічого. Коли б я другого вентиля встиг перекрити…

— Коли б ти встиг перекрити другий вентиль, вибуху справді не було б, але мушу тобі сказати — не було б і досліду. Цей вибух дав нам більше, ніж я могла сподіватися. Ясно, Ігнатьєв?