— Якої ж кари і якої муки заслуговують за такі лиходійства?.. Але боги надихнуть мене, і за допомогою сил Тартара[339] я дам бідолашному народу моєму таке видовище, що протягом століть згадуватиме він мене із вдячністю.

Чоло Петронія спохмурніло. Він подумав про небезпеку, що нависла над Лігією, над Вініцієм, якого любив, і над тими людьми, чиє вчення він відкидав, але в чиїй невинуватості був переконаний. Подумав також, що розпочнеться одна з таких кривавих оргій, яких не зносили його очі естета. Але передовсім сказав собі: «Мушу рятувати Вініція, він збожеволіє, якщо та дівчина загине», — і ці міркування переважили всі інші, Петроній же розумів добре, що затіває гру таку небезпечну, як ніколи в житті.

Почав усе-таки промову невимушено й недбало, як говорив зазвичай, коли критикував або висміював не досить естетичні задуми імператора й августіанів:

— Отже, знайшли жертву! Добре! Можете їх послати на арену або вдягти в «скорботну туніку»[340]. Теж добре! Але вислухайте мене. Маєте владу, маєте преторіанців, маєте силу, будьте щирими принаймні тоді, коли ніхто вас не чує. Ошукуйте народ, але не самих себе. Видайте народові християн, засудіть їх на які захочете муки, майте, одначе, мужність сказати собі, що не вони спалили Рим!.. Фі! Називаєте мене арбітром елегантності, тож заявляю вам, що не терплю жалюгідних комедій. Фі! Ах, як це все нагадує мені театральні балагани біля Ослиної брами, в яких актори зображують для забави приміської черні богів і царів, а після вистави запивають цибулю кислим вином або дістають добрячої хлости. Будьте ж насправді богами й царями, бо говорю вам, що можете собі це дозволити. Щодо тебе, імператоре, ти погрожував нам судом прийдешніх століть, але подумай, що вирок вони винесуть і тобі. Присягаюся божественною Кліо[341]! Нерон — володар світу, Нерон-бог спалив Рим, тому що був таким же могутнім на землі, як Зевс на Олімпі. Нерон-поет любив так поезію, що заради неї пожертвував рідним містом! Від початку світу ніхто не вчинив такого, ніхто на таке не відважувався. Заклинаю вас іменем дев'яти Лібетрійських німф[342], не зрікайтеся такої слави, — адже тоді пісні про тебе звучатимуть, поки світу й сонця. Ким же в порівнянні з тобою буде Пріам, ким — Агамемнон, ким — Ахіллес, ким — самі боги? Не має значення, чи спалення Рима є справою доброю, але є великою та надзвичайною! А до того ж говорю тобі, що народ не здійме на тебе руку! Це неправда! Май мужність! Стережися вчинків, тебе не гідних, — тобі загрожує тільки те, що прийдешні століття можуть сказати: «Нерон спалив Рим, але як малодушний імператор і малодушний поет, зрікся великого діяння зі страху та переклав провину на невинуватих!»

Слова Петронія зазвичай справляли на Нерона сильне враження, але цього разу сам Петроній не обдурював себе, бо розумів: те, що говорив, було останнім засобом, який може, щоправда, на випадок удачі врятувати християн, але ще скоріше знищити його самого. Не завагався, одначе, адже йшлося водночас і про Вініція, що його він любив, і про азарт цієї гри, який вабив його. «Кості кинуто, — сказав собі, — і побачимо, наскільки страх за власну шкуру переважить прагнення слави».

І в душі не сумнівався, що переважить страх.

Тим часом після його слів запанувала тиша. Поппея і всі присутні вп'ялись очима у вічі Нерона, той же, випнувши губи, наблизив їх до ніздрів, як звик робити, коли не знав, що вчинити. Врешті на його лиці відбилися стурбованість і невдоволення.

— Повелителю, — вигукнув, бачачи це, Тигеллін, — дозволь мені вийти, бо коли наражають на згубу твою особу, а до того ж називають тебе малодушним імператором, малодушним поетом, палієм і комедіантом, вуха мої не можуть зносити таких слів.

«Я програв», — подумав Петроній.

Але, повернувшись до Тигелліна, зміряв його поглядом, у якому була зневага знатного вельможі й витонченої особистості до жебрака, і сказав:

— Тигелліне, це тебе я назвав комедіантом, бо ти є ним і зараз.

— Чи не тому, що не хочу слухати твоїх образ?

— Тому що ти зображуєш безмежну любов до імператора, а перед цим погрожував йому преторіанцями, що зрозуміли ми всі, й він також.

Тигеллін, який не сподівався, що Петроній відважиться викинути на стіл такі кості, зблід, розгубився, й у нього відібрало мову. Але це була остання перемога арбітра елегантності над суперником, бо зразу ж Поппея сказала:

— Повелителю, як можеш дозволити, щоб навіть комусь на думку спало таке, а тим паче, щоб хтось одважився її вголос тобі висловити?

— Покарай зухвальця! — вигукнув Вітеллій.

Нерон знову наблизив губи до ніздрів і, спрямувавши погляд своїх короткозорих очей на Петронія, сказав:

— Отак ти віддячуєш мені за приязнь, яку до тебе маю?

— Якщо я помиляюся, доведи мені це, — заперечив Петроній. — Але знай: говорив те, що велить мені любов до тебе.

— Покарай зухвальця! — повторив Вітеллій.

— Зроби це! — озвалися ще голоси.

В атрії вчинився галас і рух, бо всі почали відсуватися від Петронія. Відсунувся навіть Туллій Сенеціон, його постійний товариш при дворі, й молодий Нерва, що виявляв до нього найвищу приязнь. За хвилину Петроній залишився сам на лівій половині атрію і з усміхом на вустах, розправляючи долонею складки тоги, чекав іще, що скаже або зробить імператор.

А той сказав:

— Хочете, щоб я його покарав, але це мій товариш і друг, і, хоча він уразив моє серце, нехай знає, що в цьому серці маю для друга тільки… прощення.

«Програв і пропав», — подумав Петроній.

Тим часом імператор підвівся, нараду було завершено.

Розділ L

Петроній вирушив додому, Нерон же з Тигелліном перейшли до атрію Поппеї, де чекали на них люди, з якими префект щойно розмовляв.

Були це два рабини із Затибря, вбрані в довгі парадні шати, з митрами на головах, молодий писар, їхній помічник, а також Хілон. Побачивши імператора, священики зблідли і, піднісши складені долоні на рівень плечей, схилили до них голови.

— Вітаємо монарха монархів і царя царів, — мовив старший із двох, — вітаємо володаря землі, покровителя обраного народу й імператора, лева між людьми, чиє правління є мов сонячне світло і мов кедр ліванський, і мов джерело, і мов пальма, і мов бальзам єрихонський!..

— А богом ви не називаєте мене? — запитав імператор.

Священики зблідли ще дужче, старший заговорив знову:

— Слова твої, повелителю, солодкі, мов гроно виноградної лози й наче стиглий інжир, бо Єгова наповнив добротою серце твоє. Але попередник батька твого, імператор Гай, був жорстокою людиною[343], одначе посли наші не називали його богом, воліючи померти, ніж порушити Закон.

– І Калігула звелів кинути їх левам?

— Ні, повелителю. Імператор Гай убоявся гніву Єгови.

І обидва підвели голови, бо ім'я Єгови додало їм одваги. Покладаючись на силу його, сміливіше вже дивились у вічі Нерону.

— Ви звинувачуєте християн у спаленні Рима? — запитав імператор.

— Ми, повелителю, звинувачуємо їх лише в тому, що вони вороги Закону, вороги роду людського, вороги Рима і твої та що вже давно погрожували місту і світу вогнем. Решту скаже тобі цей чоловік, чиї вуста не осквернить олжа, бо в жилах його матері тече кров обраного народу.

Нерон звернувся до Хілона:

— Хто ти?

— Твій прихильник, Осірісе, і при цьому бідний стоїк.

— Ненавиджу стоїків, — сказав Нерон, — ненавиджу Тразею, ненавиджу Музонія та Корнута. Мені відразливі їхні промови, їхнє презирство до мистецтва, їхня добровільна бідність і неохайність.

— Повелителю, твій наставник має тисячу столів лимонного дерева. Побажай тільки, й матиму їх удвічі більше. Я стоїк за потребою. Прикрась, о Променистий, мій стоїцизм вінком із троянд і постав перед ним глек вина, й він так співатиме вірші Анакреонта, що заглушить усіх епікурейців.