Едар Аллан По

ДОВГАСТИЙ ЯЩИК

Кілька років тому, прямуючи до Нью-Йорка з Чарлстона, що у штаті Південна Кароліна, я замовив каюту на чудовому пакетботі «Індепенденс», де капітаном був Гарді. Ми мали вийти в море, якщо погода не перешкодить, п'ятнадцятого числа того ж місяця (червня), а чотирнадцятого я піднявся на борт, аби залагодити кілька дрібних справ, пов'язаних з подорожжю.

Від капітана я дізнався, що пасажирів буде пребагато і дам серед них — куди більше, ніж звичайно. У списку я знайшов імена кількох своїх знайомих і вельми зрадів, коли дізнався, що побачу і містера Корнелія Вайєта, молодого художника, до якого я плекав тепле почуття дружби. Ми разом навчалися в Ч-ському університеті й були тоді нерозлийвода. Він мав темперамент, властивий геніям, і був палкий, вразливий, піддатливий мізантропії. До всього того додайте, що в грудях людських ніколи ще не билося таке гаряче та вірне серце.

Я завважив, що на його ім'я записано аж три каюти і, знову переглянувши список пасажирів, дізнався, що подорожує він не один, а з дружиною та двома своїми сестрами. Каюти були досить просторі, і в кожній — по два спальні місця, одне над одним. Ті полиці, правда, були такі вузькі, що на них могло поміститися тільки по одному пасажирові; і все-таки я не міг збагнути, навіщо їм на чотирьох знадобилося три каюти, а не дві. Саме тієї пори я перебував під владою того похмурого душевного настрою, що нерідко поєднується з неприродно перебільшеною цікавістю до всіляких дрібниць: сором признатися, але з приводу цієї зайвої каюти я робив чимало безглуздих припущень, які не додають мені честі. Ну яке мені діло до того всього, одначе я вперто сушив собі голову й далі над загадкою третьої каюти. Врешті я розгадав її і вельми здивувався, що не додумався до цього раніше. «Ну ясно, з ними ж їде служниця! — мовив я сам до себе. — Який же я дурень, що не здогадався відразу!» Я знову зазирнув до списку, та виявилося, що вони подорожують без служниці, хоча спочатку й мали намір узяти її з собою, бо в списку перше зазначалося: «зі служницею», а потім ці слова було викреслено. «О, йдеться, безперечно, про додатковий багаж! — подумав я. — Якусь із своїх речей він не бажає перевозити в трюмі, а воліє сам пильнувати її... А, он воно що! То, мабуть, якась картина... Це ж про неї він, либонь, домовлявся з Ніколіно, італійським євреєм!» Такий висновок цілком мене задовольнив, і та дрібничка вже не ятрила мою цікавість.

Сестер Вайєта, напрочуд милих і розумних дівчат, я знав дуже добре, та дружини його ще жодного разу не бачив, бо побралися вони зовсім недавно. Але він частенько розповідав мені про неї з притаманним йому палким захопленням. Змальовував її як неперевершену красуню й дотепницю, щедро обдаровану талантами. Отож мені нетерпеливилось побачити її.

Того дня, коли я побував на пакетботі, тобто чотирнадцятого, туди мав навідатися і Вайєт з дружиною та сестрами — про це повідомив мене капітан, — а тому я затримався на борту ще годинку, маючи надію познайомитися з молодою. Та ось капітанові надійшла записка з вибаченням: «Місіс В. трохи занедужала, а тому прибуде на пакетбот не раніше як завтра перед самісіньким відплиттям».

Назавтра, коли я вже прямував з готелю на пристань, капітан Гарді перестрів мене і сказав, що «через деякі обставини» (безглузда, але зручна відмовка) «Індепенденс» іще постоїть на якорі день-два, а коли все буде готове до відплиття, він пришле когось дати мені знати. Я здивувався, адже віяв свіжий південний бриз; а що капітан не пояснив, які то були «обставини», хоч як я намагався витягти це з нього, то мені тільки й лишалося вернутися у готель і знічев'я потерпати від цікавості й нетерплячки.

З тиждень я марно чекав звістки від капітана, та ось нарешті вона надійшла, і я негайно вирушив на пакетбот. Там було вже повно пасажирів і всі метушилися — як завше перед дорогою. Вайєт та його супутниці прибули хвилин через десять після мене. Сестри, молода дружина і сам художник ступили на палубу, і я помітив, що останній був у полоні одної з найпохмуріших своїх мізантропій, але я до того здавна звик і вже не зважав на його лихий гумор. Він навіть не представив мене дружині, отож цей борг чемності довелося сплатити його сестрі, напрочуд милій і тямущій дівчині, яка, знайомлячи нас, промовила поспіхом кілька відповідних слів.

Обличчя місіс Вайєт ховалося за густим серпанком вуалі, отож коли вона, у відповідь на мій уклін, відгорнула її, то, признаюся, я був глибоко вражений. Я був би навіть ошелешений, якби давній досвід не навчив мене вірити тільки наполовину захопленим словам мого друга-художника, коли він змальовував жіночі чари. Я добре знав, як легко він підноситься і ширяє у сферах чистого ідеалу, варто нам заговорити про красу.

Скажу по щирості, хоч як придивлявся, а нічого привабливого в місіс Вайєт я не знайшов. Гадаю, її сміливо можна було б назвати поганулею. Проте вдягнена вона була з вишуканим смаком — тому сумніви мої заступило переконання, що вона полонила серце мого друга довговічнішими чарами розуму й душі. Всього кілька слів промовила вона до мене й одразу попрямувала в свою каюту разом з містером Вайєтом.

І знов прокинулась моя непогамовна цікавість. Служниці з ними не було — в цьому я вже пересвідчився. Тому я почав виглядати, чи не з'явиться ще додатковий багаж. Минув якийсь час — і на пристань в'їхав візок з довгастим сосновим ящиком — здається, тільки його й чекали на пакетботі, щоб вийти в море. Тільки-но ящик перенесли на судно, як ми знялися з якоря, невдовзі щасливо проминули обмілину і вийшли у відкрите море.

Ящик цей — я вже казав — був довгастий. Близько шести футів завдовжки та двох з половиною завширшки — я уважно розглянув його і волів би бути точним. Форму таку побачиш не часто, тому, угледівши ящик, я похвалив себе за проникливість і здогадливість. Пригадуєте, я дійшов висновку, що незвичайний багаж мого друга художника мав складатися з картин або принаймні з однієї картини. Мені було відомо, що протягом кількох тижнів він вів переговори з Ніколіно — і ось з'являється ящик, і форма його свідчить про те, що в ньому може бути тільки копія «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі, а не що інше. Я ж знав: не так давно Ніколіно придбав копію «Таємної вечері», написану у Флоренції Рубіні-молодшим.* Отож і цю загадку можна вважати розгаданою. Я тихенько посміювався, думаючи, який то я проникливий. Це вперше, відколи я знав Вайєта, він крився від мене з якоюсь своєю мистецькою таємницею; і от тепер він явно намірився поглузувати з мене: провезти нишком чудову картину до Нью-Йорка під самісіньким моїм носом, розраховуючи при цьому, що я ні про що не здогадаюся. Я вирішив платити йому тим самим — тепер і надалі.

Одне було мені дуже прикро: ящик поставили не в запасній каюті, а у Вайєтовій. Там він і лишився на підлозі, зайнявши майже весь простір, і, певно, дуже заважав художникові та його дружині, тим більше, що на ньому великими незграбними літерами було зроблено напис — чи то смолою, чи фарбою, яка міцно і гидко тхнула, — мені той запах видався нестерпно нудотним. На накривці ящика я прочитав слова: «Місіс Аделаїді Кертіс, Олбані, Нью-Йорк. Під наглядом Корнелія Вайєта, есквайра. Верх. Переносити обережно».

Я знав, що місіс Аделаїда Кертіс, яка мешкає в Олбані, — мати художникової дружини, але потім подумав, що то просто містифікація і адреса має збити мене з пантелику. Бо ж я не мав жодного сумніву, що в напрямку на північ ящик не рушить далі майстерні мого друга-мізантропа на Чемберс-стріт у Нью-Йорку.

Перші три-чотири дні нашої подорожі погода стояла чудова, хоча вітер тримався лобовий — він повіяв з півночі, тільки-но берег розтанув удалині. Пасажири, ясно, були в піднесеному настрої і вельми товариські. Виняток складали тільки Вайєт та його сестри, які поводилися так холодно й стримано, аж я сказав би — нечемно. Поведінка самого Вайєта для мене не дивина. Він був смутніший ніж звичайно — навіть похмурий, — та для його сестер то було непрощенно. Майже весь час вони проводили на самоті і, хоч як я їх умовляв, рішуче відмовились приєднатися до товариства.