Лігія розуміла, скільки йому мусять коштувати такі перемоги над самим собою. Але чим частіше їх здобував, тим дужче її серце схилялося до нього. Заслуга його відносно Назарія була, одначе, менша, ніж вона припускала. Вініцій міг за хвилину обуритися на нього, але не міг до нього її ревнувати. Син Міріам дійсно не більше значив у його очах за пса, а крім того був іще хлопчаком, який якщо кохав Лігію, то кохав несвідомо і смиренно. Більшу боротьбу з собою мусив вести молодий трибун, аби погоджуватися, хоча б мовчки, з тією пошаною, якою серед цих людей було оточене ім'я Христа і його вчення. З того приводу відбувались у душі Вініція дивні речі. Було це все-таки вчення, що його сповідувала Лігія, тож тільки через те готовий був його визнати. Потім, чим швидше одужував, чим ліпше пригадував цілу низку подій, які сталися після тієї ночі в Остріані, й цілий ряд понять, які наповнили відтоді його свідомість, тим дужче дивувався з надлюдської могутності цього вчення, що перетворювало так цілковито душі людські. Розумів, що є в ньому щось надзвичайне, щось, чого не було досі на світі, й відчував, що коли б воно охопило цілий світ, коли б прищепило світові свою любов і своє милосердя, то, мабуть, настала б якась епоха, що нагадувала б ту, в якій іще не Юпітер, а Сатурн правив світом[237]. Не смів також засумніватися ні в надприродному походженні Христа, ні в його воскресінні чи в інших чудесах. Очевидці, які про те говорили, занадто були гідними довіри та занадто зневажали брехню, аби міг припустити, що розповідають небилиці. Врешті римський скептицизм, дозволяючи не вірити в богів, припускав віру в чудеса. Вініцій мав перед собою якусь дивну загадку, розгадати якої не міг. З другого боку, одначе, все це вчення здавалося йому таким суперечливим існуючому порядку речей, таким неможливим для втілення в життя й таким безумним, як ніяке інше. На його думку, люди і в Римі, і в усьому світі могли бути поганими, але світоустрій був добрий. Коли б імператор був, приміром, порядною людиною, коли б сенат складався не з нікчемних розпусників, а з людей таких, яким був Тразея, чого ж би більше можна було бажати? Адже римський світоустрій і панування римлян були добрими, й розподіл людей слушним і справедливим. А тим часом це вчення, на думку Вініція, може порушити всякий порядок, всяке панування вищих і знищити всяку відмінність між людьми. І що тоді сталось би з римським володарюванням і римською державою? Невже римляни могли перестати панувати або визнати силу-силенну поневолених народів за рівню собі? Це вже не вміщувалося в свідомості патриція. До того ж вчення це суперечило всім його особистим переконанням, звичкам, характеру й поняттям про життя. Не міг собі уявити, як би він існував, якби перейшов у цю віру. Побоювався її, дивувався їй, але його єство здригалося від думки, що він міг би її прийняти. Розумів зрештою, що тільки вона — і ніщо інше — розділяє його й Лігію, і, коли про це думав, ненавидів християнську віру всією душею.

Одначе вже усвідомлював, що це саме вона прикрасила Лігію цією якоюсь винятковою, невимовною чарівністю, що в його серці розбудила разом із любов'ю пошану, разом із хіттю обожнювання і з самої Лігії зробила дорожчу за все на світі істоту. І тоді йому захотілося полюбити Христа. І усвідомлював собі, що його мусить або полюбити, або зненавидіти, але байдужим залишитися не може. Тим часом ніби дві протилежні хвилі зштовхувалися в його душі, тож вагався в думках, вагався в почуттях, не міг зробити вибір, але схиляв голову й безмовно виявляв пошану цьому незрозумілому для себе богу, тому тільки, що був це бог Лігії.

Лігія ж бачила, що з ним діється, як він бореться з собою, як єство його відкидає цю віру, і якщо, з одного боку, це смертельно вражало її, то, з другого боку, жалість і вдячність за те безмовне пошанування, що його Христові виявляв, схиляло до нього з нездоланною силою її серце. Згадувала собі Помпонію Грецину й Авла. Для Помпонії джерелом безупинного смутку й постійних сліз була думка, що по смерті вона не зустріне Авла. Лігія почала тепер ліпше розуміти цю гіркоту й цей біль. І вона знайшла дорогу істоту, з якою загрожує їй вічна розлука. Часом вона, щоправда, втішала себе, що його душа відкриється ще Христовій істині, але сподівання на це розвіювалося. Знала й розуміла його вже занадто добре. Вініцій — християнин! Ці два поняття навіть у її недосвідченій голові не могли співіснувати. Якщо розважливий і статечний Авл не став ним під впливом мудрої та доброчесної Помпонії, як же міг ним стати Вініцій? На це не було відповіді, а радше існувала тільки одна: що немає для нього ні сподівання, ні порятунку.

Але Лігія помітила зі страхом, що ця приреченість, яка висіла над ним, замість того щоб підбурювати проти нього, через саму жалість робила його для неї ще дорожчим. Часом охоплювало її бажання поговорити з ним щиро про його темне минуле, та коли одного разу, сівши коло нього, сказала йому, що поза християнським вченням немає життя, він, уже дещо зміцнілий, трохи підвівся, обіпершись на свою здорову руку, й раптом, поклавши їй голову на коліна, мовив: «Ти і є життя!» І тут дихання завмерло в неї в грудях, запаморочилось у її голові, й якийсь трепет блаженства пробіг по всьому тілу. Охопивши долонями його схилену голову, намагалася його вкласти, але сама нахилилася над ним так, що вустами торкнулася його волосся, і хвилину, сп'янівши одне від одного, боролися з любов'ю, що штовхала їх назустріч.

Лігія підхопилася врешті й вибігла з кімнати, відчуваючи, як кров палає в жилах і голова йде обертом. Але це була крапля, що переповнила чашу. Вініцій і не здогадувався, як дорого доведеться йому заплатити за хвилину блаженства, та Лігія зрозуміла, що тепер вона сама потребує порятунку. Ніч після того вечора провела безсонну, в сльозах і молитвах, із відчуттям, що негідна молитись і що не може бути почутою. Вранці вона вийшла з кубікулу і, погукавши Криспа до садової альтанки, увитої плющем і зів'ялою березкою, відкрила йому всю душу, благаючи його разом з тим, аби дозволив їй покинути оселю Міріам, бо не довіряє вже собі й не може перемогти в своєму серці любові до Вініція.

Крисп, який був чоловіком старим, суворим і поринулим у молитовний екстаз, погодився з її наміром покинути оселю Міріам, але не знаходив слів вибачення для гріховної, на його думку, любові. Серце його переповнилось обуренням од самої думки, що ця Лігія, — якою опікувався від часу втечі, яку полюбив, утвердив у вірі й на яку дивився досі, мовби на білу лілію, що виросла на ґрунті християнського вчення й не осквернена ніяким віянням земним, — могла знайти в душі місце для іншої любові, крім небесної. Вірив досі, що ніде в усьому світі не було більш чистого серця на славу Христа. Хотів її принести йому в жертву, мов перлину, мов скарб, мов улюблене творіння рук своїх, але пережите розчарування наповнило його і здивуванням, і гіркотою.

– Іди та благай Бога, щоб простив тобі провину, — сказав їй похмуро. — Втікай, поки злий дух, який тебе обплутав, не довів тебе до остаточного падіння й не примусив зректися Спасителя. Бог помер для тебе на хресті, аби власною кров'ю спасти твою душу, а ти віддала перевагу тому, який хотів тебе зробити своєю наложницею. Бог чудом вирвав тебе з його рук, але ти відкрила серце нечистій хоті й покохала сина пітьми. Хто ж він є? Друг і слуга антихриста, спільник у розпусті й лиходійстві. Куди ж він заведе тебе, якщо не до тієї прірви й до того Содому, в якому сам живе і який Бог знищить полум'ям свого гніву? І я тобі кажу: ліпше б ти померла, ліпше б стіни цього будинку впали на твою голову, перш ніж той змій уповзе в твої груди й наповнить їх отрутою своєї неправедності.

І він гарячкував усе дужче, бо провина Лігії наповнила його не тільки гнівом, але й відразою та презирством до природи людської взагалі, й зокрема до жіночої, що її навіть християнське вчення не вберегло від слабкості Єви. Неістотним для нього було, що дівчина залишилася чистою, що хоче втікати від цієї любові й зізнається в цьому з жалем і каяттям. Крисп хотів її перетворити на ангела й піднести на таку височінь, на якій існувала тільки любов до Бога, а вона, бач, покохала августіана! Сама думка про це наповнила його серце жахом, посиленим відчуттям розчарування. Ні! Не міг їй цього простити! Грізні слова палили йому губи, мов гарячі вуглини; він боровся ще з собою, щоб їх не вимовити, але потрясав своїми худючими руками над переляканою дівчиною. Лігія почувалася винуватою, але не настільки. Думала навіть, що, покинувши оселю Міріам, здобуде перемогу над спокусою й залагодить провину. Крисп стер її на порох; показав їй усю нікчемність і мізерність її душі, про що вона й не підозрювала досі. Вона сподівалася навіть, що старий пресвітер, який од часу її втечі з Палатину був для неї наче батьком, виявить трохи жалості, що розрадить її, додасть бадьорості, утвердить.