Стосовно цих убивств я пропоную провести дослідження самостійно, перш ніж робити висновки. Це буде навіть цікаво, — (я подумав, що «цікаво» не зовсім годиться до ситуації, але промовчав), — до того ж Лебон колись зробив мені послугу, за яку я йому досі не віддячив. Ми сходимо й подивимось на все самі. Я знайомий із префектом поліції Г..., а тому отримати дозвіл буде неважко.

Ми отримали дозвіл й одразу ж подалися на вулицю Морґ. Це був один із тихих убогих завулків, що з’єднують вулиці Ришельє та Сен-Рок. Оскільки ми мешкали на протилежному кінці міста, то прибули на місце, коли вже було далеко за полудень. Будинок відшукали легко, бо на тому боці тротуару вешталося чимало людей, які з простої цікавості позирали на зачинені віконниці. Це був звичайний паризький будинок із підворіттям, збоку стояла скляна сторожка з підйомним віконцем для консьєржки. Перш ніж увійти, ми спершу пройшлися вулицею, потім звернули у провулок, потім іще раз повернули і опинилися на задвірках будівлі, й увесь цей час Дюпен дуже пильно обдивлявся околиці й сам будинок, а я не помітив нічого, що було б варте уваги. Повернувшись до входу, ми подзвонили, і після того як чергові поліцейські продивилися наші папери, нас впустили всередину. Ми піднялися в кімнату нагорі, де було знайдено труп мадемуазель Л’Еспане й досі лежали тіла обох небіжчиць. У спальні, як і має бути у таких випадках, усе залишилось як було — панувало безладдя. Я не побачив нічого, що б не описали репортери «Судової газети». Дюпен ретельно все оглянув, не поминувши і трупів. Потім ми обійшли інші кімнати, спустилися на подвір’я, й увесь цей час нас супроводжував жандарм. Ми закінчили ввечері й урешті попрощалися. На зворотному шляху мій супутник іще завітав до редакції однієї зі щоденних газет.

Тут я розповідав, що у мого друга багато забаганок, і що je les ménagais24 (мені важко дібрати англійський відповідник). Безперечно, зараз він не хотів обговорювати злочин; Дюпен заговорив про нього лише наступного дня. Він раптом спитав, чи не помітив я чогось незвичайного в тому страшному видовищі.

Він так вимовив слово «незвичайне», що я мимоволі здригнувся.

— Ні, нічого незвичайного, — відповів я, — принаймні нічого такого, чого не було в газеті.

— Боюся, газета не передала увесь жах скоєного, — відповів Дюпен. — Та забудьмо пустопорожні домисли друкованого видання. Мені здається, цю загадкову справу вважають нерозв’язною саме на підставі того, що саме й може допомогти її розплутати; маю на увазі вражаючу жорстокість злочину. Поліцейські спантеличені відсутністю мотиву, зауваж, не мотиву вбивства, а мотиву такої страшенної люті. Вони також ніяк не можуть поєднати факти: свідки чули суперечку, але у кімнаті, крім убитої мадемуазель Л’Еспане, нікого не було, а злочинець не міг утекти так, щоб залишитися непоміченим. Жахливий хаос у кімнаті; труп, який знайшли у димарі та ще й догори ногами; жорстоко понівечене тіло старої дами, — цих обставин разом із тими, що я вже озвучив, і тими, про які зараз не буду згадувати, виявилося досить для того, щоб загнати нашу поліцію з її горе-кмітливістю у глухий кут. Вони припустилися грубої, але поширеної помилки: сплутали незвичайне з незрозумілим. Але саме уникання простого та звичного шляху допомагають розуму відшукати істину. У такому розслідуванні, як наше, головне питання має бути не «Що сталося?», а «Що сталося такого, що ще зроду не траплялося?». Справді, легкість, із якою я розплутаю — взагалі-то вже розплутав — цю загадкову справу, прямо пропорційна складнощам, які поліція ніяк не може подолати.

Я мовчки дивився на Дюпена, і моєму подиву не було меж.

— Я зараз чекаю, — провадив мій друг, поглядаючи на двері, — чекаю на людину, яка, можливо, безпосередньо й не брала участі в різанині, проте якоюсь мірою має стосунок до злочину. В найжахливішому наш очікуваний гість, певно, не винен. Сподіваюся, моє припущення вірне, оскільки на ньому ґрунтується відгадка усієї головоломки. Я чекаю, що чоловік прийде з хвилини на хвилину. Звичайно, він може не прийти, але я схиляюся до думки, що прийде. І якщо він з’явиться, ми маємо його затримати. Ось пістолети; ми обидва знаємо, як ними користуватися, якщо виникне необхідність.

Я взяв пістолети, майже не усвідомлюючи, що роблю, і не вірячи власним вухам, а Дюпен тим часом продовжував свій монолог. Я вже зауважував, що в схожих випадках він ставав ніби відчуженим. Він звертався до мене, а тому говорив неголосно, але щось у його інтонації звучало так, ніби він балакає до людини, яка від нього далеко. Його погляд нічого не виражав і був спрямований на стіну.

— Піднімаючись сходами, свідки чули суперечку, — вів далі мій друг, — але їхні свідчення підтверджують той факт, що жоден із голосів не належав ані мадам, ані мадемуазель. А значить, відпадає версія, що стара жінка спочатку вбила дочку, а потім звела рахунки із власним життям. Я кажу про це лише для того, щоб показати хід своїх думок, так би мовити, свій метод. Та мадам Л’Еспане й не вистачило б сили запхати труп дочки у димар, де знайшли тіло; а те, як жорстоко була понівечена вона сама, зовсім унеможливлює факт самогубства. Отже, вбивство було скоєно кимось іншим, і голос цієї особи й чули свідки. Що ж до голосів, дозволь звернути твою увагу на свідчення стосовно цього, але не в цілому, а лише на їхню особливість. Скажи, тебе нічого не здивувало?

— Я зауважив, що всі свідки погоджувались: грубий голос належав французу, в той час як із приводу власника верескливого голосу думки розходились, а хтось узагалі назвав його різким.

— Це власне свідчення, — заперечив Дюпен, — а не їх особливість. Ти не помітив нічого характерного. А втім, слід було помітити. Свідки, як ти казав, погоджувалися з приводу грубого голосу. Але стосовно верескливого голосу дивно не те, що думки розходились, а те, що італієць, англієць, іспанець, голландець і француз характеризують його як голос іноземця. Кожен певен, що то не був його співвітчизник. Кожен вважає, що голос розмовляв незнайомою мовою. Француз вважає, що голос належав іспанцю і що він навіть «зміг би розрізнити деякі слова, якби знав іспанську». Голландець стоїть на тому, що то був француз, але ми знаємо, що «свідок не розуміє французької і був допитаний через перекладача». Англієць стверджує, що голос належав німцю, але «німецької не знає». Іспанець «певен», що кричав англієць, та «робить висновок з інтонації», оскільки з англійською не знайомий. Італієць вважає, що то була російська мова, хоча «з росіянами не мав нагоди спілкуватися». Ба більше, другий француз, на відміну від першого, стверджує, що говорив італієць, щоправда, «мови не знає, судить з інтонації». Дійсно, якою ж дивною, незвичайною має бути мова, про яку так озиваються свідки і в якій жоден мешканець з п’ятьох найбільших європейських країн не упізнав нічого знайомого! Ти можеш сказати, що той голос належав азіату чи африканцю. Справді, у Парижі рідко можна зустріти представників Азії чи Африки, але навіть не заперечуючи таку можливість, я хочу звернути твою увагу на три обставини. Один із свідків характеризував голос як «не стільки верескливий, як різкий». Інші двоє стверджують, що говорили «швидко і нерозбірливо». І нікому не вдалося розібрати жодного слова, навіть жодного звуку!

— Я не знаю, — провадив мій друг, — яке враження справляє на тебе хід моїх думок, але насмілююся стверджувати, що навіть зі свідчень щодо грубого й верескливого голосів, можна зробити законні висновки, які викликають припущення, що в свою чергу визначає напрям усього подальшого ходу розслідування цієї загадкової справи. Я сказав «законні висновки», та висловився не зовсім вдало. Я мав на увазі, що це єдино вірні висновки й що моє припущення, як лише один можливий результат, природно із них витікає. Що це за припущення, я поки змовчу. Я тільки хочу, аби ти зрозумів: воно для мене настільки вагоме, що визначило напрям і певну цілеспрямованість моїх пошуків у спальні небіжчиць.

Давай подумки перемістимось у цю кімнату. Що в першу чергу ми почнемо шукати? Напевно, вихід, яким могли б скористатися злочинці. Ми з тобою, ясна річ, у надприродні сили не віримо. Не злі ж духи так жорстоко вбили мадам і мадемуазель Л’Еспане! Ні, ті, хто вчинили цю чорну справу, створіння із плоті та крові, цілком матеріальні, а тому і втікати вони мали матеріальним шляхом. Тоді постає питання: як? На щастя, з цього приводу існує лише один хід міркування і саме він і приведе нас до точної відповіді. Давай крок за кроком розглянемо усі можливі виходи. Не викликає сумнівів те, що коли свідки піднімалися нагору, злочинці перебували у спальні, де знайшли мадемуазель Л’Еспане, або принаймні у кімнаті, що до неї прилягає. А значить, ми повинні шукати вихід саме в цих двох приміщеннях. Поліція сумлінно обстежила підлогу, стелю, кам’яну кладку на стінах. Жодні потаємні двері не сховалися б від пильного погляду. Але маючи сумніви щодо поліцейського обшуку, я перевірив усе сам. Там і справді не було потаємних виходів. І ті, і ті двері, що вели з кімнат у коридор, були надійно замкнені зсередини. Тоді давай повернемося до димарів. Хоча у нижній частині, футів на вісім-десять від підлоги, вони звичайного розміру, та що вище, то вони стають вужчими, і крізь них не пролізе навіть угодована кішка. Неможливість утечі через уже перелічені виходи є настільки очевидною, що залишаються лише вікна. Вікна, які виходять на вулицю, ми розглядати не будемо, оскільки натовп під будинком неодмінно помітив би утікачів. Тоді вбивці мали скористатися вікнами у спальні. Отримавши такий висновок, до якого ми дійшли цілком логічним міркуванням, ми, як люди розумні, не повинні нехтувати ним лише через його очевидну неможливість. Ні, ми маємо довести, що ця «неможливість» є не очевидною, а удаваною.