Вініцій дивився й очам не вірив. Йому здавалося, що це сон або гарячка і йому мариться дорогий образ — і лише через якийсь час відважився він прошепотіти:

— Лігіє…

На його голос відерце задрижало в її руці, але вона глянула на нього очима, повними смутку.

— Мир тобі! — мовила стиха.

І стояла з простягненими руками, з обличчям, повним співчуття й жалю.

Він же дивився на неї, наче бажаючи наповнити нею зіниці так, аби й, опустивши повіки, образ її зостався під ними. Дивився на її обличчя, зблідле та змарніле, на кучерики темного волосся, на убоге вбрання робітниці; дивився так уперто, що аж під впливом його погляду її білосніжне чоло почало рожевіти — й тут він подумав, по-перше, що кохав її завше, а по-друге, що ця її блідість і це убозтво з його вини, що це він забрав її з дому, де її любили і де її оточував достаток і вигоди, а загнав до цієї жалюгідної халупи й одягнув у цей бідняцький плащ із темної вовни.

А прагнув же її одягти в найдорожчу парчу й прикрасити всіма коштовностями світу, тож охопили його подив, тривога й жалість — і скорбота така глибока, що впав би їй до ніг, якби міг поворухнутися.

— Лігіє, — сказав, — ти не дозволила мене вбити.

І вона відповіла йому лагідно:

— Нехай Бог поверне тобі здоров'я.

Для Вініція, що усвідомлював і те зло, що він їй завдав давніше, й те, якого хотів завдати нещодавно, був у словах Лігії істинний бальзам. Забув у ту хвилину, що її вустами, може, промовляє християнська віра, а відчував тільки, що говорить кохана жінка і що в її відповіді є якась особиста ніжність і просто надлюдська доброта, що зворушує його до глибини душі. Як перед цим од болю, так тепер ослаб од хвилювання. Огорнуло його якесь безсилля, водночас нездоланне й солодке. Склалося таке враження, ніби падає кудись у безодню, але відчуває при тому, що йому добре — і він щасливий. Думав також у цю хвилину ослаблення, що стоїть над ним божество.

Тим часом Главк закінчив промивати рану на голові й приклав до неї цілющу мазь. Урс забрав відерце з рук Лігії, вона ж, узявши зі столу приготовлену чару з водою, змішаною з вином, піднесла її до губ пораненого. Вініцій жадібно випив і відразу відчув значне полегшення. По завершенні перев'язки біль майже минув. Рани і місце перелому почали дубіти. Повернулася до нього остаточна притомність.

— Дай мені пити ще, — сказав.

Лігія вийшла з порожньою чашею до сусідньої кімнати, натомість Крисп, обмінявшись кількома фразами з Главком, наблизився до ліжка і сказав:

— Вініцію, Бог не дозволив тобі вчинити зло, але залишив тебе жити, щоб ти схаменувся в душі. Той, перед яким людина є тільки тлін, оддав тебе беззахисного в наші руки, але Христос, у якого ми віруємо, велів нам любити навіть ворогів. Ось і ми перев'язали твої рани і, як говорила Лігія, будемо молитись, аби Бог повернув тобі здоров'я, але далі доглядати за тобою не можемо. Залишайся в спокої й подумай, чи годиться тобі й далі переслідувати Лігію, яку ти позбавив опікунів, даху, — та нас, які тобі заплатили добром за зло?

— Хочете мене покинути? — запитав Вініцій.

— Хочемо покинути цей дім, у якому нас може дістати рука префекта міста. Товариша твого вбито, ти ж, могутній між своїми, лежиш поранений. Не з нашої ж бо вини це сталося, але на нас мусить упасти помста закону…

— Переслідування не бійтеся, — сказав Вініцій. — Я вас захищу.

Крисп не хотів йому відповідати, що йдеться не тільки про префекта й поліцію, але ж не мають довіри й до нього також, отож хотіли б убезпечити Лігію від його зазіхань.

— Пане, — сказав, — права твоя рука здорова — тож ось таблички і стиль: напиши слугам, аби прийшли до тебе сьогодні ввечері з ношами й однесли тебе до твого дому, в якім тобі буде зручніше, ніж серед нашого убозтва. Ми тут мешкаємо в бідної вдови, скоро надійде вона із сином своїм — і той хлопчик однесе твого листа, ми ж мусимо всі шукати іншого притулку.

Вініцій зблід, зрозумів-бо, що хочуть його розлучити з Лігією, і коли втратить її знову, то може ніколи в житті її не побачити… Розумів, правду кажучи, що між нею і ним виникло багато питань, з огляду на які, бажаючи нею заволодіти, мусить шукати якихось нових шляхів, про які не мав іще часу думати. Розумів також: хоч що б він сказав цим людям — хоч би їм заприсягнувся, що поверне Лігію Помпонії Грецині, — вони мають право йому не повірити і не повірять. Адже міг це зробити вже давніше; адже міг, замість того щоб переслідувати Лігію, з'явитися до Помпонії і заприсягнутися їй, що відмовляється від гонитви, в такім разі сама Помпонія відшукала б і забрала назад дівчину. Ні! Відчував, що ніяка словесна відмова не втримає їх, ніяка врочиста клятва не допоможе, тим паче, що як не християнин міг би їм хіба заприсягнутися богами безсмертними, в яких сам не дуже вірив і яких вони вважали за злих духів.

Відчайдушно прагнув, одначе, задобрити і Лігію, і тих її опікунів у будь-який спосіб, але на те потрібен був час. Турбувало його також і те, щоб хоч кілька днів дивитися на неї. Як потопаючому кожний уламок дошки або весла видається порятунком, так і йому видавалося: за ті кілька днів зуміє, може, сказати їй щось таке, що його до неї наблизить, або, може, щось придумає чи раптом щось складеться сприятливо.

Отож, зібравшись із думками, сказав:

— Послухайте мене, християни. Вчора був я разом з вами в Остріані і слухав проповідь вашої віри, але хоч би її й не знав, ваші вчинки переконали мене, що ви люди чесні й добрі. Скажіть удові, що мешкає в цьому будинку, хай залишається в ньому, ви залишайтеся також і мені дозвольте залишитися. Нехай цей чоловік (тут перевів погляд на Главка), який є лікарем або принаймні знається на перев'язуванні ран, скаже, чи можна мене сьогодні переносити. Я хворий і маю зламану руку, яка мусить хоч кілька днів лишатися нерухомою, — а тому оголошую вам, що не рушу звідси, хіба що мене винесуть примусово.

Тут замовк, бо в пошкоджених грудях забракло повітря, Крисп же сказав:

— Ніхто не вчинить, пане, примусу проти тебе, ми тільки підемо звідси, щоб уціліли наші голови.

На це не звиклий до спротиву молодик нахмурив брови і сказав:

— Дозволь мені перепочити.

За хвилину повів далі:

— Про Кротона, якого вбив Урс, ніхто не запита, він мав сьогодні їхати до Беневента, куди викликав його Ватиній, отже всі думатимуть, що він поїхав. Коли ми з Кротоном заходили до цього будинку, не бачив нас ніхто, крім одного грека, який був із нами в Остріані. Скажу вам, де мешкає, приведіть мені його — я ж накажу йому мовчати, бо тому чоловікові я плачу. Додому до себе напишу листа, що поїхав теж до Беневента. Якщо ж грек уже дав знати префектові, я заявлю йому, що Кротона сам убив і що це він зламав мені руку. Так зроблю, — присягаюся тінями моїх батька й матері! — а отже, можете тут залишатися спокійно, бо жодна волосина не впаде з голів ваших. Приведіть мені скоріше грека, якого звати Хілон Хілонід!

— Отже, Главк залишиться біля тебе, пане, — сказав Крисп, — і разом із вдовою буде за тобою доглядати.

Вініцій нахмурив брови ще дужче.

— Послухай, старий, що я тобі скажу, — мовив він. — Маю бути тобі вдячним, і видаєшся ти мені добрим і чесним чоловіком, але не говориш мені того, що в тебе на дні душі. Ти боїшся, щоб я не викликав моїх рабів і не наказав їм забрати Лігію? Чи не так?

— Саме так! — відповів із певною суворістю Крисп.

— Тоді зваж, що з Хілоном розмовлятиму при вас і що при вас напишу листа додому, що поїхав — і що інших посланців, окрім вас, потім не буде… Поміркуй сам і не дратуй мене більше. — Тут скипів, і лице його скривилося від гніву, і заговорив сердито: — Невже ж ти думав, що я заперечуватиму своє бажання залишитись, аби її бачити?.. Дурень би здогадався, хоч би я й заперечував. Але примусово не буду її більше брати… Тобі ж скажу щось іще. Якщо вона тут не залишиться, то цією здоровою рукою позриваю пов'язки з руки, не їстиму, не питиму — й нехай смерть моя впаде на тебе й на твоїх братів. Навіщо ж мене лікував, чому ж не наказав мене вбити?